Жінка-УКРАЇНКА

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Коли ж почалася війна, то, рятуючи дорогоцінну машинерію, відтарабанив її аж у Росію. Там і залишився, працюючи трактористом, знайшовши якісь відмовки від фронту. Повернувся у визволене село з своїм уже стареньким «Універсалом», молодою дружиною-кацапкою та зневагою до окопників: «Вот я, — часто говорив їм, пригощаючи за лавкою казьонкою, — денег больше привез, і вообщє…»

Та не так сталося, як бажалося — десь згадали про нашого тракториста і через військкомат направили в Західну Україну організувати машинно-тракторні станції. За місяць серед  приїжджих східняків, що здебільшого  «какали» російською мовою, наслухався такого їжакуватого страху за жахіття бандерівців, яких так і не побачив, що якось уночі тихенько вкинув у валізу комбінезон та старі чоботи й дременув світ за очі. Хоча й ховався вдома, але ж вислідили. За дезертирство дали десять років.

І ось чудо в решеті — сидів Степанець із клятими зарізяками-бандерівцями. Щоправда, як розповідала після його смерті донька, вони були зовсім не такі, як їх малювали, а добропорядні, чесні, освічені, хоч із села. Подружився він з ними. А якось на лісоповалі батько зовсім заслаб, кашляв, навіть харкав кров’ю, вже прощався з життям, то один із бандерівців, найстарший за віком і званням, нараяв пити гарячі чаї із хвої кедра. Він сам  його не раз варив й тим дуже помічним зілля і вилічив… Але тоді не можна про  тих бандерівців правдоньку оповідати, за що батько стращенно жалів…

Ото й гадаєш інколи про Степана Новака, мого краянина, найзагадковішу й незбагненну річ: чоловік є згубником самого себе й усього світу, і від того страждає. Та й не тільки він. І, либонь, те й зветься життям...

Володимир САПОН