Жінка-УКРАЇНКА

Я прийшов до тями на вокзалі. На першому пероні. До від’їзду готувався фірмовий поїзд, столичний. Я любив ним їздити, бо переважно хвилина сідання у нього була наче відривом, якимось очікуванням несподіванок, ледь чутним мотивом свободи, який чуєш у житті нечасто. Але зараз я не розумів, що я тут роблю. Я розумів лише те, що був бридко п’яний. Провідники і провідниці зустрічали біля входів нечисленних пасажирів, брали у них на перевірку квитки і кивали їм, якщо все сходилося (а зазвичай все сходилося) і пасажири заходили всередину, несучи перед собою торби чи валізи. Тільки у мене не було ані квитка, ані торби чи валізи. Я мав тільки важкого целофанового мішка, який висів у мене на руці, запханій до кишені куртки. 
Ніч, зима, холодно. Із багатьох десятків ротів і з вентиляційних отворів вагонів парує... Що я тут роблю? Я – чоловік, якого часами називають солідним і респектабельним. Мені 45 років. Викладач в університеті... Я кудись їду? У різдвяну ніч? 
Я огледів себе і все навколо. Я просто жахливо п’яний, аж нудить, і мене сюди занесло. Але чому? Я ішов від мами, де ми сиділи всі за столом... А сюди чого прийшов? Бо близько по дорозі? Я вертався від мами пішки? Хотів потверезіти? Мені для цього потрібен був вокзал?
Я відійшов від сходів, які вели до вокзальних приміщень, і звідки все ще прибували нові пасажири, яким я був до лампочки і які могли прийняти мене або за проводжаючого, або за бозна кого, і сів на лавку. На ній нікогісінько якраз не було. Яка ж би то бісова душа в різдвяну ніч тут сиділа? І взагалі чого комусь раптом приварило кудись їхати в такий час? 
Я посидів, і за кілька хвилин провідники позаскакували до своїх вагонів, опустили свої особисті платформочки і прикрили вхід... Ніхто не добігав. Розливалося і додавало холоду жовтаве світло від вокзальних ліхтарів, а його розбавляло тепле від вагонних вікон. Пероном блукали кілька тіней “проводжаючих”. Заграв ритуальний марш. Поїзд рушив, і двері почали замикатися... 
Холодно... Чого я тут? Я хочу поїхати кудись геть? То чому не поїхав? Я помацав у кишенях. Може, я сп’яну купив квитка? Квитка не було. Отже, ще не зовсім з глузду з’їхав.
“Шановні пасажири! Поїзд Москва-Вроцлав буде відправлятися від третьої платформи, будьте обережні...” 
Те саме польською і російською. А потім тиша, яка тільки можлива на вокзалі в різдвяну ніч... На сусідніх перонах якісь люди... 
  Прівєт! 
-    Привіт!
Ліворуч від мене стояла жінка років 28-30. У якогось брудного кольору (чи, може, просто брудній) “дутій” куртці і чорних джинсах, які здалися мені засмальцьованими. На ногах мала великі черевики, на голові – в’язану шапочку. Жінка на вигляд не надто гидка, але, здається, досить спита, обличчя округле, тобто, мабуть, досить повна, хоча так узимку на око не розберешся. Та й світло таке мертвотне. Волосся, що вибивалося з-під шапочки, в тому світлі було не природно чорне, а наче навощене. Якась вокзальна курва чи що?
  Пажрать че-ніть єсть? – спитала вона.
Я оглянувся на найближчий вокзальний кіоск, де завжди торгують усякими дорожніми харчовими речами аж до курячих лапок, але потім згадав про свій мішечок під рукою, який спакувала як подарунок дітям і дружині мама, і сказав:
-    Є.
-    А випіть? 
-    Усе можна, – сказав я, знову оглянувшись на кіоск, хоча там продавали хіба що пиво.
-    Тагда пашлі...
Я встав, і ми пішли. Вона взяла мене одразу під руку. Причому міцно і впевнено, наче вже не раз так ходили. І йшла так само легко і впевнено, краще, ніж моя дружина зі мною ходить навіть коли я тверезий… 
Майже твердо пішли з вокзалу, далі проспектом, привокзальними вулицями.
Мені чомусь постійно потрапляли на очі ялинки із мигаючими гірляндами. То на вітринах, то біля будівель. Гарні, але такі, як ото модельки з телеекрана – не торкнися. Я мав якусь неспокійну відразу до їх краси і кожного разу кривився.
А моя супутниця майже увесь час мовчала, наче боялася перервати нашу досить швидку ходу, і тільки раз перервалася:
  Деньги дай... 
Я витяг із гаманця 100 гривень. Вона їх узяла і пішла в магазин, що світився зовсім чужими мені в цю хвилину теплими тонами. Наче заманював, але насправді був фальшивий своїми вивісками і вітринами з мигаючими лампами, бо не усміхався, а шкірився масною посмішкою, бачачи мене наскрізь. Я чекав і сам не розумів, нащо. Вона вийшла і теж наче здивувалася. Віддала мені решту грошей, кинула до моєї торбини свою із купленим і знову взяла мене під руку. 
Ми знову пішли. 
Із нових вражень у мене залишилося лише одне. Коли ми переходили перехрестя на зелене світло, я торкнувся рукою величезного рефрижератора, який через свою велику масу не зміг зупинитися вчасно і заїхав по льоду трошки далі на пішохідну “зебру”. Бампер у нього був дуже холодний і до того ж шорсткий від піску, а від радіатора я долонею раптом відчув наче теплий живий подих, наче втому від дороги в тисячі кілометрів, наче скаргу на якийсь автомобільний старечий ревматизм. Я захотів глянути на водія, але моя супутниця мене смикнула і не дала зупинитися... 
А далі враження стерлися – звичний наш у старій частині міста брудний засмальцьований під’їзд, дерев’яні рипучі сходи, здається, на другий поверх, порепані чорні двері... Потім я сидів у старому фотелі і дивився, як вона їсть. Вона без поспіху жувала батон, куплений, мабуть, у тому магазині, ще якісь там продукти. Я сказав їй, що там у мішку ще є...
-    О, -- сказала вона, -- что ж ты раньше не сказал? Я б не покупала. А что это? Голбуцы! Сладкое! Кутья даже? Ну ты даешь! Настоящее рождество! Класс… Жене нес, небось?
-    А хто його зна кому… 
-    Да ладно тебе… 
Вона їла і не забувала налити собі чарку.
-    Я тебе не наливаю, потому что ты и так уже… а потом будешь никакой вообще… Зачем оно нам… Так женат или нет? Кольца что-то не вижу…
-    Одружений. Але хай іде вона… 
-    На хуй? 
Я кивнув і похнюпився…
-    А дети есть? 
-    Є. І вони нехай туди ж… 
-    С ума сошел? Обалдел? Ты это им нес что ли?
-    Та ж фіг його знає, кому... Може і їм... 
-    Ясно, пьяный совсем. Дурак. Ничего завтра другой будешь… А есть тоже совсем не хочешь?
-    Не хочу. Наївся вже...
Квартира була із тих старих, із яких, якщо хотіти, то можна було щось зробити гарне, особливо, якщо об’єднати із тими, які були колись штучно від’єднані в часи “радянської комуни”. Велика площа, навіть стелажі з книжками, круглий старий стіл посередині, біля якого сиділа моя нова знайома, високі стелі, газова піч, два вікна кудись на одну з бокових від центру вулиць. Тихо. Чи то мені так здається. Але дуже вже занехаяна, вірніше, не так – навпаки, як на диво, прибрана і з впорядкованими речами, але давно неремонтована, недоглянута, зі збереженим у ній усім старим, що там було, можливо від життя ще давніх господарів, ще «за Польщі». Може, і тарганів достатньо там кругом на кухні. Я таке знаю в наших старих будинках… 
І світло тьмяне над столом. Моя нова знайома, тепер уже в сірому светрі під шию, не спішила, наче не була голодна, але майже не відривалася від їжі і випивки. Я дивився на неї. Вона все ж худіша, ніж я думав. Навіть якась мало не спортивна, незважаючи на пиятику. Коли встигла спитися, така молода... І хто вона, і якого біса я тут? 
Хоча яка різниця, де я зараз? Тут, чи десь інакше в цю чи іншу хвилю...
-    Ну ладно, -- врешті сказала вона, -- может все же хочеш выпить? Я немножко дам.
-    Ні, не хочу, -- сказав я і склав пальці рук біля губ. 
Мудрий вигляд зробив. Але тут же засміявся з себе і поклав руки назад на потерті бильця крісла. Вона встала, підійшла до мене і, примусивши мене забрати руку, сіла на одне з тих билець. Розкуйовдила мені волосся на голові. Очі у неї блищали і зараз вона якраз не видавалася вже спитою:
-    Ну что ж, рождественский подарок, будем пить чай? Хочешь? С кутьей.
-    Не люблю куті... 
-    А что ж так? Не местный что ли?
-    Змалку не люблю. 
-    Ну и фиг с ней. Тогда я сама буду. Подожди минуту.
Вона вийшла на кухню. Я відзначив, що там світло було яскравіше. А тут у кімнаті не було навіть телевізора. Якийсь магнітофон стояв старий. А може там хоча б яка музика є… Не можу так у цілковитому беззвуччі і без жодної інформації. Я встав і спробував увімкнути. Помучився трошки з кнопками, і він таки піддався. Як тільки заграла якась російська попса, я тут же вимкнув. Чого ще треба було чекати? І вернувся назад у крісло. У вхідні двері хтось загупав. Потім почувся чоловічий голос:
-    Ты че, Алка, с ума сошла, это ж я… Че не узнаешь уже? 
-    Узнаю, только я замуж вышла. Так что вали давай. Нечего тебе больше здесь делать.
-    Ты че, обалдела? Какое замуж? Ты ж вчера только… Замуж?!!! И где он?
За хвилю я його побачив, незважаючи на всі спроби Алли його не пустити. Це був досить високий худий чоловік її літ. Нетверезий і так само абияк вдягнутий, неголений, чи то просто з чорною бородою… 
-    Вот этот козел? И давно ты с ним? 
-    Послушай, Коль, ты можешь понять, что ты у меня счастье отнимаешь? Мои 5 минут счастья! На рождество. Ты можешь убраться отсюда на хуй? Ты можешь уебаться вон? 
-    Ни хуя себе раскладец… 
Він постяв біля одвірку, спершись на нього:
-    А ты хоть кто? – спитав він мене.
-    Я не знаю… -- знизав я плечима цілком щиро. -- Ніхто… 
-    Ой, бля, пиздец... Я все понял... Если он мне даст четвертной, я уебусь... Дашь?
Зайшла Алла:
-    Даст... Правда ти даси йому, любий? 
-    Любий?! – покпив той Коля... 
А я сказав:
-    Дам... Якщо ще маю... 
-    Там ще є... повинно бути ... – сказала Алла. – Там решта була...
Я витяг гаманця і дістав 25 гривень:
-    Ось. 
-    Супер. Ну ладно. Я пошел. Бывай, шалава. Ну ты даешь… Все равно я завтра приду… Дай еще на посошок, я вижу тут у вас есть… 
Врешті він пішов. Алла сіла втомлено на канапу:
-    Все настроение испортил, скотина... 
-    Твій чоловік? 
-    Ты что, дурак?
-    Я тільки спитався…
Алла посиділа і тоді теж спиталася:
-    А ты что на вокзале делал? 
-    Не знаю… Сам не знаю, що. А ти?
-    Я?!
Вона уважно подивилася на мене, а потім розреготалася. Правда, недовго сміялася. Встала і підійшла до столу. Налила собі ще:
-    Наверное, мало взяла… Правда, если б не та скотина… но… все ж не будем портить праздник… 
Вона підійшла до мене, сіла мені на коліна і поцілувала. Поцілунок вийшов сухий і без смаку, хоча вона пробувала дістати мене і язиком і розгладжуванням волосся на моїй голові. Але, здається, вона цього не відчула. Вона тут же піднялася і знову пішла до столу. Потім заявила:
-    Порядочной даме пора в некоторые места… Подождешь? Ну, тогда я пошла, я недолго.
А я знову спробував покрутити магнітофон. Перемотка нічого не дала. Там була все та ж попсятина про любов і зраду. Я подивився на полички з книжками у пошуках касет. І тут раптом корінці на полиці мене затримали… Нічого собі… Стільки мені знайомого і улюбленого… Звідки? Невже її? Я витяг навмання кілька журналів «Иностранной литературы» за 72-й рік, почав гортати… 
За хвилину Алла підійшла нечутно і обійняла мене ззаду:
  Читатель… Ты что читать любишь? 
-    Колись любив.
-    И я любила… 
Вона не пестила мене, просто обіймала і так стояла позаду, притулившись і притиснувши щоку до моєї спини. Я не відчував, яка вона там. Я дивився в текст, і мені було дивно:
-    Это все твое? 
-    Мое – відповіла вона, наче збиралася заснути. 
-    А музыка у тебя другая есть?
-    Музыка? Конечно есть. Счас че-нить придумаем… А ты че любишь? – вона відірвалася від мене і обійшла з другого боку, відкрила “бар”, де поруч із порожніми пляшками і пачками цигарок лежали касети.
-    Ну, всяке… наприклад, щось на додаток до цього – я показав на полиці книжок. 
Алла була в товстому теплому рожевому халаті і боса. Поколупалася і вставила якусь касету в магнітофон. Я такої музики ніколи не чув. Якась електроніка, не то джаз не то вільна імпровізація. Я вслухався… То ж таки якого біса я тут роблю? 
-    Идет? – спитала Алла і пішла до канапи.
-    Ідьот… 
-    Тогда ты иди сюда, -- сказала вона вже з канапи. 
Я не подивився в її бік, бо не знав, що робити. Може справді випити? 
  Мені теж треба туди… у ті місця… -- сказав нарешті я і аж тепер подивися на неї. 
-    Только не сбеги… -- засміялася вона якось так, наче зовсім не була б шокована, якби я пішов, а навіть навпаки мені на то натякає…
Але ж я чув про 5 хвилин щастя…
Я підійшов до Алли і сів біля неї. 
  Алло, ти хочеш, щоб я пішов? А мені зараз нема куди.
-    Откуда ты знаешь, как меня зовут?
-    Коля твій так тебе назвав. 
-    Да не мой он… А тебя как зовут? 
-    Юрій.
-    Юра… -- Алла відкинулася на спину і продовжила. – Юрочка… Юрчик… Юрасик… Юравчик, Юродивчик… И тебе тоже негде жить… Вот почему ты был на вокзале… Туда все слазятся вот такие… А я такая пьяная… Совсем пьяная... Там еще есть выпить?
-    Не знаю… 
-    Так посмори!… 
Я встав і пішов до туалету. Може, все ж забратися звідси, поки не пізно? Що я таки тут роблю? Я подивився на своє обличчя в дзеркалі. І куди тільки нетверезість може завести… Потім оглянув усе довкола. Чисто. Перебільшив я. Зубна паста, мокра зубна щітка… Вона щойно зуби чистила… Отже повернуся, а вона вже спить… Я сів на край ванни. Ну, тоді, якщо вона спить, то й піду. Значить, все так і призначалося. Ну, інакше, як би і чого я сюди потрапив? П’янота…
Я повернувся до кімнати. З магнітофона линули якісь переливчасті електронні дзвіночки. Алла, здається, таки спала, закутавшись ковдрою... Значить, треба іти. Я знову став біля книжкової полиці. “Иностранку” повернув назад і дістав Курта Воннегута. Відкрив “Сирени Титана”. Почав читати. Постояв так, а потім сів назад у крісло. Цю книжку мені колись давно не вдалося дочитати. А тут... 
-    Ты все же не ушел… -- почув я ледь хрипкий Аллин голос. 
-    Я думав ти спиш.
-    А я действительно уснула. Но я сплю всегда очень чутко… И магнитофон я не выключила… 
-    Він сам вимкнеться… 
-    У меня не выключается… А что ты читаешь?
-    «Сирены Титана».
-    Я когда-то от этой книжки заболела. Месяц потом ничего читать не могла.
Я промовчав.
-    Серьезно. У меня бывают такие реакции. Первый раз такое было от «Мы» Замятина.
-    Господи, ти і таке читала?
-    Ты придешь ко мне?… Потом?… Когда дочитаешь?
У мене всередині зашкребло. Як вона це сказала… Я зміг би так відтворити? Саме такі інтонації, які відрізають нараз дорогу до дверей… І чому я маю до неї прийти?
Я сів біля неї. Алла мовчала, наче справді знову спала, вкрита теплою ковдрою, лише волосся її було видно. Я декілька разів піднімав і опускав руку. Врешті таки простяг і погладив те волосся. 
-    Подарок… -- сказала вона крізь ковдру. – Побудь со мной еще. 
І я раптом ліг біля неї, отак як був у всьому одязі. А вона спочатку ледь посунулася, давши мені місце, а потім ще й ковдрою накрила і знову присунулася ближче, руку поклала мені на груди, а голову на плече. Я мусив її обійняти, і коли вона прилаштовувалася і зітхала, почув запах алкоголю. А ще якихось парфумів, зовсім несумісних із нею… Це мене протверезило, але я раптом зрозумів, що зараз сам не ліпший. 
Двоє алкашів… 
Цікаво, котра то година? Я вперше в житті в таку годину не вдома. Не у відрядженні -- і не вдома. І мені добре. Ось тут у цьому ліжку, одягнений, під ковдрою, отак хворобливо-сентиментально притулений із якоюсь зовсім незрозумілою і невідомою мені жінкою з вокзалу, беззахисний у руках беззахисної. А до того ж відчуваю, як не хочеться мені нічого в цю хвилину іншого… Як солодко чути її легке посапування і теплі видихи в мої груди крізь тканину. Як гарно ледь обіймати її і оберігати сон… Хто насправді кому подарунок? 
Я заплющив очі і злегка поплив. Мабуть, таки я випив чогось зайвого у мами. Раптом відчув, що мені холодно. Здивовано почав западати в дріж, отак у костюмі, теплій сорочці, під ковдрою почав мерзнути. Ще хвилина і я раптом цілком затремтів. Треба було відпускати Аллу, бо зараз мене почне тіпати. Я відвернувся від неї і підтягнув коліна. Клятий організм. Що він хоче?
  Что с тобой? – затурбувалася Алла. -- Ты болен? 
А мною вже колотило. Алла помацала моє чоло. Уявляю, як їй було в ту хвилину. Знайшла на свою голову придурка. 
-    Боже, да что с тобой?!!! – Мало не вигукнула вона і вже збиралася встати. Але я її зупинив:
-    Ніччччого, зззззі мною тттттаке буває... -- процокотів я крізь зуби, що не потрапляли один на одного. – Не переживай, зараз відпустить... Обійми мене сильніше. Зігрій мене... Зззараз все буде окей... 
-    Боже мой – знову сказала Алла, але таки вляглася, і спробувала обійняти мене ззаду і притиснути до себе обома руками. – Ну, что ж это такое… бедненький ты мой… что ж ты так… Юрочка-юрасик… 
Вона навіть гладила мене по волоссю. І потихеньку дріж вщухав. Тепер, я знав, буде наступний етап – потепліє, стане набагато краще, але тоді я увесь змокрію від поту. Така черговість подій. Мій організм саме так реагує на всякі стресові ситуації. Я тільки не міг пригадати, що ж таке пережив останнім часом... що сталося... Невже це справді той зайвий алкоголь? Не може ж такого бути. Хіба що він був якийсь отруйний... 
Зараз, ще трошки. По тілу почало розпливатися сильне і лагідне тепло. Я все ще притискав коліна до себе, але в тому вже не було потреби. То була запізніла реакція від щойно перенесеного страху холоду. Я розслабився. Алла така тепла, навіть гаряча позаду мене. Аж тепер я відчув по-справжньому її жіночість... І аж тепер пробилося в мені злегка бажання. Але тут якраз і застала хвиля липкого солоного мокріння. Я знав, що тепер мені не захочеться знову вилізати з-під ковдри, знав, що все одно це треба буде робити, але знав також, що мені байдуже цілком до свого стану. Адже який би я не був, Алла все одно мене таким прийме. Вона вимушена... А я? Чи не все мені одно? Я дочекався, поки це закінчиться. Алла не знала нічого, вона слухала, як я відсапуюся...
Я сів на ліжку:
  Ты куда? – перелякано спитала Алла.
Я встав, і мене трошки повело, але я втримався і знову через той піт відчув холодок по тілу. Скинув піджак, штани, сорочку… 
-    Тебе плохо? – знову почув я голос Алли. – Скажи, что с тобой? 
-    Нормально все, не переживай… Просто… Аж незручно якось… ну й ідіот я безпросвітний…
Я зняв вологу футболку і повитирав із себе піт. А тоді зняв і труси, які теж холодили. Аж тепер, коли я повитирався увесь, мені стало тепліше і легше. Я навіть відчув тепло від розігрітої кафельної газової печі в кутку кімнати. Я розвісив на ній свої вологі речі, вимкнув магнітофона, повернувся до Алли і ліг біля неї. Цього разу вона вкрила мене, але підсуватися ближче не стала. Смішно. Злякалася мене чи що. Попробувала моє чоло, відчула мокре волосся: 
-    Ты все-таки болен…
-    Мабуть… -- відповів я, -- тільки це не грип, не проказа, не туберкульоз і не сифіліс… Це щось інше…
-    А что? 
-    Вельтшмерцен… -- відповів я із заплющеними очима, криво усміхаючись всередині себе.
Алла мовчала. Довго мовчала. Я уже було намірився далі продовжити пояснення і заспокоїти її остаточно, що все в порядку, розплющив очі і розкрив рота, щоб говорити, як побачив, що у неї по обличчю котяться сльози… 
Тепер уже я злякався:
-    Ти що? Що з тобою? Що я такого зробив? Злякав тебе?
-    Ничего. Откуда ты знаешь это слово? 
-    Яке таке слово? Вельтшмерцен? Як це звідки… Із книжки… Хоча міг і в школі почути теж… але точно знаю, що прочитав. І що тут такого?
-    Я впервые слышу его не от преподавателя. Еще никто ни один из моих знакомых, подруг, даже старших коллег вот так в беседе, ка бы невзначай, но по назначению его не произносил. Ты первый… 
-    Ну і що? Що тут такого? Звичайне німецьке слово...  Що тебе так схвилювало?…
-    Больной несчастный человек, подкаблучник, семейный нетронутый образец порядочности с целлофановым мешочком в руке, в котором баночка с кутьей, говорит мне это слово. Я ведь столько лет ждала, что встретится хотя бы кто-то, кто близко знает что-то такое. Я крутилась по всяким богемным писательско-художническим компаниям, болтала с ними и валялась по постелям, но этот их пустой никчемный мир самвлюбленных полуталантов… и тут… 
-    Я далі нічого не розумію… Ну і?… 
-    Это же относительно «Страданий молодого Вертера»… Но вообще-то не только, о болях человеческих, о невозможности и одновременно обязательности жить со всем...
-     Блін... – я сів. – Ні фіга собі. А ти ж звідки того набралася? 
-    Да вот набралась. А почему бы мне и не набраться? 
Аж тепер я до неї уважніше отак зблизька придивився. І з чого я взяв, що вона вокзальна курва? Хто мені про це сказав? І сам я на тому вокзалі що робив?
Волосся на її голові було лише ледь шорстке, мабуть від лаку. Я занурив нього пальці. На очах у неї жодної косметики. І, власне, не було… Просто вії і брови дуже чорні і чітко окреслені. Уста не підфарбовані… Тому і виглядала такою “недоглянутою”. Халатик такий гарний… Що я, ідіот, собі вигадав? Я все глибше занурював пальці в її волосся, гладив за вухом, по щоці…
-    А що ж ти тоді робила в такий час на вокзалі? Маленька….
Алла подивилася на мене цього разу твердо і сухо. Сліз уже не було:
-    Я так теперь полагаю – то же, что и ты. 
-    А я що?
-    Ты сам недавно сказал… Но я тогда тоже до конца не поняла. Тебе, как и мне, в этом мире негде жить… Последнее пристанище – вокзал… А дальше… 
І тут раптом я все згадав. Я згадав, як мовчав, коли у мами за столом колядували, згадав, що там під ті колядки замислив гріх. Я згадав, що саме тоді вирішив розрізати назрілий чиряк. Я згадав, як ішов пішки засніженим містом і готував себе до того останнього вчинку. Згадав, як, планував сісти на перший-ліпший поїзд кудись подалі, заїхати бозна куди і вискочити десь на ходу... замерзнути в полі... Я згадав і зрозумів, що якби це зробив, то міг би вже і не жити в цю хвилину... Алла сиділа, похнюпившись. Я ліг на спину. За якусь хвилину вона теж лягла навзнак. Мовчала.
-    Алло, -- сказав я, -- я не знаю зараз дорожчої мені в світі людини, ніж ти... 
-    Ерунда. 
-    Я правду кажу, -- відповів я, дивлячись у високу стелю, – і я хочу попросити в тебе пробачення.
-    За что? 
-    Я на вокзалі сп’яну прийняв тебе за вокзальну шльондру.
Алла хмикнула:
-    Тоже мне нашел, за что просить прощения... а знаешь, почему я под поезд решила не бросаться? 
-    Чому?
-    Потому что я на тебя посмотрела... Я подумала так иронически: “Конечно, я не Каренина никакая, но вот сидит тут очередной местный рогуль, который увидит мое распластанное на рельсах тело, протрезвеет и тут же побежит рассказывать своей курице… Умереть я и завтра могу… Ану-ка я его перед смертью раскулачу… С утра к тому же ничего не ела. Все равно ж умирать… А тут, думаю, -- хоть раз попробую, чего стоит вот этакий домашний хрыч… Терять-то нечего. Сделаю себе такой последний пьяный рождественский подарок… Поживу один вечер с ним вместо его жены.» И понять же ж никак потом не могла… Ведь ясно же было… Дура дурой, а ты извиняться… 
Алла злегка підсміювалася. І мені стало смішно. Я пирснув. Далі пішло гірше. Я не міг стриматися. Хрич!.. Рогуль!... Я почав реготати. Мене розібрав такий істеричний регіт, що я аж закашлявся... аж сльози потекли мені по щоках... 
-    Блін, ну і виглядав я там! Уявляю собі! То, виходить, я на тебе – курва, а ти на мене – рогуль! Заочний обмін компліментами... 
-    Ага… два сапога пара… 
Заспокоювалися від сміху ми вже вдвох. 
  Який кошмар!... – повторював я.
-    Ужас! -- відповідала вона...
-    Яке несусвітнє неподобство! 
-    Какое невежество и хамство!… 
-    Яке разюче безкультур’я!…
-    Какая беспросветная тупость!…
-    І шо воно за іронія судьби!
-    И шо оно за с легким паром! 

А коли ми таки заспокоїлися, коли вляглися поруч, повернувшись одне до одного обличчями, коли я глянув їй у темні очі і вмовк, мені раптом стало соромно своєї голизни... 

Андрій Судин