Проза

Весільна плахта, дівоча коса та нерозумна телиця

gct2a_O8gpUКласиків потрібно читати й перечитувати. Таких, скажімо, як Нечуй-Левицький, Панас Мирний, як Олександр Кониський: Іван Франко, оглядаючи українську літературу кінця позаминулого століття, за рівнем популярності серед українців назвав саме цих трьох письменників. А ще тому, що Кониський написав слова неофіційного гімну нашого народу, який «завів на ноти» Микола Лисенко: 

Боже великий, єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни. 

Гойдалка

Анжела Левченко

Іноді у кожного з’являється думка про той невидимий незнаний край світу, де, за нашими уявленнями, має бути добре. Виникає бажання покинути все й податися туди. Не що інше, як втеча від самого себе. Вікторія це добре розуміла. Вона математик, королева точних наук. Звикла, щоб усе було чітко й зрозуміло, без сентиментів. Усе заплановано, життєвий вектор з конкретними цілями. Для неї були незрозумілими зітхання й переживання колег. Постійний рух вперед, долання перешкод, аналіз, досвід і знову вперед. Якось так усе й відбувалося. А тепер… щось, мов сухенька хворостинка хруснуло в душі, надломився той залізний стержень, на якому усе трималося. В якийсь момент зупинилася, оглянулася на прожите – а там порожньо. Заради чого чи кого усе це? У сорок п’ять не має ні сім'ї, ні дітей. Робота, робота, робота. Загубила себе у тій роботі давно, як і радість життя.

Злива

800ximg_4000rriЯ квапився із лісу до села, бо небо так низько набурмосилося волохатими хмарищами, що вони, здавалося, хапали мене разом із вітром за п’яти. Залетів у розчинену хвіртку крайньої хати, на поросле молодим споришем подвір’я, і тільки тепер здогадався, що тут уже ніхто не мешкає.

Бігти до наступної оселі не вистачало ні сил, ні часу: впали перші великі та холодні краплі дощу. Миттєво завважив на хліві амбарний замок і кинувся під стріху хати: мовляв, хоч там сховаюся. Покунявши якусь мить, у мокрій сорочці, по призьбі почав пробиратися до ґанку, де було затишніше. І там випадково натиснув клямку і, о диво, дерев’яні двері відчинилися нарозтвір… Минув вологі, темні сіни й опинився в хаті. А надворі вже шуміла, лютувала перша весняна злива…

Кіт Гемінґвей

Германов

«А що ти зараз читаєш? Така книжка велика!» - спитала Раїса Іванівна, підтягнувши на перенісся сонцезахисні окуляри.

«Гемінґвея!» - відповів я.

«О, Гемінґвей! Я б з ним хоч цілу ніч провела!» - захоплено відреагувала літня жінка, яка допомагала своїй мамі розчищати зруйнований Хрещатик.

Писати про те, як день по дню змінюється світ, непотімно для ока, повільно вкриваючись жовтогарячою забарвою. З понеділка вже вересень. Осені п’ята доба. Писати про те, про що ніколи більше не напишеш, щоб запам’ятати ці кілька днів, лишити в своїй пам’яті.

«Гарних вихідних, Раїсо Іванівно!» - сказав я, відкривши книжку.

Інженерка надпохилого віку всміхнулася: «І тобі!»…

Бідні люди

Германов

Чорним мітником на паперовому клапті нехлюйливо надряпано «Завоз хлєба». До цієї новісінької ятки, що відгонить фарбою, гачкувата черга. Скоцюрблена бабця обіч скляних дверцят простягла ківшик долоні. Оддалік розквітлий на Благовіщення абрикос.

«Мамо, це хом’ячки!» - скрикнуло трирічне дівча, пестячи пучечками сірі хутряні кім’яшки на вербовій гілці.

Жінка щасливо всміхнулася до доні. Переходні.

Раптові плаксивиці. Важкі дощові краплі деруть з розквітлого дерева скамузь. Янголя обвило садовину крильми. Нібито кличе до раю, припрохає. Горобець видзьовбує подрібнену скаралущу брунатної крашанки. Вискіт тролейбусних гальм. Хлопча із черги склало пальці дощечкою й цілиться в пасажирів. Намарило щось, примружилося, навівши гаківничку на людей.

З експрес-перукарні мимрить радіо. Продавчиня заморожених напівфабрикатів почухала позавуш рудого смугастого кота. Той примружився й вистрибцем буцнувся в її долоню. Фарбована білявка з гуркотом потягла вгору ролетну фіранку. Небо ніби закидано зужитими зимовими одностроями. Важкі памеги міняться линявими камуфляжними плямами. Небо христосається із землею цілунками раптового дощу, збиваючи присок цвіту.

Виходить друком повість Олександри Малаш «Кришталь горить»

nastya_sashaЖурнал «Дніпро» публікує у червневому номері повість Олександри Малаш «Кришталь горить». Наразі автор надає кілька цитат, а після виходу журналу в світ обіцяє надати текст повністю.

Мрія Віти Мазур здійснилася: вона консультує тисячі людей на гарячій лінії. Але хто міг передбачити, що всі ті проблеми, які допомагає вирішувати, враз торкнуться її самої? Людська душа - кришталь, вона уціліє лише в обережних руках. Але як діяти, коли кришталь горить?..

 

Уривки з повісті

***

Чому минуле надихає? Все дуже просто. З нього можна вибирати. Те, що тобі потрібно просто зараз. Радість, коли над тобою хмариться небо. Пересторога, коли в чомусь сумніваєшся. А буває – в минулому заваляється якийсь наївний ескіз. І ти тепер, навчена досвідом, пишеш дорослу, зрілу картину.

Або не зрілу… Все від тебе залежить.

Для мене і жовте листя – зелене або Два портрети в одному

Майже неймовірна історія

1.

У виставковій залі арт-галереї художники, журналісти обступили Вероніку Горай. Зусібіч звучало:

– Прекрасні роботи!

– І пейзажі, й натюрморти…

– На грані геніальності!

Зніяковівши від похвал, Вероніка зашарілась і не знала, куди подіти руки. То поправить довге волосся, що хвилями спадає на плечі, то ковзне пальцем по шнурочках брів над зеленкуватими очима, то раптом притисне кінчик носа, що й не збирався задиратися від зазнайства.

Довкола ж продовжували розквітати компліменти:

– А портрети які!

– Особливо – актора Віктора Козачука. Дивовижна схожість!

Рая, Руді й три тисячі доларів

Новела

— І що, доню, будемо робити далі? — важко зітхнула мати, поклавши на стіл не по-жіночому великі, напрацьовані руки.

Рая примостила навпроти свої — біленькі, з тоненькими наманікюреними пальчиками.

— Не знаю, мамо, — за звичкою тріпонула неслухняною зачіскою і помандрувала поглядом крізь шибку — поза подвір’я, де з-за штахетів уже виглядала голова Андрія. Він допомагав дівчині нести сумки від автобуса, а тепер чекав, поки вона вийде з хати.

Коли моя мати співає (повість)

МАЛАШОлександра Малаш – автор оповідань для дітей: «Янголи існують» (збірка «Усі ми родом з дитинства. Добра казка», Хмельницький, 2012), «Зроби добро першим», «На півдорозі», «Десь тут була рукавичка» (надруковано у номерах журналу «Зернятко», 2014), «Максимкові олівці» (журнал «Мамине сонечко», 2015), есе «День, який я найбільше люблю» (тематична збірка «Люблю тебе, мамо!», Львів, 2015).

Повість «Коли моя мати співає» надрукована у журналі «Дніпро» (січень 2016).

КОЛИ МОЯ МАТИ СПІВАЄ

«Тінь Наполеона» над Хоробичами

13151817_610122445805293_8192007165295303307_nБажаючи зазвичай один одному у дні народжень та ювілеїв дожити до ста років, ми зичимо передовсім довгих літ життя-буття, усвідомлюючи водночас, і не без жалю, що столітній рубіж, хоч і реальний для людини, але він далеко не для всіх. Від цього гіркого усвідомлення нікуди не дітися... І все ж сподіваємося, прагнемо... В цьому, власне, одвічна справа людського життя.

Вважають, що довгожителів на душу населення найбільше у гірських народів, чого не будемо заперечувати. Проте славилася довгожителями і наша Україна, зокрема Чернігівщина. З давніх-давен...

Козацька помста по-новому, або або Запорожець за Дунаєм‒2

Новела

1.

— Тю на тебе, навіжена! — вдаривши ногою по гальмах, висунув з кабіни самоскида голову водій. На запилюженому обличчі біліли тільки зуби та поблискували очі. — Ледь під колесами не опинилася. Вискочила з-за купи буряків, а я задумався... У вас усі такі меткі?

— А у вас усі такі нахабні? Чому мою ділянку минаєш? Хочеш, щоби буряки тут замерзли? Інші тобі пляшку пообіцяли? — взявшись руками в боки, перед буфером машини стояла дівчина. В куфайці та кирзових чоботях, запнута вовняною хусткою — листопадовий вітер холодний. — Не вийде!

— Та я ж тебе не побачив. Думав, що тут нікого нема...

Постскриптум Чорнобиля

Автобусний маршрут «Київ-Народичі», запам’ятався мені на все життя. Кілька років по чорнобильській аварії я відвідала цей, на диво прегарний, район українського Полісся. Хоч автобус прямував у радіаційну зону, всі місця в ньому були зайняті. Подорожуючі не говіркі, з невимовною тугою в очах, але з крихітками надій на серці.  Бо ж їхали, на відвідини покинутих домівок, виселені Чорнобилем колишні сусіди, родичі й приятелі, які стали називатися переселенцями.

Об'єднати вміст