Жінка-УКРАЇНКА

ЖОРСТОКІ ІГРИ ДОРОСЛИХ

І

– То таки він. Я впізнав ту пику, хоча вона й розповніла. Каска на ній – як баняк на свині. А камуфляж – гейби верету накинули на копицю сіна. Правда, вуса падлюка зголив, але то він, без сумніву, він. І треба ж такому: нині, коли рівно рік тому не стало нашої Оксани, – засвітився, душогуб клятий, у газеті. Буцімто на війну подався, виродок. Хочеться перед виборами засвітитися. Чи вища посада йому пахне або тепле місце в столиці світить... А може, то підказка мені згори, жінко? Бо ж річниця, річниця, як донечка... Їй би жити та жити, весілля відгуляли б, онуками б тішились, а придибали ось із могилки. Ні, то таки підказка мені, жінко. Сидів би він тихенько, то, може, я б до такого і не додумавсь. А так воно, оте мордате, знову випливає на поверхню. Ще чиясь дитина з білим світом прощається чи молодичка з примусу піддасться похітливому натискові шефа... І батальйон у газеті вказаний, значить, можна розшукати. А там – як пощастить. Маю таке вражíння, що хтось диктує мені план. Тільки б вдалося... Та що ж то я розбалакався. Збирай, жінко, в дорогу. Нині ж вирушу на схід.

Отак і живеться. 

Чоловік сумує за горами. Дівча сумує за тим, що сама собі напридумувала.

Чоловік має купу справ, термінових, невідкладних, важливих, дорослих. 

Дівча шукає щось: роботу, новий шарф, себе, лак, що десь мимоволі бачила, натхнення.

Чоловік працює, виховує, виховується, розбудовує дім, храм спокою й тепла.

Дівча мріє, закохується, хах, вона ще та мрійниця. Чоловік теж мрійник… 

А про що він мріє? Дівча все не знаходить спокою, про що ж він мріє?

Про походи, гори, усамітнення? Чи про жінку, що збаламутить його «сьогодні»? Чи про сина-опору «завтра»?

Ледь відбарабанила у вікна тепла липнева злива, як мені закортіло на вулицю — закачав собі штанці до колін і гайда босоніж по калюжах. Мені чотири чи п’ять років і хіба всидиш таку літню пору в хаті. І сталося ж таке, що із далекого дитинства не забувається — з вимитого дощового потічка помітив якусь дивну череп’янку. Підняв її й заховав у кишеню: може, для чогось пригодиться…

Лишень нашвендявшись вулицею, я заінтересувався знахідкою, отож завернув до діда Лексадера. Дід оглянув її й неквапливо мовив:

Кіт з’їв мишу. Навіть трохи не доїв, залишив на потім. Бо чи перепаде до ранку ще чогось поживного… Сидів ситий, але не надто від того щасливий. Нічого не тішило в ці хвилини: ні те, як святково падає додолу сніг, ні те, як мило щойно запалала ялинка у вікні навпроти.

- І чого воно так? - думав кіт. – Аби врятуватися від голоду, я мусив позбавити життя маленьку сіромаху…Але ж цього вечора навіть понюхати святкової їжі мені ніхто не дав…

О, як же давно він не пробував на смак домашньої ковбаски чи свіжої сметанки…

Було холодно, власна шубка не гріла. «От тобі й маєш – ніби й врятувався  хоч ненадовго від голоду, так помру тепер від морозу».

Вась залишився на зміні сам. Сердито вглядався у темряву за сітчастим парканом: машина не їхала. На телефон водій не відповідав. Вась нарізав кола навколо складу, витоптуючи стежку в глибокому снігу. Напарник злиняв ще о шостій: в мужика сім’я, що він буде сидіти на складі в новорічну ніч? А від Вася дівчина пішла рівно рік тому, йому вже спішити нікуди.

Горло стискала образа: усі десь по барах веселяться, а він тут гибіє. Один, як ведмідь у тундрі, як кит в океані! Вась сердито розмахнувся і підгилив ялинку-трилітку. Вона ображено забриніла кожною гілочкою і скинула снігову сріблясту шату, лишившись гола-голісінька. Якийсь струс пройшов крізь Вася. Наче йому ялинка винна, що він не зміг вирватися із роботи ні торік, ні тепер!