Жінка-УКРАЇНКА

Володимир Миколайович Сапон народився 20 липня 1951 року в селі Рудка Чернігівського району Чернігівської області. Закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту ім. М. Гоголя. Понад  три десятиліття працював журналістом у Чернігові, зокрема, в обласних газетах «Гарт» та «Деснянська правда». Заслужений журналіст України.

Автор поетичних збірок «Зірка на пілотці» (1985), «Замкова гора» (2001),  «Щаслава» (2009), «Мама Ніна із Ніневії», дитячої збірки «Лісова аптека» (2004), історико-краєзнавчих книг «Призабуті стежки сіверянської Кліо» (2003), «Чернігів древній  і сучасний» (2003, 2006), «Седнів» (2004), «Таємниці назв наших сіл і міст»(2005), «Вулиці старого Чернігова» (2007), «Меди і полини історії» (2013), «Моя Шевченкіана» (2014), художньо-публіцистичної книжки «Дещо із щоденника» (2011), «Страсбурзький пиріг» (2013), має кілька книжок у співавторстві: «Мандрівка по вертикалі» (1994, з Миколою Будлянським), «Одіссея Юрія Лисянського» (2012, з Віктором Шевченком) та інші.

Також є автором передмов і упорядником збірок поезій Петра Пулінця «Брате мій, журавлику…» (2002), Олександра Самійленка «Вірші з Ніжина» (2010) та антології поезії та прози сучасних письменників Чернігівщини «Толока» (2012, спільно з Михасем Ткачем). Є одним із укладачів книжки «Чернігівська Шевченкіана» (2015).

Лауреат премій імені Михайла Коцюбинського, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Олекси Десняка,  Василя Блакитного та Івана Кошелівця.

Член Національної спілки письменників та Національної спілки краєзнавців України. Член редколегії журналу «Літературний Чернігів».

Автор фото: Микола Тищенко, 2010.
Приведений вище текст і фото опубліковані на умовах ліцензії CC BY-SA.

* * * 

Мене берези, сосни та ялиці, 
Мов гостя, кличуть у свої ліси, 
Де обрію зелені пояси 
Прошиті листям і голками глиці. 

Прийти сюди — напитися з криниці 
Води живлющої, почути голоси 
Синиць і сойок, в атомах роси 
Язичницькі пізнати таємниці. 

Дими снуються хвояні, вершини 
Гойдають гнізда — біло зацвіли 
В них юні крила цвітом черемшини. 

Спасибі вам дерева за гостини, 
Самотніми без вас би ми були, 
І ви б себе не знали без людини. 

* * * 

В опівнічних лугах волохаті зірки — 
Колобродять очима вовки-сніжаки. 
Одиноко і німо їм у тиші зими, 
Шлях Чумацький дрімає, 
не гримить колісьми. 
Тільки колесо срібне покотилось в стоги — 
Тужно виють на місяць сіроманці-сніги. 
Їм мороз дошкуляє, допіка вітрюга — 
Так і хльоскає в морди волосінь батога. 
Та спадає потроху глупа ніч і глуха, 
Сніговиця-вовчиця знемага і стиха. 
В дальні лігва тікають вслід за нею вовки, 
Сліпо меркнуть у лузі їхні більма-зірки. 
Лиш в ранкове село забреде навмання 
Заблукале із ночі сніженя-вовченя. 

Хорс 

Здрастуй, сонячний наш боже, 
Володарю неба, Хорсе! 
День тебе вітає гоже, 
Подає блакитне корзно. 

Золотієш ти над бором, 
Сиплеш промені за обрій, — 
І тебе вже славлять хором 
Лави ратників хоробрі. 

Вже підносять аж під хмари 
Хоругви твої високі 
Хорезмійці і хозари, 
Сіверяни синьоокі. 

І болгари творять коло — 
«Хоро» — образ божий, Хорсе. 
Тчуть віки сувої болю 
На часу скрипучих кроснах. 

Скрізь ти — сонце із-під тучі, 
Хороводи піднебесні, 
І Хорив на зелен кручах, 
І Христос у Херсонесі... 

В золотім твоїм огромі 
Наша Хортиця пресвітла, 
Давні храми і хороми, 
Дивні чари, довгі літа... 

Хорсе! Хороше, осоння... 
Хто ж ти? Де ти нині? 
Хтозна. 
Сяє віщим знаком сонях — 
Бога сонячного Хорса. 

Щаслава

Історичне оповідання

Ніби високе половецьке колесо, що стомилося від довгих степових бездоріж, відірвалося від воза і закотилося у глухотрав’я, лежало незрушно посеред неба повновиде нічне світило, оповивши своїм зеленкуватим світлом молоду весняну землю, вкриту такою ж чистою і незайманою, мов отой місяць, свіжою зеленню. Ні шереху, ні звуку надовкруж, тільки солов’ї де-не-де розтинали звабливим співом таємничу зелену тишу.

У цім дивнім місячнім світінні куталося дрімотою та тишею і ловецьке сільце, що притулилося над Стрижнем до Яловщанської гори: під густовіттям високих ялиць, сосен та дубів ховалося десятків зо два хатин. Із давніх пір жили у нім княжі псарі та сокольники, інший вдатний у ловецтві люд. Жодні княжі лови без них не обходилися. З ними сусідували бортники, котрі борті княжі на горі доглядали, бобровники, які боброві загати на річці пильнували...

Хіба що невсипущі солов’ї могли вчути, як рипнули двері щонайближчої до берега хатини і зеленкуватий місячний сніп проміння висвітлив, ніби вирізьбив, струнку дівочу поставу із довгим льняним волоссям. Дівчина нечутно ступила кілька кроків росяним моріжком, спинилася, сторожко вслухаючись у дивну місячну ніч, підвела погляд до місяця, мов питаючи: чом ти, місяцю, такий незрушний і неквапливий? Мовби не чуєш помислу дівочого — чим скоріше своїм колесом щонайвищу ялицю над берегом зачепити... Той знак місяця лише їй, Щаславі, відомий. Ось-ось скаже їй місяць: біжи до берега, стрічай свого любого Михайлика! І Михайликові місяць те ж скаже, але вже іншим знаком: як доріжку свою він простелить уздовж річки... Так вони з Михайликом з цієї весни вимірюють по зорях та по місяцю час своїх стрічань. Ой, поквапся ж місячко!

Проте зелене небесне світило ніби не чуло сієї ночі прохання серця дівочого. Ще кілька кроків ступила Щаслава по прохолодному росянистику, підійшла до кліті, що притулилася до хатини, ще раз прислухалася, відвела рукою проушину на дверях кліті. Вони тихо відчинилися і тієї ж миті місячне проміння висвітлило побіля дівчини статуру дивного  звіра.

Щаслава поклала долоню на його жовтувату, покраплену дрібними попелясто-рудуватими плямами спину і погладила. Звір упокорено притулився до дівочих колін, слухняно підвів невеличку голову із коротенькими вухами і якось незвично замуркотів.

Було в сій небаченій у наших овидах істоті щось котяче — вуса та довгий і тоненький хвіст, опущений донизу. Але чи хто видів коли таких великих котів та з такими довгими ногами і пружним тілом, як у найпрудкіших ловецьких псів?*

Звір сієї миті був тихим і сумирним. Дівчина присіла побіля нього, обвила руками за шию, розгладжуючи пальцями  м’яку  коротеньку  гриву,  зітхнула:

— І чого ти, Звірю, не Михайлик, чого не так близенько, як ти, живе він? Не відаєш про те, Звірю... Ось вже й місяць вершечка ялиці  торкнув...  Пора  мені...

Щаславина постать хутко розтанула у каламутній місячній імлі та зеленім, набубнявілім росою буйнолисті, а Звір слухняно повернувся до кліті. Тепло дівочих долонь остудило його  кров. Він неквапом пройшовся кліттю, передчуваючи змору і сон, але раптово завважив: двері кліті зосталися без проушини. Якась незнана сила винесла враз Звіря із кліті, чимось незвіданим і радісним сповнився мозок. Густе місячне світло било в очі, він стояв біля кліті: занімував,  згубився  у  своїх  помислах.

У такі довгі безсонні ночі простора кліть завжди ставала для нього тісною і нестерпною, праглося дикої волі, аби розім’яти занімілі м’язи, вдихнути у груди чистого повітря... Але то були марення, він відав про те і вже не мислив свого життя поза кліттю. Навіть на лови Звіря везли у похідній кліті, на відміну від псів, котрі скаженою зграєю бігли за ловецькою валкою. За те й ненавидів псів, бо мали вони хоч якусь волю, отож ревнував їх до волі та довіри людської. Ненавидів і людей, призвідців свого нікчемного життя, його боялися і пси, і люди, за що не мав він навіть імені — був для них просто Звіром.

Нестерпними ночами Звір скипав люттю, його задавнена пам’ять кликала кудись далеко, вела у дику місячну пустелю, до своїх кревних родаків, поміж котрих він, здається, бачив і себе — малим і кволим кошеням... Що вдіялося по тому, Звір вже не пам’ятав. Затямив лише, як привезли його бородаті ромейські купці із-за Обезьких гір у Тмуторакань і продали половецькому ханові. Звідтоді він став Звіром, але із кожним прожитим літом страчав свої звірині звички і хіть. Втиснутий у кліть звір перестає бути звіром, хоч би якою просторою не була кліть. З літами він упевнився в тому, звик до кліті, як і до марень про волю. Добрячі кусні м'яса, що мав їх щодня, поволі змирили Звіра з неволею. А віддячити за ті кусні він умів.

Його прудким ногам, його вправності і гострим пазурям, котрі на ловах впивалися у горлянки тарпанів, оленів і вепрів, дивувалися і половецькі хани, і, ось тепер, уруські князі. То вже була не кревна його потреба, а щось більше, неприродне для нього самого, про що, звісно, не відали ні хани, ні князі, ні їхні холопи, ані задерикуваті пси. То була гра і звір умів потішити всіх їх красивою грою і красивою смертю  своєї  жертви.

Упокоєний усвідомленням власної гідності в цьому зневаженому вже ним світі, споєний п’янким повітрям весняної ночі, Звір вже хотів повертатися до тісної кліті, але враз якесь дивне і незрозуміле передчуття стиснуло мозок, кинуло  у  тремку  гущавінь  прибережного  лісу.

Не спалося сієї ночі і старому князівському пардуснику Савлуру. Ледь зімкнув свої розкосі половецькі очі, як примарився рідний степ, що о весняній порі вишумовує зеленим молодо трав’ям, палахкотить різнобарв'ям квітів, блискоче блакиттю озеречок над звивистою стрічкою Орілі-річки, кишить ящірками, повниться голосами птахів. Аж здригнувся від того видива, збагнув, що вже не сниться, що ніби наяву бачить перед собою степове привілля, сповнене пахощами росяного зілля, чує рипіння високих коліс, іржання коней. А ген, у тому молодому степовому безмежжі, і він, юний, зі своєю чорноокою Айгуль. Летять обоє на прудконогих конях, наздоганяє він Айгуль і не може наздогнати, тільки сміх дівочий наздоганяє. Знає Савлур, що лише на отій високій скіфській могилі, що даленіє під обрієм, зупинить дівчина  свого  навіженого коня...

Як давно все оте було, затьмарилося літами і зимами, призабулося. Мабуть, і бачив він свою чорнооку Айгуль востаннє того дивного весняного ранку, на тій високій скіфській могилі, коли їхнє кочів’я переїздило на нове стійбище. Таки ж тоді то було. А надвечір він поїхав із хлопцями в нічне. Ніби й недалеко відійшли із табуном від стійбища, та запізно вчули в ньому лемент, угледіли над ним снопи полум’я. Як вихор налетіли вершники хана Аєпи: давно зазіхав він на маленьке і непокірне кочів’я, намагався спершу приневолити лукавими та облудними обіцянками, а тепер ось силою вирішив примусити, не побоявся гніву богів і предків своєї, хоч і далекої, та все ж кипчацької рідні. Шаблі нападників зненацька впали на голови безоружних чоловіків, а цупкі волосяні аркани обплутали пругкі тіла дівчат  та  молодиць,  підлітків.

Плач, стогін і дим стояли над кочів’ям, коли примчали до нього пастухи. Зібралося ще десяток тих, хто вцілів у побоїщі і вмів тримати лук та шаблю в руках, і кинулися визволяти бранців. Наздогнали їх, оточених вершниками Аєпи, вже на світанку, але визволити так і не змогли. Поєдинок був нерівним і коротким. Бачив Савлур як впали підкошеними одчайдушні брати Айгуль, пам’ятає як спіткнувся його кінь, а очі йому враз засліпила пітьма. Того ж дня скрученого міцним мотуззям Савлура кинули впоперек коня, прив’язали і відвезли в далеке кочів’я хана Аєпи. Не відав звідтоді Савлур ні про рідних своїх, ні про красуню Айгуль. Та і його самого того ж літа пригнали у довгій валці возів, коней і верблюдів у незнану і далеку землю уруську разом із посагом ханової доньки, яку посватали за наймолодшого чернігівського княжича Святослава. Везли у тій валці у край лісів і кліті із небаченими досі Савлуром звірами-пардусами. То вже у Чернігові-місті, що так вразило спершу юного половчанина дерев’яними домами, мурованими теремами, високі шатра яких сяють сріблом та хрестами і зовуться церквами, а найпаче морем людським на торжищі, приставили Савлура доглядати отих страшних і  хижих звірів.

Савлур відчинив двері своєї хатини, що височіла над кліттю пардуса, зійшов по дерев’яних сходах на зелений моріг подвір’я, що відразу зволожив його босі ноги прохолодою росою,  зупинився,  вчарований  місячною  тишею.

Не одразу звикся він з цим дивним краєм, його людьми, звичаями, мовою. Зі звірами легше було порозумітися, призвичаїтися до них може ще й тому, гадав собі інколи, що і він, і вони були в однаковій мірі невільниками. Зрештою вони здобули йому, пардуснику, повагу і у князів, і у всього люду ловецького, серед якого він жив. Вони, пардуси, стали його розрадою на оці довгі роки у чужому краю, далеко від рідного степу. Вони та ще Щаслава.

Уперше він побачив її крихіткою на руках у батька — бобровника Василя, котрий оселився в їхньому ловецькому сільці у сусідній із Савлуровою хатині. Був той чоловік небагатослівним, сказав лише, що родом він із-за Білоуса, із лісового сільця князівського, що зветься Рудкою, що молода жона його померла від тяжких пологів, встигла тільки перший крик народженої доньки почути, а потім і сама криком зайшлася. Сам назвав дівчинку давнім родовим іменем Щаслава. А що бобровником був вдатним, знався на звірині лісовій, то й поставили його глядіти боброві гаті на Стрижні. Ото з донечкою і перебрався сюди.

Заприязнилися вони із бобровником відразу, приятелювання їхнє більше в роботі виявлялося, бо Василь неговірким був, а Савлур ще не зовсім мови тутешньої вивчився. Отож більше мовчкома ходили разом на сінокіс, а взимку рубати дрова та зайців полювати, сіті лагодили, хатні справи вели. Слова знаходили лише біля маленької Щаслави, котра швидко звикла до невисокого дядька із розкосими   очима,   як  до рідного  татуся.

Підростала Щаслава, а літа неспокійні наставали. Як колись у землі кипчицькій, міркував про себе Савлур, коли брат на брата-половчанина йшов, аби загарбати його табун, вози, дружину та доньок, отак і тут, в землі уруській, зворохобилися князі, війни почали за князівські столи то в Києві, то в Чернігові. Не тільки лови звірині занедбали через те, а й поля, що хліб родять, люд свій. Якраз дев'ять весен сповнилося Щаславі, як прийшов воювати під Чернігів князь Ізяслав. Стали на захист окольного граду й ловецькі люди. Отам, на частоколі, і схилив свою втяту стрілою  голову  бобровник   Василь.

Як схоронили Василя, приходили його родичі з Рудки, щоб забрати сиротину. Та не зголосилася вона з ними йти, заплакала, притулилася до Савлура, мов до татка. То ж і не стали вони наполягати на своєму, зосталася Щаслава жити із дядьком Савлуром. Глядів, як умів за дівчинкою. Щоб і доглянутою була, щоб і вдягалася незгірш дівчаток ловецького сільця. Незчувся за турботами старий половчанин, як сама Щаслава йому помічницею стала — і в його хатині, і у своїй —  порядкує, і біля звірів помагає. Дорослою стала, красунею. Мов колись його чорноока  кохана Айгуль.

Савлур лагідно посміхнувся, ступив кілька кроків по прохолодній росі і раптом побачив відчинені дверцята кліті пардуса — Звіра у кліті не було. Серце старого пардусника обійняла тривога.

...Рано того року привів Ярило-Яровійко весну, а разом з нею і сестрицю свою Ладу, щоб полонила вона дівчат нецілованих та до злюбу зі своїми судженими вела. Чула про ті чари Лади-лебідоньки Щаслава від подруг, та й не йняла віри всьому тому. Хіба ж є такі чари? А є ж такі? Є чари, є таємниці, що їх тепер вони лише удвох з Михайликом  знають.

Уперше вона побачила Михайлика на Водохреща, коли весь люд чернігівський веселився на Стрижні, а хлопці та дівчата ковзанку вподобали. Прудкі санчата носили з гори найзаповзятіших: миготіли хустки дівочі, білі, жовті та червоні кожушки і сірі свитини. Сміх, гамір... Отоді й завважила Щаслава у гурті хлопців із сусіднього рибальського сільця Гюричева його, свого Михайлика. Здається він тоді теж якусь мить не обминув сором’язливого  дівочого  погляду.

Мабуть, і забулися б оті скороминучі погляди на ковзанці, якби не випадок. Невдовзі вибралися Савлур і Щаслава на міське торжище, що, як завжди недільного дня, повнилося людом, вабило очі товаром. Збиралася Щаслава стрічки собі до Великодня купити, вже й наглянула їх у купця-гречина. Раптом тривожними голосами сповнилося торжище. Вже десь поруч хтось розпачливо гукав:

— Митроха  їде!  Митроха...  Ховайте крам!  Тікайте...

Чула не раз Щаслава про отого Митроху. З’явився він недавно у місті, відколи стіл чернігівський князівський посів Святослав Ольгович. Отой, що колись мав за жону доньку половецького хана Аєпи. Тепер у старого князя нова жона — Катерина Петрилівна, донька новгородського посадника Петріла Микулича. Хоч і не князівського, хоч і не ханського роду, та все ж княгиня. Митроха ж, братець її — безпутній волоцюга, прибився у місто із такими ж, як сам, волоцюгами та пройдисвітами і блудною дівицею. Не давав Митроха містянам спокою безглуздими витівками: до дівчат і молодиць із сороміцькими домаганнями чіплявся на вулицях, по ночах пісні лихослівні та богохульні горланив, на торжищі крам у купців для своєї блудниці забирав, навіть шанованих бояр ображав. І не міг ніхто втихомирити Митроху, бо ж не його, а князя боялися.

Ледве встигла озирнутися Щаслава, як майже поруч побачила верблюда, якого вели два розхристані здоровані, а на верблюді сидів опецькуватий парубійко із довгим скуйовдженим волоссям і нахабними очима. Позаду, тримаючись руками за його плечі, погойдувалася простоволоса  дівиця у розстібнутому лисячому  кожусі.

— Наш Митроха сьогодні гуляє! — горланив передній здоровань, — Гуляє...

—  Хай би на тім світі між бісів гуляв, — перехрестився неподалік Щаслави звеничівський гончар Кужель, з яким стояв Савлур, і позадкував за свого воза із товаром. Потягнув свого ящика із намистами та стрічками купець-гречин. Савлур теж кинувся до Щаслави, хотів відвести її за руку вбік, як зненацька один із здорованів схопив із воза Кужеля полив'яний горщик, жбурнув ним у Савлура і закричав:

— Бий  його,  бусурмана!

—  Бий  косоокого поганця...  Ги-ги-ги, — зарепетувала  дівиця на  верблюді.

Савлур встиг присісти і горшик пролетів у нього над головою, але Щаславу ця жорстока витівка здорованя настільки вразила, що вона залишалася стояли перед процесією гультіпак, на мить забувши навіть про Савлура, котрий намагався знову підбігти до дівчини і відвести її вбік, але хтось його спинив. А Щаславу тим часом обступили обидва здоровані, в лице дихнула слинява голова верблюда.

—  Яка  кізочка, — спробував  обійняти  дівчину  один із здорованів, але вона штурхонула його межи плеч, він ковзнувся  на  втоптанім  снігу  і  впав.

— А вона ще й норовиться, — кинувся до Щаслави другий. — Вседно нашою  будеш. Тобі, Митрохо, ягідка...

— Бери  її,  Митрохо, —загиготіла  й дівиця.

Дужий здоровань скрутив Щаславі за спиною руки, враз скотилося із верблюда опецькувате тіло Митрохи. На його лиці заграла крива самовдоволена посмішка, він став наближатися до дівчини, розставивши куці руки. Ще мить і вона  буде в  його  обіймах.

Але раптом між ними з’явилася висока постать, схопила Митроху в оберемок і, піднявши вгору, кунула на воза із горщиками і глечиками. Почувся хрускіт випаленої глини, стогін Митрохи, шарпонувся верблюд і заверещала на ньому дівиця. Звідусіль залунав дружній сміх. То сміявся торговий люд, до часу стривожений і наляканий з’явою Митрохи. Тільки тепер Щаслава розгледіла свого захисника — хлопця, котрого примітила на святі Водохреща. А той вже кинувся на здорованя, який відпустивши дівчину, застиг на місці від несподіванки, а потім кинувся тікати, забувши про Митроху, який ще вовтузився на возі із потрощеними горщиками.

— Щоб його так на тім світі трощило, — хрестився за возом  звеничівський  гончар  Кужель.

Додому з торжища поверталися разом — Щаслава із Савлуром та Михайлик із батьком та братом, котрі того дня так і не продали на торжищі своєї риби.

—  Та пек їй, тій рибі, — ніби виправдовувався Михайлик, — її он скільки у Десні та Стрижні. А ось Митроха хай тепер  начувається.

— Коли б тільки біди не було, — бідкався Михайликів батько, гюричевський  рибалка  Козуб.

— Коли  б то так, — скрушно похитав головою  Савлур.

Які тільки думки не діймали Савлура, не точили голову після випадку на торжищі. Надто ж, коли став помічати, як крадькома від нього, поспішає щовечора Щаслава до Стрижня, хоч і не надовго, але повертається якоюсь утаємниченою, щось тамуючи у собі велике і, вочевидь,  радісне.

Отой хлопець-рибалка... Не помилився у своїх здогадах старий половчанин. То справді він, той хлопець, став причиною Щаславиного щастя, а його, Савлурового, неспокою. Скоро вони вже не таїли з Михайликом свого кохання. А він радів з того, і сумував водночас. Радів, що, може, усміхнеться їй щаслива доля, якої не звідала його чорноока Айгуль. Сумував, бо відав, що одного дня залишить Щаслава свою хатину — покличе її отой хлопець-рибалка у свій Гюричев...

Густе місячне світло било в очі Савлуру, холодила босі ноги роса. Чим ближче підходив до берега, тим тривожніше ставало на серці. Хто випустив Звіра із кліті? Де Щаслава?

Опівнічна ріка зблиснула темно-зеленим безшелесним плесом. Посеред нього, на місячній доріжці, застиг човен. Ні, не застиг. Хлюпнуло одне весло, небавом друге... Зовсім нечутно човен торкнувся берега і в постатях, що вийшли із нього, старий половчанин пізнав  Щаславу та Михайлика.

Якусь хвилю-другу вони стояли на березі взявшись за руки, і Савлур, полишивши донедавно тривогу, вже хотів піти до хатини,  забувши  навіть про  втеклого Звіра.

Вже ступив крок, як раптом скрикнула  Щаслава. Савлур миттю озирнувся і завмер. Із прибережних кущів виходили три чорні тіні, серед яких не можна було не розгледіти   опецькуватого  Митроху.

— Ось де ви? — забелькотів він. — Ось де ми поквитаємося з тобою, холопе... А з тобою, дівко, і покохаймося тут...   Хе-хе...  Беріть  його...

Встиг побачити Савлур, як один із дружків Митрохи кинувся на Михайлика. Але хлопець миттєво вибив з його руки ножа, а потім і сам нападник шубовснув у воду. Ще не відаючи, що може вдіяти, кинувся Савлур на поміч... Біг і чув, як лементував Митроха: «Стріляй його! Стріляй!» Чув, як тенькнула в руках іншого  нападника  тятива  лука...

Продираючись через кущі терну, встиг побачили Савлур, як кинулася Щаслава поперед хлопця, притиснувшись спиною до його грудей, і як вдарила стріла в її груди, як, пронизавши дівоче тіло, вп’ялася у груди Михайлика. Він, ще живий, якусь мить притримував дівчину руками, падаючи поволі   на   росяну  траву...

Савлур вже був коло них, як страшенний крик розірвав довколишню тишу і князівський пардусник Савлур побачив жахливе видовище. На траві, неподалік вже мертвих Щаслави і Михайлика, корчився опецькуватий Митроха — його міцними кігтями шматував Звір, розгризаючи  горло,  з  якого  вже  бризкала  кров...

Від нелюдського передсмертного крику Митрохи збунтувалися пси у ловецькому сільці. А у холодній річковій воді борсалися, тікаючи на той берег, перелякані побаченим дружки   нещасного  Митрохи.

Ще не дійшовши тями від того, що так раптово сталося, впавши біля ще теплих тіл дівчини і хлопця, ридав старий половчанин Савлур: «О, небо, пощо караєш нас...»

За три дні князь чернігівський Святослав Ольгович мав їхати до Моровійська, аби зустріти і пошанувати там Ростислава, сина Мстиславового — князя смоленського, котрий якраз на Великдень посів високий стіл Київський. А тому, довідавшись зранку про наглу і люту смерть свояка, упав у гнів. Ця смерть могла стати недоброю прикметою скорої стрічі  обох державців. Втім ждати чогось ліпшого од Митрохи князь і не сподівався, давно видів у ньому чоловіка пропащого, але такого безглуздого трапунку з ним не міг і уявити. 

Надворі до плачів по небіжчику додався ще й лемент, і князь крутосходами зійшов униз.            Посеред подвір’я, прямо на траві, помережаній жовтими квітками кульбаби, лежало вкрите рядниною грішне тіло Митрохи, біля якого голосили княгиня та її служниці. Пообіч стояли бояри та дехто із знатних містян. Трохи далі між двома дружинниками сіріла невисока постать пардусника, щойно приведеного сюди, і князь завважив, що саме через нього зчинився лемент. Зобачивши князя люди стихли. Лише княгиня кинулася до мужа і, киваючи на половчанина, заголосила ще дужче:

— То він убивця... Скарай його, князю, на смерть!

Старого пардусника підтягли ближче і Святослав звів на нього суворий погляд. А Савлур стояв пригнічений тугою, якийсь пожовтілий і висохлий, мов обпалена гарячою літньою спекою степова травина. І князь несподівано для себе змалів у своєму гніві із цієї покірливості і туги, яку вловив в очах пардусника, і спокійно мовив, перевівши погляд на княгиню, а затим знову на бранця:

— За смерть смертію заплачено... Йди геть, половче...

Дружинники вмить потягли Савлура подвір’ям, щоб виштовхнути за браму князівського дворища, а Святослав все ще не міг збагнути, чому він не скарав старого половчанина. Чи то кипчацька кров (половчанкою була ж у нього, як і дружина, мати) у князевім тілі не дала того вдіяти, а чи справедливість. Либонь, останнє, згодився він. Справедливість таки, справедливість... Гнів згасав у князевім серці.

— Тоді Звіря вбий! — вже сердито скрикнула княгиня.

Святослав  промовчав...

Князеву мовчанку виповів того ж 1159 літа після народження Сина Божого літописець, сповіщаючи про приязну стрічу князів у Моровійську: «Святослав дав Ростиславу пардуса і двох коней борзих підкованими сідлами».

*Мова йде про гепарда або пардуса (як його називають давньоруські літописці) — дику хижу тварину сімейства котячих, ареалом розселення якої є Африка і Центральна Азія. За часів середньовіччя приручені мисливські гепарди були відомі і в Київській Русі.