Проза

Музика для янголів (відео)

Теплі промені ранкового сонця зазирнули у відчинене вікно й ніжно залоскотали сонне личко Миколки. Та хлопчик не квапився розплющувати очі. Цієї ночі йому наснився цілий хор янголів із білосніжними крилами і надзвичайно мелодійними голосами. Коли вони співали, на небі розсіювалися хмари і все довкола освітлювалося чарівним сяйвом. Але найцікавіше те, що хором янголів диригував сам Микола. Це було щось неймовірне! Всі мелодії здавалися йому такими рідними, наче мальовнича природа села Шершні, серед якої він зростав.

Така твоя доля, Тарасе…

98976103Історичне оповідання

Його останні слова були якимись стишеними і тремтячими, здалося, він навіть не вимовив їх, а передав своїм пронизливим і зажуреним поглядом: «Така твоя доля, Тарасе…» Від тих слів Шевченко прокинувся, намагаючись збагнути чи уві сні те діється, чи наяву. Таки ж бо уві сні…

Підвівся, глянув у запітнілу шибку: над Новопетрівським фортом ще тільки сіріло.

Різдвяний подарунок

Я прийшов до тями на вокзалі. На першому пероні. До від’їзду готувався фірмовий поїзд, столичний. Я любив ним їздити, бо переважно хвилина сідання у нього була наче відривом, якимось очікуванням несподіванок, ледь чутним мотивом свободи, який чуєш у житті нечасто. Але зараз я не розумів, що я тут роблю. Я розумів лише те, що був бридко п’яний. Провідники і провідниці зустрічали біля входів нечисленних пасажирів, брали у них на перевірку квитки і кивали їм, якщо все сходилося (а зазвичай все сходилося) і пасажири заходили всередину, несучи перед собою торби чи валізи. Тільки у мене не було ані квитка, ані торби чи валізи. Я мав тільки важкого целофанового мішка, який висів у мене на руці, запханій до кишені куртки. 

Моє Різдво

У грубці потріскують дрова. Схилившись над грубкою, сидить мій дід Микола. Святий Миколай. Перевертає коцюбою дрова. Курить і кашляє.

- Вже потерпів би хоч на свято, - тихо дорікає йому баба Галя, проте роздратування в її голосі не чути.

Язички полум’я освілюють вкрите зморшками дідове обличчя.

Ми сидимо за столом. По чорно-білому телевізору знову транслюють «Вечори на хуторі близ Диканьки». На столі – неглибока тарілка з рисовою кутею, щедро приправленою маком, родзинками й медом, решта пісних страв. А осторонь, на високій табуретці – емальована миска, вкрита білим рушником. У мисці – запашні пиріжки, яких бабця напекла ще вдосвіта.

Іронія долі по-чернігівськи

Ще ніколи в житті 34-літній Ростислав Скляренко не почувався таким самотнім. Він розгублено тупцював перед дверима власної квартири, раз-по-раз поглядаючи на годинник. До опівночі – якихось п’ятнадцять хвилин, а міцні двері замкнені аж на три замки. Можливо, з одним він би ще впорався, але з трьома... Тут би й Володя Кличко руками розвів! А все Аліна – закомандувала, щоб Ростик поставив надійніші двері, які б замикалися по-людському... Що ж тепер робити? По-перше, Новий рік, по-друге, холодно і їсти хочеться! Коли Ростислав Сергійович нервував, у нього неодмінно з’являвся страшенний апетит; а зараз він був у розпачі – і куди в дідька поділися ті ключі?

За наших хлопців на війні!

Новела

Із квартири він вийшов тоді, коли ніч готувалася здаватись у полон досвіткові, але ще не згорнула чорні крила. Раніше не міг – звідти, куди прямував, донедавна долинали захмелілі чоловічі голоси вперемішку з матюками, закличний жіночий сміх, автомобільні гудки... І так щодня, точніше щоночі. Нерідко – ще й із вибухами петард, як нині. Від кожного з них здригався, мов тридцять років тому в Афґаністані, почувши виття снаряда чи міни. Вибух – то вже не страшно. Якщо ти його чуєш – значить, живий.

Свідком став Дністер

Екранчик молільника засвітивсь, і вкотре на ньому проступило слово «Арсен». Зоряна спокійно допивала каву. Мелодія мобільника не змовкала, ставала набридливою, і дівчина, відчуваючи це, як і запитальні погляди подруг, нарешті поставила горнятко й узяла телефон.

– Я ж тобі казала більше не тривожити мене, – кинула різко, навіть не відповівши на привітання. – Невже досі не зрозумів, що між нами все закінчено? Можу повторити: ти для мене не існуєш. Мені набридли твої безпідставні ревнощі й те, що вважаєш мене своєю власністю. А що буде, коли я вийду за тебе заміж?! Розтопчеш, розмажеш, знищиш?

Вимкнула телефон. Через кілька хвилин він озвався знову. І знову висвітлилося те саме ім’я.

Чому сумували П’єро і Мальвіна?

– А П’єро вчора був не тут... – зауважила Оксана, пробігаючи через фойє театру. Поглядом зачепилася за ляльку в одній із шаф, названих «Герої минулих вистав». У цьому солідному театрі (а він належав саме до таких), на відміну від деяких недбайленків, ляльки, що відпрацювали свої ролі на сцені, опинялися не в темній комірчині (може, колись ще знадобляться), а крізь скло вітрин милували око і малих, і дорослих глядачів. Разом з тим навівали приємні спогади акторам, які свого часу працювали з народженими фантазією режисера та художника маленькими створіннями.

Волонтер(ка)

Я не знаю, чи колись моє ім’я буде відомим….

Мене немає серед урядовців, посадовців, тих, чий обов'язок є працювати на військо і хто нічого не робить просто так, без розголосу та піару.

Можливо, я ніколи не отримаю жодних посад…

Я тільки приходжу і роблю те, що можу. 

Просто, бо я люблю цих хлопців, які так відважно ідуть під кулі, захищаючи те, що являє собою одну із найвищих цінностей людини – Свою Батьківищну. 

Я роблю звичайні  речі – приношу їжу, ліки, одяг, підтримую добрим словом, чергую на пункті збору. 

Виклик війні

Щойно Даринці виповнилося три рочки, як померла від страшної хвороби її матуся. Потім батько привів додому іншу жінку. І Даринка довго плакала.

Степан працював у поліції і, бувало, не приходив додому по декілька днів: то мав нічні чергування, то якісь відрядження. Тоді Даринка залишалася вдома із мачухою. Дні, коли батька не було вдома, ненавиділа найдужче. Русана їй не сподобалася одразу – не даремно ж так розривалася ночами від плачу, коли вперше її побачила: якась вона дивна, і погляд має – такий хижий, що аж страшно іноді в її очі зазирати.

Листя шелестить

Михайло Блехман

Обожнюю минулий час.

Листя шелестить – на деревах, коли падає, під ногами. Жовте, червоне, помаранчеве, коричневе, навіть зелене.

Обожнюю минулий час. Не за те, що квітів у минулому часі було більше, і не за те, що вони були. А тому, що всі вони не тільки були в минулому часі, але й є в теперішньому. Минулий час, як виявилося, не заважає сьогоденню. Навпаки, допомагає.

Об'єднати вміст