Жінка-УКРАЇНКА

Германов

Степанчичок прострибав по вікну. Сонце зненацька продерлося крізь зачучверене хмаринням небо. Бережки калюж в зеленкуватих заїдах опалого пилку. Дерева змащені бріоліном дощу. Голуби рвучко видзьобують м’якуш з окрайця білого хлібу. Стомлений чоловік у сіро-брудному крислатому капелюсі з бесагами цератових пакетів навшпиньках зирить у сміттєвий кіш. В повітрі післядощова вільгість та запах бузку. Розкуйовджені горобці старанно цигичуть свої мелодії, а мозок вискубує з них пачіски нот...

«Любо, Любо, яка ж я дурепа! Ти уявляєш, казала собі: «Не перемикай канал! Утнула на свою голову! Надивилася про крученики із салом, тепер осьо купила шматок із прорістю. Ще й з «паходом»! Любо, ти чуєш?! Всі ми баби – дурепи. Як я розумію чоловіків!», - опасиста жінка бідкається комусь у віконечко хлібної ятки. «Всє конфєти по одной цєнє». Роздруковане оголошення на відчиненій стінці пік-апу. В середині розкладені ящики з різнобарв’ям харківських цукерок. Кавказець несе тацю із запашними лавашами. Соняшникове лушпиння висипане жменькою під дашком порожньої тролейбусної зупинки. Ринок прокидається звільна: ще де-інде силоміць розплющуються джеркотливі ролетні «вічка» яток.

Їхній Великдень щоріч породжує днедавні згадки із внутрішніх юнацьких покоїв. Ніби вкотре тримаєш в руках власні малюнки світу, який побачив крізь задощену шибку. Згадався опасистий «буржуй» у напнутому на макітру високому циліндрі. Мабуть тому, що тепер війна. Тепер часто на очі трапляються шкутильгаві чоловіки в камуфляжних одностроях. Щодень війна. Навіть на їхній Великдень... З пащеки намальованого дукача стирчить запалена сигара зі струменистим димом. На череві ледь застібнутий фрак, аж між ґудзиків поробилися вісімки. Під пахвою тримає чорну бомбу з крилатим охвістям, яка перекреслена навхрест діагональними червоними смугами. Дітки навпочіпках малюють крейдою слова ‘Peace’, ‘Paix’, «Мир» посеред різнобарв’я квітів. Вони створюють свій наївний світ без війни поряд з решітчастими контурами Землі…

Прошмигнув повз закрутень на Бабинці. Думав про те, якою мовою ще б написати слово «Мир». Мовою птахів, риб і звірів. Говіркою чуттів і поглядів. Мовою, позбавленою слів, сповненою щирістю людською. Пригадав кавалки різнокольорової крейди та сухі, забруднені вапном пальці. Вже Бородянка й цвинтар, церква навпроти, а зверху важке кублисте небо, з якого вряди-годи крапотить дощ, ніби затинаючись на сльозливому півслові… «Мир»…

На стулених столиках громаддя пасок в опуклих білих капелюшках патоки, розцяцькованих різнобарвним крупинням. Жовтогарячі свічки встромлені прямісінько в їхні маківки, гнуться долі, схилившись пелюстками вогню. Жінки в хустках підкладають панотцеві папірці з іменами представлених. «Григорія, Світлани, Олександра, Тараса…», - чоловічий баритон бубонить у жіночій гурмі іменами колись представлених… 

 «Це Київський Патріархат. А Московський правитиме о 12-й. Так нам сказали у церкві. Але хто їх розбере, де який?.. Щось ти так рано приїхав… Мабуть, дощ всіх налякав, але на 12-у збереться вся Бородянка. На іншу службу», - промовила рідна тітка.

Облоки чіпляються пасмами за хрести на банях Михайлівської церкви. Вряди-годи ряхтить дощ скісним пунктиром. Прохолодне повітря, судомить пальці, ховаю руки в кишені старої злинялої куртки, спостерігаючи, як християни східного обряду топчуть мокву на шляху до кладовища.

Торохкоче й чахкає синюшним димом чорний мотоцикл. З-під сірого кашкета череватого керманича стирчать сиво-жовті нестрижені пасма. У пристібнутій люльці розхилишматана дядина поправляє на підгорлі вузлик білої хустки. Із узбічної вервечки поминальників вискочив сивий неголений худорлянь і галдикнув: «Тпрусь! Петре, спиняй моцаклєту, приїхали!». Гладун спинив «машинерію» й вимкнив двигун. Його жінка, підсукавши довженну спідницю, поволі, засапано, діставала тлусті ноги з мотоциклетної скойки. Чоловіки тим часом палко обійнялися…

Люди бабраються в грузькому намулі, несучи в плетених кошиках великодні наїдки. Баритон Київського Патріархату невтомно торочить імена тих, кому сьогодні влаштоване свято. Спогади знову пустив попаски магістральний путівцем прожитого…

Обережно висмикнув із середини зошита в гратки здвоєний аркуш. На правій частині малюю свої танки з півкруглими баштами, наліпленими на кавалочок «гусіні» з кількома колесами всередині. Ліворуч щось подібне малює шкільний товариш. Густо замалював плямку пострілу, потім згорнув папірець і чимдуж тер ковпачком зворотній бік «плямки». На лівій частині аркуша з’явився відбиток пострілу. Овва! Я влучив прямісінько в кирпату башту ворожої машини… 

Коли це було? Чи було це взагалі? Чи встигнув заскочити у причілок вагону на Святошині? Чи спинялася колись тут, у Бородянці, моя електричка долі? А якщо й так, то за Макейчуковим чи Склозаводською? Чи зможу ще щось намалювати без допомоги слів, лише охвістям спогадів про щасливе дитинство?.. Блукаєш крізь обставлені огорожею могилки, ідеш без загайки кривулястими стежками, на яких пароститься травичка. Спиняєшся біля кожного родича в різних цвинтарних кутках. Ось такі тепер мої зупинки - на вимогу спогадів, почутих від батьків про тих, кого не бачив увіч, про померлих їхніх родичів. Зупинки на вимогу спогадів про тата й маму. Кожному жменька цукерок у яскравій шарудливій обгортці та пучечок конвалій. Зробив коло, повернувся до пасок зі свічками, що крапотять жовтогарячою слиною на білу скоринку патоки. Святий отець вибовкує десятки імен. Без пауз. Гамузом і нашвидку. Тітка Ася досі поміж інших жіночок. Дід Коля обіч свої білих «Жигулів» через сітчастий паркан пряде очима односельців.

- Люда чорна, як земля. Таке горе в неї. Там їх двоє було вбито. Інші поранені. Там ще комусь ногу відірвало...

- Конєшно. Єдінствєнний син. Ужас просто. Но вот зачєм послє всєго етого єй прівєзлі єго вєщі, какую-то футболку і обгорєлиє фотографії і дєтскіє пісьма с рісункамі про «Побєду»?

- Да, навіщо це?.. Їй і так тяжко. Але поруч донька, чоловік. Підтримують її, тримають на цьому світі… Я гадала стрінемося з тобою на похороні…

- Катєнька, солнишко, нє смогла я. Хотєла даже тєбє позвоніть. Ето на Бєрковцах било?

- Так. Там алея ціла є. Багато хлопчиків молоденьких. Ех, така жорстока доля в матерів…

Та, що Катя, вже схожа на бабцю. На голові сіра хустка з пацьорками, такого ж кольору старенька куртка, а на ногах гумові шкарбани. Ніби на город зібралася. А її подружка, чи однокласниця, в машкарі яскравого макіяжу. Вона вбралася у синю пістряву сукню в квіточки та й узулася в лаковані чорні туфлі. Ніби зібралася на чийсь ювілей, підкреслено святково. Її чоловік набурмосено буркнув щось, привітавшись із селючкою Катею…

- Свадьбу отгулялі, 10 мєсяцев прожілі і разошлісь. Она то работаєт, то нє работаєт. Зачєм она нужна моєму Ігорьку?

- А він чого не приїхав з тобою? Давно вже його не бачила…

- У нєго очєнь отвєтствєнная работа, начальнік отдєла. Срочноє что-то, нужно било вийті...

- Повістку не приносили?

- Нєт, Бог міловал. Нє понімаю, почєму наші дєті должни воєвать за етого прєзідента? Пусть єго син ідьот і воюєт! Я своєго сина на убой нє пущу! Прідумалі сєбє войну! Іграются намі і плодят магазіни с конфєтамі…

- Синку, ти мені вже все на світі заляпав! – опасиста жінка похнюплено позирала на задрибцяні холоші блакитних джинсів. Її хлопчик років 5-ти копирсався оцупком у квашні. Винувато зиркнув на маму з-під дашка свого картуза у картаті чорно-білі футбольні м’ячики. Він нудьгує, йому трохи соромно, бо тут стільки дорослих! Робить вирви в землі, ніби згори позирає на «війну». Отак вибухають бомби. Робляться в землі дірки, а земля дихає, сквапно чавкаючи дощовим слизом…

- Це вже, мабуть, Васю, больш сюди не прийду, через оце своє давлення! ПошлИ, тільки помаленьку, бо ти такий умньотний, за тобою не вженешся.

Худорлявий парубчина дістав з багажника темно-синьої «9-ки» оберемок пластмасових соняхів та бабині бебехи. Відчинив задні дверцята й вільною рукою допоміг потихеньку вилізти старенькій в хатніх капцях.

«Хай царствують. Хай їм буде харашо там. І я вже скоро до них присундачусь», - хамаркала бабця, перевальцем сунучи до навстіж відчинених воріт.

Місцеві фурмани везуть когось із Семашка чи з Вокзалу, з київської електрички. Та більшість бородянців суне пішака. Не спішать, бо ті, до кого вони йдуть, призвичаєні до очікування. Дехто з них приречений чекати довік…

- Віддай мій зонтік мені в сумку! Чуєш, Петре? Чи ти вже глушманом став?! – погейкувала жінка на свого зморшкуватого чоловіка, що  в одній руці ніс цератовий клунок, напханий поживою, а в іншій теліпав рожево-жовтою квітчастою парасолею. Він пахкотів цигаркою, мружачись від синюватого диму. Слухняно, хоч і роздратовано, тицьнув жінці парасолю. Плюнув на жовтогарячу жаринку цигарки й заклав недопалка за вухо...

Хупава молодиця на високих підборах й закороткому платті місила закаблуками багно. «У тебе єсть де записать номер?», - сказала вона з посмішкою, буцімто по-російському. Телефон притисла плечем до вуха, бо саме розпрямлала бганки на платті, яке трошки задерлося.

«Му-гу… Таких фізічєскі убівать вабшє…», - верескнула в слухавку й напнулася спересердя, на її щоках з’явилися рожеві плями. Жінки кидають не неї гребливі позирки.

- Ти бач, яка!

- В чому мати спородила, те й вдягла! Стидоба яка! Це ж, цяя, молодша Коваленчиха?

- Так, з її виводку! Уродися та удайся! Мама була лахудрою, і дочка туди ж.

- Пху! Гидко, аж вЕрне!

Дівчина гороїжиться й наче б не помічає досить гучних бабських теревенів. Але все рівно їй байдужісінько, бо вона вже киянка. А мами нема. Вона тут, вся така кричущо звабна, саме, щоб побачитися з нею…

Неподалік цвинтарної огорожі стирчить новий цегляний відхідок на дві кабінки. До вибіленої вапном стіни хтось на хвильку примостив суціль іржавого, обчімханого, лише де-інде вкритого лускою чорної фарби, велосипеда «Україна»…

Поодинока верзня непомітно зростає в гамір: рідкі зустрічі колишніх друзів, однокласників та родичів. Чується сміх і лункі радісні вигуки. Попри погоду збираються люди, де б вони не мешкали, як би себе не почували…   

Біля мами й тата мокрий порожній дерев’яний столик з накиданим трачинням розквітлого бузку. Ми – всі родичі, що лишилися - обідатимемо не з ними. Так вирішила тітка, запросивши до себе. Перегодом. Після другої служби…

Малинові корогви, вервечка півчих і новий панотець-бородань, що, петляючи поміж могилок, жваво вимахує курним кадилом. Миру позбиралося, як на Великдень. Циганські навратливі випроси посеред поминальної метушні. Бомкання дзвонів місцевої церкви, що належить одному з Патріархатів. Важке й непривітне небо. Чолов’яга, що викрикував своєму товаришеві на моцаклєті, гучно ляснув розчепіреною долонею по червоному капоту старенької «Ауді» та піднесено гаркнув: «Паняй!». Машини вертаються навспак, на Вокзал та до клубу з пам’ятником Шевченку, де кінцева маршруток на Київ, щоб зібрати новоприбулих бородянців та відвезти їх на цвинтар…

Трьохмасна Дана чекала на свою хазяйку поміж жовто-червоних чашечок городніх тюльпанів. Занявчала, задерла пухнастого хвоста й, вигинаючи опуклими боками, повільно подалася до тітки Асі, повідомляючи їй щось надміру важливе й незагайне…

Обід у родинному колі. На стінах світлини тих, кого провідували. За мереживною фіранкою тріпочуться сипаві пелюстки розквітлої яблуні. Сніжить пір’ям весна. Дід Микола виголошує тост. Скельця його окулярів замацьолені шкарубкими величезними пальцями. Домашнє вино з вишень, крапелька цьомнула прозорий криштальний келих і розлилася оксамитною пацьоркою по його стінці. Боката киця муркоче, отирається об литки, задерши розпушеного хвоста. Балачки про те, що було колись, про те, чого вже ніколи не буде. Влітку тітка збиратиме своїх однокласників на 50-річчя шкільного випуску. Гордо розкрутила ватман стінгазети, на яку понаклеювала чорно-білі світлини свого дитинства.

«На діда можна орієнтуватися, бо куди вкладе гроші, той банк обов’язково лусне. Казала ж йому тримати в капшуці, під подушкою, будь-де, але не в банку. Ще й розпитував мене, який банк зараз надійний», - весело вимовила сестра, чавлячи виделкою котлетку. Ми з нею приїхали вдвох. Почув її голос лише тепер. Ніби весь час був наодинці зі своїми думками, у юначому покоїку спогадів.

Уява знову видлубує якісь малюнки, розірвані, напівстерті, якими я пізнавав цей світ…

Тонкий зошит у клітинку з намальованим жіночим обрисом. Чернетка з математики. Стидкий малюнок, скопійований у котрогось зі шкільних товаришів. Вік був такий, що майже всі хлопчики малювали ту срамоту, навіть не маючи хисту до малювання: хто в зошитах, а хто ключем по свіжому ремонту в під’їзді. Два кола із цятками посередині. То перса. Праворуч та ліворуч зигзисті симетричні лінії, майже гітарні форми. Ці лінії тягнуться згори донизу та вужчають посередині, де крапка пупка. Нижня утворена опуклість розрізана вертикальною рискою, з якої походять дві тонких палички оберненої заштрихованої пірамідки. Я малював… жінку, не тямлячи природнього потягу. В серці чорняве дівча з паралельного класу, з маленькими глибоко посадженими оченятами геть без війок. Тендітна й надто манірна, з неабиякою погордою. Не помічає мене. Не знає, що то я її дратую своїми дзвінками, з яких лине гучна імпортна музика. Я малював осібний сором до жіночої звабності. Ніхто нікому з хлопчаків не зізнавався, в кого був закоханий. Це була ще більша ганьба, ніж намальоване голе бузкове тіло з оберненою пірамідкою нижче пупка…

«От так: зупинка електрички називається Макейчукове, але там знаходиться село Пилиповичи, в яких мешкають… «цибрики». Бо колись, з п’яних очей, якісь полювальники з’їли власного собаку на ймення Цибрик. Тому таке прізьвисько. Чи то бувальщина, чи вигадка»… - згадав Сашко, чоловік сестри у перших.

«А ви знаєте, що баба Клара проектувала… голову Родіни-Матєрі?, - звернулася до нас із сестрою двоюрідна Лариса. - В неї ще нагороди лишилися. Її борщ був, як ляля! Досі згадую, як вона ретельно його готувала!»...

Кицька жалібно нявчить і тулиться опуклим черевом до литок родичів. Дзенькіт склянок. Уже п’ємо за живих. Біля ганку, на відногах товстих гілок ще голої черешні застряг «маняк на гороб’є». Дід Микола заздалегідь влаштував засідку горобцям та гайворонню, почепивши навхрест з’єднані дошки, вбрані в стару вилинялу камуфляжну куртку та зимового кашкета. Коли ще вони будуть ті черешні!.. Влітку, саме на 50-тиріччя тітчиного випускного…

Фіалки на підвіконні. Крізь фіранку облітає пір’я квіту з молодої яблуньки. Сонце навкрадьки продерлося крізь наклубочені хмари, зиркнуло й знову сховалося, віддаючи шану поминальному дню. Закрапотіло, цвіркнуло дощем. Теревенимо, згадуючи якісь кумедні придибачки тих, кого провідали, але не розділили з ними хліб… Біля мами з татом порожні назелено вифарбувані лавиці. Столик з дощок. Сипкий бузок у калюжках дощу. Тиша довкола. Лише звідтам, де пухкі паски в білих кашкетах патоки, де запалені свічки, де жінки запнуті хустками, одноманітно лунає баритон панотця…

Фломастери «Каштан», що пахнуть спиртом. Новенький зошит у клітинку. Не словами, а малюнками зображувати свої думки, мрії та віру в дива. Простий олівець чи бузкова ручка. Лампа, що оранжевим світлом заливає біле тло аркушу. Тінь схиленого хлопчика й гаряча абрикосова уява, що спонукає вимальовувати осібний світ, уникаючи слів... Світ хлопчика, який вірить у завіконня...

Пухка ялинка, багата на голчасте віття з різнокольоровими пухирцями-кульками. Із червоною зіркою на горі, в біло-синьому опуклому заметі, на якому дві глибокі сині паралельні смуги. Хлопчик взувзя в жовті «Сніговики» та подався світ за очі свіжиною снігу, лишаючи по собі магістральні артерії… Часу…

Увечері в Києві. Дзвінок до тітки зі словами, що з сестрою дісталися гаразд. Тітка Ася радо вигукнула, що її Дана народила першеньке кошеня. Руденьке, смугасте. Його вже звуть Рижиком. Такою видалася перша субота 1983-го року. Саме такий рік тепер. Від Його Великодня.