Проза

Війна в Україні. У свічаді неба

1. Коралі

Надійка заледве встигла до поїзда. Андрій уже стояв на приступці вагона. Повістка — як сніг посеред літа. Знав, що його чекає зона так званої АТО. Зателефонував до Львова коханій. І вона, облишивши лекції в університеті, примчала сюди. В останню секунду.

Потяг сіпнувся і почав набирати швидкість. Надійка на бігу зняла з шиї коралі — єдине, що змогла придумати на подарунок-пам’ять.

— То ще від бабці оберіг! — вигукнула. — Вони освячені. Вірю, що й наше щастя збережуть!

— На весіллі ти одягнеш їх знову, — спробував усміхнутись Андрій.

Зайшовши до вагона, поклав коралі в кишеню навпроти серця. Надалі вони були з ним постійно: і в підготовчому центрі, й на Донеччині, й на Луганщині.

Мала проза Любові Геньби

ПОПУТНИКИ

Оце їду!.. «Рушай, поки люди случаються…» – сказала б мені бабуся Галя. Та вже, ба, случилися, скажу Вам. Кажуть: купуй не хату, а хорошого сусіда, вибирай не купе, а хорошого попутника. А оце вже й попутник. Ні тобі здрастуйте, ні будь ласка. Чорний, як домовичок із труби, «негретьонок», одним словом. Ще років тридцять тому ми, у наших провінційних містечках, дивилися на них, як на інопланетян, а потім потроху призвичаїлися, притерлися. Петро І лише вікно у Європу прорубав, а тут ціла завіса гухнула. І потекли, і попливли… Колись воно і у Франції були французи і все якось у них було по-французьки, а тепер і в них «негроцузи» або мулати. Красивенькі, бува, виходять. А це уже і в нас негри заговорили, на задрість нам – українською, та ще й, трапляється, вишиванку надягають… «Молодес!..» – сказав би дід Іванченко. Але це було минулого року – стрічала шоколадненьких на фестивалі, а сьогоднішній – ні бовк, ні няв… Ну та хай йому… Було й не те…

Цикорії

Мовби небесна блакить зненацька бризнула на луки й на узбіччя доріг — то синьо та бентежно зацвіли цикорії, і від тої дивовижі навтьоки кинулися у прибережні шелюги та ближні бори надокучливі дощиська, сховалися за обрій косматі хмари.

Дивна народна назва цих цикоріїв — петрові батоги. Так і бачиться, що наш далекий родак Петро завжди тримав цю рослину-батіг на покуті, на острашку своєї молоденької доньки, щоб не заглядала біля колодязя у голубі очі молодому козакові-зуху аж до Покрови, аж поки він не засватає її. То була, звичайно, традиція батьківської науки, адже доця слухалася батька-матері, покірно опускала погляд перед хлопцями. Інші перекази доносять нам, що від небесної блакиті цикоріїв і ночі увірвалися —  такі ж куці, Петрівчані. А той цвіт, мовляв, все одно батожить нещасні ніченьки, щоб вони стали ще коротшими. Можна ще й згадувати, а то й вигадувати небилиці про цикорії: так було чи інак, але ж наймення осталось.

Світлана Макаревська. Скільки того літа!

Скільки того літа!

(Київська липнева замальовка)

1Плюс тридцять – краще, ніж мінус тридцять!

– Насолоджуйся, – кажу я свому «морозостійкому» чоловікові, який знемагає від спеки, – тобі безкоштовно «дають» тепло! А взимку за температуру вдвічі меншу викладеш щомісяця кругленьку суму. Цінуй момент!

– Ой, дихати нічим, – скаржиться узбечка на ринку, я купую в неї родзинки, курагу й інші східні смаколики. – В нас удома буває й плюс п’ятдесят, але чомусь не так важко, як тут…

Він мій тато

Германов

Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…

- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.

- Гм. Чому?

- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.

- Я бачив…

Шибениця

Германов

«Нема нічого. Ніби нічого й не було. Тут і тепер нема більше минулого. Побіля металевого риштування з понавішуваними полотнинами прапорів. Серед юрмовиська з гаймором голосів і музики, серед наметів і діжок з цвіркотливим приском. Збагнув все, чи те, що мусив втямити, й відкараскався від минулого. Опанував себе, ніби висипав понову на вичовганий путівець життя. Другий місяць вряди-годи зникаю безвісти в натовпі. Мене нема. Ніби ніколи не жив…

Мамин Майдан

Германов

Війна ріже шкуру на паси та варить червоне пиво. Комусь уже не топтати рясту. Він скимлить про це... У сивих пасмах куйовдиться легіт. Обличчя навскіс розжеврене старим карбованцем. Сьліпундри сльозяться. Струни дзеленчать ревма. Старий стогне в своїй невигойній темряві на сільському майдані...

Гуляйгородина із застромленим синьо-жовтим прапором. Гуркотить, чахкаючи бузково-білими димним клуб’ям. Ті, що всередині, готові померти. Лише так переможуть.

Вибухи «градів» віспою виорали плекану землю. Дормез-панцерник вибухнув і зайнявся полум’ям. У двох всередині не стало в каганці лою. Згоріли заживо...

Трупарня...
Гостець відчакриженої гомілки.
Сояшниці від скалків у тельбухах.
Бешиха опіків несумісних із життям...
За рік - додому...

Ольжин день

Германов

- А хто твої батьки?, – грайливо спитала чорнява стебелиста дівчина, перевела подих і трошки зіщулилася, обійнявши себе навхрест.

- Мої батьки… мої... гм... їх уже нема. – відповів з нетривкими паузами.

Усмішка лишалася на моїх вустах. Сказав майже пошепки, взявши її долоню.

- Вибач, будь ласка…

- Нічого… Гм... все добре... Тато грав на трубі. Гарно танцював. Працював, як би це пояснити, з «літаками» чи біля літаків. Приборист, потім інженер. Щоб легше було пояснити, завжди кажу: «Був «льотчиком»! А мама його дуже кохала і писала вірші. Батько був дуже розумним, бо неймовірно швидко й легко розв’язував мої задачки з математики! Я мало в тому петрав. Він навіть в Антарктиді побував! Уявляєш? В умовах полярного холоду випробовували АН-28, який ще до того обслуговував радянську антарктичну експедицію, - з усмішкою проказав я.

Весільна плахта, дівоча коса та нерозумна телиця

gct2a_O8gpUКласиків потрібно читати й перечитувати. Таких, скажімо, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, як Олександр Кониський: Іван Франко, оглядаючи українську літературу кінця позаминулого століття, за рівнем популярності серед українців назвав саме цих трьох письменників. А ще тому, що Кониський написав слова неофіційного гімну нашого народу, який «завів на ноти» Микола Лисенко: 

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни. 

Гойдалка

Анжела Левченко

Іноді у кожного з’являється думка про той невидимий незнаний край світу, де, за нашими уявленнями, має бути добре. Виникає бажання покинути все й податися туди. Не що інше, як втеча від самого себе. Вікторія це добре розуміла. Вона математик, королева точних наук. Звикла, щоб усе було чітко й зрозуміло, без сентиментів. Усе заплановано, життєвий вектор з конкретними цілями. Для неї були незрозумілими зітхання й переживання колег. Постійний рух вперед, долання перешкод, аналіз, досвід і знову вперед. Якось так усе й відбувалося. А тепер… щось, мов сухенька хворостинка хруснуло в душі, надломився той залізний стержень, на якому усе трималося. В якийсь момент зупинилася, оглянулася на прожите – а там порожньо. Заради чого чи кого усе це? У сорок п’ять не має ні сім'ї, ні дітей. Робота, робота, робота. Загубила себе у тій роботі давно, як і радість життя.

Злива

800ximg_4000rriЯ квапився із лісу до села, бо небо так низько набурмосилося волохатими хмарищами, що вони, здавалося, хапали мене разом із вітром за п’яти. Залетів у розчинену хвіртку крайньої хати, на поросле молодим споришем подвір’я, і тільки тепер здогадався, що тут уже ніхто не мешкає.

Бігти до наступної оселі не вистачало ні сил, ні часу: впали перші великі та холодні краплі дощу. Миттєво завважив на хліві амбарний замок і кинувся під стріху хати: мовляв, хоч там сховаюся. Покунявши якусь мить, у мокрій сорочці, по призьбі почав пробиратися до ґанку, де було затишніше. І там випадково натиснув клямку і, о диво, дерев’яні двері відчинилися нарозтвір… Минув вологі, темні сіни й опинився в хаті. А надворі вже шуміла, лютувала перша весняна злива…

Кіт Гемінґвей

Германов

«А що ти зараз читаєш? Така книжка велика!» - спитала Раїса Іванівна, підтягнувши на перенісся сонцезахисні окуляри.

«Гемінґвея!» - відповів я.

«О, Гемінґвей! Я б з ним хоч цілу ніч провела!» - захоплено відреагувала літня жінка, яка допомагала своїй мамі розчищати зруйнований Хрещатик.

Писати про те, як день по дню змінюється світ, непотімно для ока, повільно вкриваючись жовтогарячою забарвою. З понеділка вже вересень. Осені п’ята доба. Писати про те, про що ніколи більше не напишеш, щоб запам’ятати ці кілька днів, лишити в своїй пам’яті.

«Гарних вихідних, Раїсо Іванівно!» - сказав я, відкривши книжку.

Інженерка надпохилого віку всміхнулася: «І тобі!»…

Об'єднати вміст