Андрій Юрійович Судин (народився 1 червня 1957 у Львові) — редактор, журналіст, публіцист, викладач.

Після завершення УПІ імені Івана Федорова (1980) працював редактором у філії Всесоюзного інституту патентної інформації в місті Ужгороді (1980), інженером відділу інформації Головного науково-дослідного інституту автонавантажувачів у місті Львові (1980-1981), редактором редакційно-видавничого відділу (1982-1983), пізніше інженером відділу пропаганди наукових досягнень і передового виробничого досвіду у ЗМІ (1984-1989) Львівського центру НТІ, протягом кількох років був позаштатним кореспондентом Львівського обласного радіо, коментатором із економічних питань Львівського телебачення.

Працював редактором у газетах «Радянський поліграфіст» (1989-1990), «Підзамче» (1990-1991), «Діло» (1991-1992), «Молода Галичина» (1992-1993). Був одним із провідних учасників видання літературного альманаху для української діаспори «Зерна» (як літературний редактор і відповідальний секретар, член редколегії). Здійснював літературне редагування щорічного видання товариства «Любачівщина» — «Вісник Любачівщини», «Наш край Любачівщина». У 1993 працював у журналі «Універсум». Згодом перейшов на викладацьку роботу в Українську академію друкарства на кафедру книгознавства та комерційної діяльності, а від 2006 викладає також на кафедрі видавничої справи та редагування. Протягом 1994-2006 одночасно з викладацькою роботою працював головним редактором журналу «Палітра друку». Заснував і редагує інтернет-ресурс «Книгобачення» до проблем книжкової справи.

Літ.: Судин Андрій Юрійович // О.В.Мельник Українська Академія Друкарства: Історико-біографічний довідник 1930-2010. – Львів, 2010. – С. 419.; Андрій Судин // Поліграфіст: Газета колективу української академії друкарства. – 2009. – листопад.

 

НіМБ

(фрагмент)

У Петра Васильовича над головою з’явився німб. Ну, така штука, як ото у святих на образах. Тільки хіба що не золоте, а щось таке ніби телевізійне.

Тобто встав одного разу ранком Петро Васильович з ліжка, взув капці, пішов до туалету, дивиться в дзеркало, а над головою оте кружальце світиться. І що не роби – не зникає. І головою мотав, і руками махав, рушником мокрим – не пропадало.

Злякало це і здивувало Петра Васильовича...

 

...А для того, щоб пояснити, чому злякало і здивувало, то треба, мабуть, як то годиться у таких розповідях, зробити хоча б маленький відступ і описати Петра Васильовича. Хоча, я гадаю, що кожен із нас, якби таке зранку побачив у дзеркалі, то сам би, без сумніву, „випав у осад”. Ну, спробуйте, уявіть собі, що то з вами таке сталося! Що б ви собі подумали?

А Петро Васильович, як і всі ми, теж аніякою особливою святістю в житті не відзначався. Звичайно ж, не грішив вже аж так, але святим себе вважати теж, ну, аж ніяк не міг. Отримав свого часу завдяки батькам вищу освіту і ходив собі на роботу (одну й ту ж саму на великому підприємстві) багато років поспіль, навіть не особливо ростучи в кар’єрі. Мав дружину і двох дітей (хлопчика старшого і дівчинку молодшу). Щось там фліртував трошки (вірніше намагався фліртувати, бо нічого з того не виходило) з Галею із сусіднього відділу, мав колись давніше якісь там стосунки із іншою заміжньою жінкою, але теж тільки із романтичними спогадами. Ясна річ, не вбив нікого, не крав. Хіба що пробувати згадувати якісь такі випадки в дитинстві, які з багатьма трапляються, якщо не зі всіма. Або ото ще при соціалізмі щось там з роботи виніс, але то і не гріх тоді було.

Тобто нехай все те разом якось зовсім не глибоко гріховно, але і до святості дуже далеко за звичним релігійними канонами. А щодо інших рис, то між людьми він взагалі мало помітний був. Ані не користувався Петро Васильович у жінок особливою прихильністю (повно кругом таких лисуватих чоловіків із животиками зате “без грошей”), ані в чоловіків не мав якоїсь виняткової поваги (бо не був ані фанатом у футболі, ані в риболовлі чи яких “екстрім”-екзотиках). Тобто все в межах середнього, а отже не особливо далі від кожного з нас, хто ходить чи не ходить до церкви, кається щороку на Великдень, чи ні. Він був хіба що таки трошки скромніший, ніж інші. Сидів собі на роботі тихо і не випендрювався. Ясна річ, чекав, що його помітять, але нічого не робив для того, щоб помітили. Про “чужих” жінок мріяв, але теж нічого такого особливого не робив, щоб їх добутися. Думки мудрі в голові, як він собі гадав, мав, але нікому не казав, а в компаніях частіше відмовчувався і тільки зрідка міг вставити якогось анекдота. Вдома теж не перепрацьовувався, любив полежати на диванчику перед телевізором, але загалом порався добре і навіть вставав за всіх раніше, щоб встигнути побільше, ну і допомогти трошки дружині (вона в нього була ділова і заробляла більше, ніж він).

До речі, от і в той день, коли з’явився над головою німб, Петро Васильович теж встав раніше за всіх, але з відомої вам причини застряг у туалеті...

 

Отож, як уже було сказано, спочатку Петро Васильович трусив головою і махав руками, відганяючи світло над головою, наче хмару мух. Коли не вийшло, то помив голову і висушив феном... Потім побачив, що так може і на роботу спізнитися... Побіг на кухню і на якийсь час, готуючи чай і бутерброди, забув про свою проблему, але потім, коли знову став у коридорі перед дзеркалом, то взявся приміряти і шапки, і капелюхи, щоб приховати той стид, а то й пробував взагалі голову чимось замотати і навіть чорні окуляри вдягти. Врешті, коли за тим його застала дружина, втік до іншої кімнати...

Щоправда, дружина все одно гострим (хоча і сонним ще) оком одразу помітила зміну в чоловікові, та й хіба таке приховаєш? Притьопала за ним у нічній сорочці, навіть забувши про ранковий туалет і почала уважно, дуже уважно приглядатися, поки Петро Васильович сидів зсутулений на дивані. Дружина ж то чудово знала свого Петра, який від часів молодості, коли її обходжував, встиг тільки відростити кругленького животика, але залишився все таким же, як і тоді, нікчемством, – і в заробітках, і в ліжку. І тут раптом... Щось таке над головою... Та ж йому той німб як корові сідло! Та ж гляньте нього! Теж мені святий! Що за мара така? Вона нічого навіть не спиталася в чоловіка, швиденько перебираючи думками. Бо ж що в нього питатися: сидить ото, нещастя. Хоча таки дивно. Може щось сталося? Чого б він так тікав? Невже таке може бути, що щось пропустила в тому своєму Петрі? Але що там можна було за тих 15 років пропустити? Він шо Шварценегер із кіна? Суперагент прихований? Мабуть придумав якийсь пристрій чи купив десь, і ото приколюється. Чи хотів приколотися, а не вдалося. Такого якраз на нього стане.

І вона вийшла таки до туалету.

 

Отак Петро Васильович пережив першу зустріч зі своїм німбом іншої істоти в цьому світі. Відтак він зрозумів, що то все не так уже і страшно, а тому скоренько пішов до кімнати, зібрався остаточно сам, допоміг зібратися до школи дітям, які то і діло теж зиркали на його німб, але не наважувалися спитати, бо тато був якийсь знервований і, як завжди, пішов на роботу. Зі сподіванням, що до вечора, а може і раніше, все нормально розсмокчеться.

До речі, із перехожими на вулиці виявилося гірше. У незнайомих людей він викликав набагато відчутнішу реакцію, бо ті часто, майже не приховуючи нічого, широко розплющували очі і мало не сахалися... У тролейбусі аж мало не розступалися всі, і навіть бабуся одна раптом місцем йому намагалася поступитися, на що він довго і вперто мусив не погоджуватися. Хоча то ще якось можна було стерпіти. Тим паче, в тролейбусі дзеркала не було і міг бачити себе тільки хіба що в шибі, а оскільки було сонячно, то він і не розрізняв особливо свого стану, думав собі про своє, тримаючись рукою за поручень. Ну, стоїть мужик, у плащі, з портфельчиком у руці, ну як усі, тільки от над головою німб. Ну і що? Їде собі святий на роботу. Ангел... Нехай собі думають, що то кіно знімають.

А от на роботі все і почалося. Тут уже просто так не минуло. Спочатку всі із ним у відділі (треба було це пережити, і Петро Васильович був, наскільки міг, до того готовий) привіталися із виразом обличчя, який йому вже почав бути дуже знайомий (ранкову дружину нагадував, а може і навіть власну пику, коли вперше отак на себе глянув), а потім почали перешіптуватися і туди-сюди ходити. Надалі у відділі явно полюднішало. З ним почало вітатися набагато більше людей і в очах їхніх уже не було того першого здивування, а вже щось цілком інше. То просто цікавість, то уважність якась така, то навіть шанобливість, а то і солодкі усмішечки...

Петро Васильович намагався нормально працювати і не звертати уваги, навіть коли в кімнаті побували мало не всі найближчі відділи аж до керівництва, і навіть коли до кімнати ні сіло, ні впало завітав сам генеральний директор, який сюди навіть раз на рік не заглядав. Мабуть, десь якраз після тих відвідин Петра Васильовича, який не встиг дожувати обіднього бутерброда, до себе викликав начальник відділу.

Майже з порога він зустрів Петра Васильовича суворістю і, не гаючись, спитав:

– Що це у вас? Що то ви собі придумали, Петре Васильовичу? Я маю на увазі – над головою.

– Та нічого такого. Не знаю... не придумував я... – навіть не встигнувши приготуватися, пробелькотів Петро Васильович.

– Треба щось із тим робити... Розумієте... я в дуже недоброму становищі...

– Та хіба я що...

– Я не знаю, як ви це зробили і робите, але ж можна це якось ліквідувати... Цілий день усі тільки й того, що нервують. Цілий колектив як вулик. Як же ж так можна!

– Та я... від самого ранку теж... я сам не знаю...

– Загалом це можна розцінити тільки як зухвальство... Мене керівництво викликало і поставило перед фактом. Щось мусите робити. Не можна так. Ви в колективі і колектив на вас дивиться... Тут уже вся наша організація не здатна працювати... Так і до недобрих ексцесів недалеко...

– Але ж... яких ексцесів... я нікому зла не бажаю... я ж нічого не хотів...

– Коротше так.. або ви щось із тим робите, або я мушу вас звільнити... так мені керівництво сказало... Зрозумійте, то не моя вина, ви мені особисто глибоко симпатичні.... завжди були і... особливо тепер... Але я нічого не зможу вдіяти...

– За що звільняти? Я не розумію... я щось не так роблю? Стільки ж років все було добре!

– Було, а от тепер ось щось таке вигадали, до того ж у такий тривожний з політичного погляду час...  навіщо ви це зробили? Це ж якийсь виклик, це підбурювання колективу до несподіваних вчинків... Ви поважна людина, і не мали права на таке...

– Та не робив я!!! – аж вигукнув із розпачу Петро Васильович, – Воно само!

– Само... – наче замислився шеф. -- Ну... дивіться, як знаєте... Я вас попередив... Хоча...

Але шеф не договорив, щось тільки ковтнув востаннє, наче повітря. Тому до відділу Петро Васильович повернувся майже як побитий, хоча всередині поступово росло і обурення. За що так? Ач, що придумали... Вже аж генеральний сполошився. За якусь отаку фігню! Що він таке зробив погане? Якби роботу не виконував, то ще можна було б казати, але ж отак ні за що! За якесь світне кружальце над головою – на вулицю! Дітей без хліба залишити! А дружина ж запиляє! Та мало чого там у кожного бути може! То ж навіть не СНІД!... Коли прищ на задниці, то ніхто не бачить і за то не звільняють, а якщо тут якесь таке щось над головою світиться – то вже іди геть!!! Заразне чи що? Ні, нехай тільки спробують звільнити, він їх по судах затягає! Він нічого не порушував. За десять років роботи навіть не спізнився ні разу, і ніхто йому навіть зауваження ніякого не зробив ніколи по роботі, все було добре! Ні, він так просто не дасться!

 

* * *

Не здогадувався Петро Васильович, що зовсім неспроста дирекція злякалася. Були у них на то підстави. Далекозоре наше керівництво!

 

* * *

У відділі, коли він зайшов від начальника, спочатку панувала мовчанка, мабуть усі про Петра Васильовича перед тим говорили. А коли побачили його похмурий вигляд, то взагалі притихли на своїх місцях. Лише за якийсь час до його столу підійшла Галя з пачкою паперів, але явно з іншим наміром:

– Петре Васильовичу, я хотіла б вас щось спитатися, все одно вже всі про це говорять...

Якби то не була Галя, Петро Васильович, мабуть уперше в житті, вибухнув би, а так то він тільки собі поворушив щось губами під носом і максимально сумно глянув на Галю. (Знав би він, що Галя прийшла не тільки від власної цікавості, а що її ще й до того всього підмовили співробітники):

– Про оцю штуку над головою? – здавлено спитав Петро Васильович.

– Так...

– Уявляєш, вони мене за неї звільнити хочуть.

– Хто?

Та от чого я зараз до начальника відділу ходив? А йому генеральний сказав... Ось так, генеральний мною зацікавився раз за десять років, але не підвищити – а звільнити… Ти розумієш, воно само з’явилося. Я його не просив! Я не знаю, звідки! А вони кажуть – зухвальство! Мовляв, я суспільству і от вам усім якийсь-то виклик кидаю! Потрібен мені той виклик...

Слово за слово і тон Петра Васильовича почав підвищуватися, хоча і плаксиві нотки теж додалися. Дуже вже захотілося йому, щоб хоча б Галя його пошкодувала. І до того ж таки німб той гарний все ж, такий голубенький із білим... Може, врешті Галя таки на нього інакше гляне! Натомість до його столу на той майже тремтячий голос почали стягуватися інші члени колективу. І жаліти, а також – що більший бальзам на душу – обурюватися. Поступово до розмови долучилися майже всі. Мовляв, як це так! І що вони собі думають у керівництві, і як можна таке допустити! Адже ж Петро Васильович – такий скромний чоловік, сім’янин, працьовитий, врівноважений, до всіх добрий, доброзичливий, ну, власне, святий… Такого у жодному разі звільняти не можна, навпаки берегти як зіницю ока!

Отак тоді вперше пролунало те слово „святий”, яке невідомо хто і сказав. Може і Галя. Хоча навряд, бо вона собі тихенько завжди підсміювалася з того Петра Васильовича і над його залицяннями, мабуть жіночою інтуїцією вгадуючи ставлення до нього його дружини. Нічого іншого вона про нього не знала і не хотіла знати, і всі його знаки уваги відкидала, оскільки мріяла, ясна річ, цілком про іншого чоловіка.

Між іншим, дружина Петра Васильовича таки зателефонувала. Слухавку подав йому шанобливо хтось із колег, який стояв біля столу і спершу машинально вхопив її „поперед батька”, сказавши „здається, ваша дружина”. Усі тихенько відійшли від столу.

– Ну, що там у тебе? – спитала дружина майже вередливим голосом.

Треба сказати, що вона майже ніколи не телефонувала Петрові Васильовичу на роботу задля обміну відомостями. Хіба що затримувалася і мала дати йому вказівки, що він мав придбати в магазинах і приготувати на вечерю дітям. А тут раптом цікавиться, як справи...

– Та нічого... – промимрив Петро Васильович.

– Все нормально? – Перепитала вона ще раз.

– Та нормально.

– Ну добре, що так, а то мені тут все неспокійно, як згадаю той ранок. Я ледве встигла тут переказати про тебе, що ото ти зранку витворив, своїм друзям, так вони мене тут діставати почали... Діти теж прибігали зі школи, питалися... Перелякані. Коротше, якщо ти ще раз таке викинеш, то я тебе попереджаю... У мене нерви не залізні... Між іншим, я мушу сьогодні затриматися на роботі... Так що вечерю приготуєш сам, там у холодильнику все є...

– Та я знаю... Треба то треба... Все зроблю, не вперше...

Коли Петро Васильович поклав слухавку, йому захотілося плакати. Він оглянув усіх і вийшов із кабінету. Але як тільки опинився в коридорі, тут же зрозумів, що іти нема куди. Хоч взагалі бреди кудись геть. А до того ж німб у темряві засяяв, як електролампа. І що воно за напасть така? Він рушив до туалету, хоча і не хотів туди, а також і курити вже давно кинув, тому не дійшов, а став у більш-менш безпечному місці – в кінці довгого коридору, біля самого вікна, де нібм трошки ховався в сонячному світлі. Задивився у вікно. У гулкій тиші коридору стало спокійніше.

 

х х х

Знав би він, що там почалося у відділі, та й узагалі, що зараз котилося по кімнатах великої будівлі, які розмови почали точитися телефонними каналами... А от у відділі зародилася можливо перша у “посткомуністичній” державі неформальна профспілка, причому із релігійним ухилом, бо на захист святого. Спочатку, звичайно, сумніву було чимало, але врешті всі погодилися на тих словах, які були сказані Петром Васильовичем до Галі. Їх усі чули і їм усі повірили через те, ЯК вони були сказані. Тобто що Петро Васильович сам собі того не зробив, а з’явилося воно само. І тоді стало ясно, що то знак і що Петро Васильович – хоче він того чи не хоче, є свого роду посланцем Божим, на якого треба орієнтуватися. Принаймні, захистити його треба – то на сто відсотків. Адже всі його дотеперішні дії справді можна розцінювати як дії людини божої. Як уже говорилося, сім’янин, скромний, працьовитий, ретельний в усьому, свідомий, терплячий і таке інше – між іншим, і дружина в нього підла і підступна, і навіть те, що він її терпить і за дім, за дітей дбає, і сам ніколи навіть в гречку не скочить (“ніхто не бачив, ніхто! а Галя не рахується”, вона навіть не встигла почервоніти), то вже само собою говорить, що він справді просто свята людина. Коротше, всі порішили, що як тільки реально постане питання про звільнення, то вони за нього стануть горою. Навіть вчинили перші дії, почавши обдзвонювати своїх у інших відділах і повідомляти жахливу новину про спробу звільнення чудової людини і підбурюючи до спільного захисту. Святий він там чи не святий, мовляв, а Бог його за щось таки виділив.

 

х х х

Тим часом Петро Васильович, трошки заспокоївшись, врешті пішов до туалету. І знову став перед дзеркалом, розглядаючи вже ненависний йому німб. Може, щоб він зник, треба вчинити щось особливо грішне? Який-небудь такий солідний гріх... Правда, коли Петро Васильович почав подумки продумувати ті потенційні гріхи, на які здатен, то один за одним тут же і повідкидав. Одні не годилися, бо потребували довгої підготовки, а на інші він не вважав себе здатним. Ну, наприклад, на „чоловіковбивство”. А до того ж, невже він не встиг нагрішити настільки, що в його силах, щоб той німб не мав права з’явитися над ним? Навіть мастурбував, бувало, тут на роботі, коли нікого не лишалося (а що поробиш, коли хочеться, а від дружини вечорами буває тільки зневажливі оцінки і чуєш)... Може, якби була тут якась поступливіша жінка, то він би і з нею согрішив, але не попалося. Чи мастурбація до гріхів не належить? Може, взяти зараз тут щось потовкти, поламати?... Дзеркала і унітази ці... Петро Васильович скрушно помотав головою, навіть не скрививши іронічну посмішку, і вже хотів вийти, як тут до туалету зайшов його товариш Микола.

– А я так і знав, що ти сюди, мабуть .... пішов... – він хотів сказати „втік”, але німб надто яскраво виділявся над головою Петра Васильовича і не пасував до такого слова. -- А то у відділі ніхто не знає... Отже то таки правда про німб... Світиться...

– Та правда... – тихо промимрив Петро Васильович, але так якось відсторонено і “потойбічно”, що остаточно вибив із колії свого товариша.

– То ти... – Микола перервав свою запитальну інтонацію, бо хотів спитатися щось мабуть дуже дурне... – А у нас уже всі кажуть, що ти святий... Мені навіть якось... Я тепер гадаю, що вони правду кажуть...

Петро Васильович тільки глипнув на колегу. Йому заціпило на те „святий”, він мовчав.

– То ти, виходить, знав... – знов майже запитально знову сказав Микола.

– Що знав? – глухо прорвалося у Петра Васильовича.

– Ну, про мене і твою Наталю... Мені сказали, що мусив знати, раз...

Петра Васильовича знову заціпило і він справді зараз був схожий на когось такого, хто дивиться на того смертного, як на комаху згори, хоча на зріст був нижчий за Миколу. Ну, уявіть собі все ж: стоїть чоловік нехай і в не дуже новому піджачку і з сорочкою без верхнього ґудзика (що не видно під старою, хоча і гарною краваткою), але ж із німбом над головою, і щоки у нього потихеньку якось так сіпаються.... Микола запорпався в кишенях по цигарки і тремтячими руками почав припалювати, але йому то не вдавалося. Петро Васильович уперше бачив його таким. Щоб у Миколи руки тремтіли! Він же у жінок шо Рембо. Та й Петра завжди повчав, яким треба бути.

Петро Васильович лише злегка пихкав устами.

– Я розумію, що ти мене простити не зможеш, але... я ж не один такий. Вона сама так поводиться, що... провокує. Розумієш? Сама того хоче... І взагалі вона мене покинула вже давно. Із іншим... і тепер вона там із одним... та ж напевно знаєш... і шо я ото говорю... Ясно, що знаєш... Він теж у вас в гостях бував... А у відділі... Ну і... Я все одно тобі завжди був другом...

Петро Васильович все ще стояв заціплений і витріщався на товариша. А той так і не запаливши цигарку, вийшов із туалету. Але за секунду повернувся знову:

– Слухай, я там тобі винен трошки грошей, але я зараз ще не зможу віддати... трошки пізніше... я правду кажу. І... ну, вибач мені... якщо... Я завжди знав, що ти великодушний. Просто...

Тепер він точно пішов, і Петро Васильович отямився. Великодушний? Оглянувся на себе в дзеркало. Німб висів і далі. „Ось є і перша жертва, яку варто було б убити” – подумав Петро Васильович, але німб навіть не ворухнувся. – А ще вдома... ту... ссссссСУКУ!!!”

Цього разу вже він не оглянувся на німб, а теж вийшов. У цю мить у ньому була вже рішучість щось робити. Бодай щось робити. Повернувся до відділу і почав збирати портфеля. Більше йому тепер тут залишатися не було чого. Все одно звільнять, а ці ж всі точно знали про все. Як із ними тепер бути щодня і дивитися їм в очі? Треба іти звідси геть. А там що буде, те і буде... навіщось з’явився же той німб! Мабуть, щоб він ось правду дізнався і щось почав міняти... Проживемо! В цирку виступати будемо! Повно охочих буде на той німб поглипати...

 

х х х

Але коли Петро Васильович почав уже одягати плаща, працівники відділу майже всі разом одночасно піднялися з місць і обступили його досить щільним кільцем.

– Петре Васильовичу! Ви не повинні так реагувати на їх підлість! Ми не дамо вас звільнити! Ми всі з вами!.. І ми знаємо, що ми не одні тут. Всі так думають! Увесь колектив! Ми за вас заступимося! Ніхто із нас не хоче, щоб ви ішли! Залишайтеся з нами!

Коротше, Петро Васильович очманів остаточно. Отаке може наробити німб за кілька годин після появи над головою людини. Поки він не сів зі своїм портфельчиком на кріслі і не пообіцяв, що не буде їх покидати, вони його не відпускали. Аж тоді сповістили йому, що сьогодні він, мабуть, уже втомився від всіх тих нервів і що йому краще піти додому і відпочити, а вони його роботу дороблять самі. Більше того, Ніна Павлівна, неофіційний заступник (бо офіційного не було за штатом) начальника відділу зателефонувала своєму чоловікові і попросила відвезти Петра Васильовича на авті додому, причому до того авта його провели мало не всім відділом, і якщо б Петро Васильович оглянувся хоча б з того авта, то побачив би, скільки ще людей встигло підбігти до вікон і спробувати провести його очима. Ну, звичайно ж, не його, а його німб.

Але він не оглянувся, в авті більше мовчав, лише підказуючи, куди краще повернути, а чоловік Ніни Павлівни сам боявся щось зайве сказати, так що ще за хвилин двадцять Петро Васильович уже відчиняв двері своєї квартири. Мабуть, уперше за всі понад 10 із гаком років він прийшов додому раніше, ніж закінчився робочий день, не через хворобу.

Далі все вже йшло простіше. Діти знову ж таки нічого не питалися. Слава богу, хоч вони були якісь ощадливі в тому здивуванні. Хоча теж поводилися не дуже відповідно до звичного: слухалися все, що не казав. Поробили домашні завдання, як тільки нагадав, потім за телепрограми з пультом до телевізора не билися і дивилися все, що не показував, спати лягли вчасно, навіть зуби почистили без нагадувань. Хоч якась вигода від того німба! От тільки чи надовго то з тими малими? Звикнуть і все... Зрештою, мабуть, всі звикнуть із часом. Єдине тільки муляло цілий вечір – очікування дружини. Як він її зустріне, що скаже, як будуть вони говорити. Німб німбом, але ж тут цілковита катастрофа. Вона ж і сьогодні, мабуть, теж як і раніше це робила, залишилася, мабуть, у того “свого”, кого він там повинен був знати, хто у них у гостях тут був... І цілий вечір, мабуть, зовсім не справами займалася, а десь... Петро Васильович намагався тільки себе не дуже накручувати, щоб справді не наробити лиха. Він готував собі слова і ніяк не міг придумати. Він не хотів картинності і сцен, але не хотів і ненависті. Загалом він сам не знав, що хотів.

Але все закінчилося того вечора дуже просто. Дружина прийшла веселенька, покрутилася на кухні, нічого йому не сказала, тільки на хвилину затримавшись у великій кімнаті із телевізором, тобто розглядаючи все ж німб свого Петра, кільканадцять хвилин пошуміла водою у ванній, і пішла до спальні спати. Не вечерявши. Петро Васильович навіть не поворухнувся, щоб із нею поговорити. Його охопили дрижаки. І досить довго його тіпало, поки заспокоївся. Врешті вирішив до неї спати не йти і поки що скандалів не зчиняти, раз уже так. Навіщо йому її чергові верески і звинувачення. Головне, що він уже все знає. Тепер можна з тим змиритися і навіть нічогісінько не робити і не говорити. Хай іде під три чорти зі своїми хахалями. Він більше її не торкнеться.

Врешті, може справді в тому є якась своя святість, що він досі, як останній йолоп нічого не помічав? Хоча якщо тепер оглянутися, то натяків на то було досить... та й підозрював трошки, просто не давав собі вірити.

Така думка його трошки заспокоїла, але було ще останнє, що мусило стурбувати наприкінці того складного дня: запізнілі нічні місцеві теленовини, де він почув про себе. Там сказали, що у місті, за чутками, тобто за неперевіреними повідомленнями, з’явився чоловік із німбом над головою. Наче б то його бачили на вулицях і в громадському транспорті. Мовляв, це викликало певну напруженість у деяких церквах, де зійшлися люди і священики вимушені були давати пояснення парафіянам про сумнівність такого об’явлення. Така ж напруженість виникла в одній із організацій міста, де багато людей-очевидців запевняли, що не тільки бачили того чоловіка, але і працювали з ним багато років. З етичних мотивів прізвище чоловіка поки що не розголошується, але причини феномену, якщо такий мав місце, неясні, як і потребують вивчення науковцями, або ж виведення на чисту воду трюка, який у такому разі за рівнем блюзнірства навіть ні з чим не може бути порівнюваний.

Далі втома від дня не дала Петрові Васильовичу більше шансів турбуватися, він був уже остаточно знесилений і повинен був заснути. Він випив дві чарки горілки і замотався пледом.

Заснув Петро Васильович таки в кріслі і при увімкненому телевізорі, бо як тільки його вимикав, то тут же починав яскраво світитися таким самим телевізійним світлом ненависний німб....

 

* * *

Наступний ранок почався майже так само, як і попередній. Будучи песимістом, Петро Васильович навіть не сподівався, що німб кудись зникне. Тому не здивувався його появі у дзеркалі, хіба що тільки ще більше спохмурнів. А далі подумав – голитися чи ні, і відмовився, поторкавши щетину. Відчуття невиспаності, втоми і болю в костях від крісла, в якому довелося ночувати, змусили взятися до невеличкої гімнастики. А потім усе, як завжди. Окрім того, що коли Петро Васильович визирнув у вікно, то побачив там якісь дивні насторожуючі речі. По-перше, там вже в таку рань вешталися якісь люди, по-друге, було більше автомобілів, як для їхньої тихої вулички, і під’їжджали нові. Час від часу хтось зиркав у бік його вікон. Петро Васильович, звичайно ж, тут же запідозрив дуже недобрі справи, хоча спочатку він намагався відігнати підозри (мовляв, невже так швидко можуть розноситися чутки та ще й викликати реакцію?) і продовжив свою звичну роботу, але коли все ж змусив себе глянути у вічко вхідних дверей, то знову там побачив якихось людей, які просто собі стояли і не збиралися нікуди іти. Він злякався. Тут йому вже і не до думок про дружину стало.

Тому цілий ранок він був похмуро і навіть, можна було б сказати, зло мовчазний, нічого нікому не казав, і думав лише про одне – іти йому на роботу, чи ні... Але рівно о 8-ій, коли всі вже снідали, зателефонувала Ніна Павлівна і спиталася, як його справи, як себе почуває. У її появі він відчув якусь полегкість і навіть радість, бо коли він сказав, що все в порядку, але тут на вулиці якісь незрозумілі речі, то вона пообіцяла, що його забере автомобілем, оскільки у них там на роботі зародилися значні плани, і великі надії вони покладають на нього. Останні речі його стурбували менше, бо вперше за багато років він так реально відчув турботу про себе і якусь надію на зменшення страху. Врешті, він навіть не проводжав своїх ні дружину (яка теж цілий ранок досить похмуро мовчала), ні дітей. Вони пішли собі самі, а він навіть не виглянув у коридор, тільки слухав, чи замкнуть вони добре двері, а потім прослідкував, як вони втрьох вийшли з під’їзду, постійно оглядаючись. Їх явно теж все турбувало. Хтось навіть підійшов до його дружини і щось питав. Але вона його різко і впевнено, як вона це чудово вміє, відшила.

А далі Петро Васильович із полегшенням побачив, як під’їхав автомобіль чоловіка Ніни Павлівни. Одно тільки, що його і здивувало і порадувало одночасно, що вона приїхала не сама, а з ще із якимись чоловіками. Надалі діяла вона достатньо рішуче і впевнено, розштовхуючи досить огрядним як для 45-літньої жінки тілом тих, хто чекав у під’їзді. Та вони і не дуже рвалися до Петра Васильовича, невпевнено зиркаючи на тих двох невиразних, але досить кремезних супроводжуючих Ніни Павлівни. Лише на вулиці юрма невідомо яким чином повідомлена про вихід Петра Васильовича зібралася біля входу до будинку. Тут уже довелося мало не бігти до дверей авта. За ті хвилинки Петро Васильович встиг почути як уривки з молитов і вигуки до Бога, так і прокльони, а також якісь питання, назви телеканалів і газет, відчути спалахи фотоапаратів. Все то для нього було наче щось шокуюче і приголомшуюче. З одного боку він таки зовсім не розумів, що входить у новий поворот свого життя, і все ще жевріла у нього надія, що все розсмокчеться, але іншою (ще поки що невеличкою) частиною єства передчував, що вже вліз у щось цілком йому незрозуміле, де він уже не сам керує обставинами, а вони ним.

Звичайно, і раніше він не міг бути певен, що є господарем ситуації у своєму житті, але хоча б вірив, що таки щось вирішує згідно зі своїми можливостями, нехай і маленькими. А тут...

 

х х х

Дорогою всі переважно мовчали, обмінявшись тільки кількома словами про самопочуття. Ніна Павлівна трималася досить напружено. Але відчувалося, що вона сповнена енергії і сили, потрапивши у щось цілком неймовірне, але таке перспективне для неї. Зрештою, і раніше ця жінка, яка, незважаючи на таку осоружну багатьом її ровесницям збільшену із віком комплекцію, зберегла привабливість, мала чимало енергії, але зараз вона нею просто пашіла. Ніна Павлівна була просто наче дружина великого боса, яка вирішує важливу для нього проблему в дуже відповідний для нього час, а тому від того залежить і її майбутнє. Аж пізніше Петро Васильович зрозумів, у чому річ. Адже ж минулого вечора бідна Ніна Павлівна мала додому стільки дзвінків, що із кожним із них її рейтинг ріс так, як ніколи ще в житті. Вона відчула себе раптом у центрі мало не всесвіту. Наче в розгоні на злітній смузі, з якої можна злетіти дуже високо. Навіть орієнтуватися було в тому важко.

Треба сказати, що значущість була не в самих дзвінках, оскільки вони були просто переважно розвідувальні: зазвичай всі розпитувалися про Петра Васильовича і його нібм, чи то, мовляв, правда, і як хто при тому поводиться. Значущість перла з тих осіб, які телефонували. Бо то були щоразу все поважніші і поважніші люди. “Ще трошки, ‑ з нервовим смішком пожартувала з того в якийсь момент Ніна Павлівна до чоловіка – і зателефонує президент Сполучених Штатів.” Причому ніхто із тих, хто телефонував, ще навіть не знали, що казати, хіба що її застерігали від необдуманих дій. А до того ж переважна більшість із них знала про деякі її дії, тобто, що вона спробувала організувати акції на захист Петра Васильовича, а тому бачили в ній першу загрозу. Навіть не від Петра Васильовича в цю хвилину бачили для себе біду, а від неї. Мовляв, не треба втручатися, а вони самі з Петром Васильовичем розберуться.

Ніна Павлівна то лякалася, то обурювалася і ледве стримувала амбітність, коли її намагалися відсунути на задній план, адже святий працював майже усе життя у її відділі, і вона була його безпосереднім керівником. А до того ж якщо вона попустить, то вони таки його звільнять і вона буде мати гріх на душі!

І все так і закінчилося б вчора пізно вночі, якби не один дзвінок із чітко діловою і дуже спокусливою для Ніни Павлівни пропозицією, яку треба було тримати в таємниці навіть щодо Петра Васильовича. Ця пропозиція могла відкрити перед Ніною Павлівною шалені перспективи. Більше того вона тут же за свою послугу отримувала непогану суму. Ніна Павлівна майже цілу ніч думала і сумнівалася, переживаючи, чи не буде їй від того погано на тому світі. Але коли прокинулася вранці, то зрозуміла, що все одно її дії будуть тільки на користь святому.

Саме згідно з тою пропозицією і з’явилися свого роду охоронці, яких вона покликала із рідні, а також повезла Петра Васильовича не на роботу, а в цілком інше місце.

 

х х х

Генеральний директор їхав у своєму службовому авті і активно спілкувався по мобільному:

- Ну і що я маю робити? Що, голову йому відріжу, аби не світилася? Та поняття не маю!... Так, сам бачив. Я знаю, що там діється. Вже доповіли. Ні, я не думаю, що то буде щось серйозне. Хай собі балаганять. Хіба то перший чи останній раз? Все владнаємо. Ні, я не думаю, що то аж так. Та й чи надовго в нього та штука. Я переконаний, що завтра всі розбіжаться...  Ні-ні, не будемо звільняти, все навпаки, як ви і сказали. Так. Найкращий спосіб довести нікчемству, що воно нікчемство в такому випадку дати йому посаду і хай сам все завалить, щоб всі зітхнули, як він піде... І ніякий німб йому не поможе. Так. Дамо. І зарплату вдвоє... так... Всіх заспокоїмо, все буде добре... Так, і журналістам так і скажемо... Ні, уникати не будемо, сам дам інтерв’ю...

- От, сука... – це вже директор сказав (ну, і ще декілька важко повторюваних – у порядному літературному творі – слів із ненормованої лексики), коли вимкнув телефона, до шофера. – І якого ...  ото треба було!... Нє, все було спокійно й на маєш... Показники йшли вгору, заробітки... ну, якого... він появився? Як на мене, то легше було б його десь впіймати і ... а вони цяцькатися починають. Засновники с...і... В політику бавляться... А я віддувайся. Я їм шо козел останній? Ххххто його знає, звідки взялася та його байда навколо голови?!... Може і взагалі він ті лямпки прикрутив... Опозиція, бач, використає! Та пішли вони всі!.. І він теж! Мені ше тільки їх опозиції бракувало! За... махало вже те все... І грозяться ж диви... У мене завод, виробництво, півтори тисячі людей! А їм мітинги в голові... Ну, вискочить пара дурних, покричить щось під воротами, ну!...

Шофер мовчав, і на обличчі жилка не смикнулася, хоча його той директор вже давно добряче дістав. Якщо він святого хоч пальцем зачепить, то він того директора сам у найближчий лісопарк вивезе і скаже, що так було...  (Принаймні, саме так він дружині увечері сказав)

 

Біля прохідної підприємства таки справді зібралося чимало людей, хоча поки що досить спокійно налаштованих. Скоріше, більше просто цікавих на те чудо поглянути. Вони чекали на приїзд святого, а його все не було і не було... Натомість приїхав директор. “Добрий”, аж нікуди. Але хто би побачив його іншим? Був наче до рани прикладай. От звідки беруться інфаркти в людей! А всі думають, що то так просто бути директором. Коротше він весело до них пожартував і м’яко розігнав по кабінетах, оголосивши, що той, кого вони чекають, наразі має кілька днів відгулу, жодних штатних змін не планується поки що, і якщо хто не пияк і все робить добре, то і буде працювати далі. А якщо має особливі здібності, то навіть буде і підвищений. Так що все як у порядній солідній компанії було, є і буде... Ми один колектив і все будемо вирішувати разом, і все буде чудово і гарно.

На жаль, усі розбрелися. Навіть ті, які прийшли “з вулиці”, просто повитріщатися. А так би могли взяти участь у зустрічі з потенційно високою особою.

 

х х х

Петро Васильович сидів у кабінеті навпроти лисуватого досить великого і опасистого чоловіка. Він не знав, хто то. Навіть прізвище його чи то пак ім’я з прізвищем, сказані з таким притиском Ніною Павлівною, йому ні про що не сказали. Хоча насправді то був один із найбільших місцевих, як їх тепер називають, олігархів. Можливо, він зі своєю отою бізнесовою жилкою найперший відчув, що саме можна мати з того явища. Щоправда, наразі він видзвонив Ніну Павлівну тільки задля одного – йому, як і решті, було цікаво. Він хотів сам поговорити з тим чоловіком і побачити все на власні очі. А далі буде видно, на що воно здасться. Тому він виявився першим навіть перед службами безпеки, вже не кажучи про науковців, які нині мабуть все дізнаються в останню чергу і тільки через балачки, бо не те що на періодику, навіть на Інтернет їм кошти видають дозованими порціями. Тим паче у галузі таких досліджень, як екстраординарні фізичні явища, себто німби.

Отож перед олігархом (на ім’я Роман) сидів дещо зсутулений явно втомлений неголений чоловік у досить поношеному одязі, недоглянутий, зарано старіючий. Ну, і було очевидно, що той німб акуратно рухається разом із лисуватою головою без жодного розходження в русі або затримки. Схоже, що справжній. Хоча хто їх знає тих крутоголових, що вони там вміють. Може і винахід якого такого розумника. Але, врешті, якщо воно і так, яка різниця. Тут варто подумати...

- Куріть, не соромтеся, -- підсунув він пачку цигарок до Петра Васильовича.

- Я не курю... – прочистив горло Петро Васильович.

- То може тоді по чарчині... До кави...

- Та якось зранку... не можу я... Та й не любитель, знаєте... Ну, хіба що кави...

- Нічого, мій коньяк як ліки, маю дуже непоганий... І ми ж не будемо його склянками, правда?

Він кивнув з усмішкою комусь за спиною в Петра Васильовича і звідти виринула досить симпатична, хоча і повнувата як для секретарки, як її собі міг би уявити Петро Васильович, дівчина, яка дістала з бару пляшку і розлила у чарки. Ще за хвилю запарувала кава у філіжанках.

- Познайомтеся, це моя донька Оксана. – Сказав пан Роман, і Петро Васильович здивувався, оглянувши її ще раз. – Ось захотіла теж вас побачити і з вами познайомитися. Ну, за знайомство.

І пан Роман легко перекинув свій справді малий наперсточок із коньяком. Петро Васильович скорився і теж так зробив. Все одно доза була сміхотворною.

Оксана приємно всміхнулася і сіла неподалік в інше глибоке шкіряне крісло, вхопивши перед тим шоколадну цукерку із пачки, яку поставила на журнальний столик біля Петра Васильовича і батька, якщо це справді її батько. Петро Васильович несамохіть глянув на її голі коліна і тут же знітився, бо це помітив пан Роман. Той теж всміхнувся і повільно почав розпитуватися, хоча і так більшість уже знав. Свій інтерес він пояснив тим, що зараз навколо Петра Васильовича будуть нагнітатися пристрасті, і він, тобто пан Роман, хоче, випереджуючи події, спробувати йому допомогти, бо має такі можливості, але не знає, хто він, а отже хоче познайомитися ближче. Тому попросив відповідати якомога щиріше.

У тому числі поставив, як він висловився, нескромне питання щодо дружини. Мовляв, до нього дійшли чутки, що вона не зовсім порядно поводиться, чи то правда. Петро Васильович, який трішки більше при тому засовався в кріслі і засопів, зумів витиснути із себе лише пояснення, що він нічого такого не чув і не знає, хоча йому теж намагалися такі чутки передати.

До речі, він все думав, а на біса цьому вгодованому типу потрібно знати все про нього, і як це він встиг уже і про дружину дізнатися. Його навіть не попередили, з ким і для чого він має говорити. Бо Ніна Павлівна сказала лише, що знайшла йому сильного заступника, а Петро Васильович не розумів, нащо воно йому той заступник. Ніколи не мав за собою в житті жодних “плечей” і от на тобі, коли вже і не треба. Адже ж поки що наче все спокійно і лише трошки є якихось заворушень. І що вони вчепилися в той німб? Він же, може, завтра зникне.

Зате, здається, відповідь на те нескромне питання, якраз особливо задовольнила пана Романа, бо скоро питання почали вичерпуватися, а до того ж оскільки вони зовсім не стосувалися його нібма, а лише родини і роботи – чим завжди займався, яка освіта, чи служив в армії, які професійні можливості, де і ким працює дружина, де і як вчаться діти, то розмова сама собою себе вичерпувала. Про якісь інші матерії ніхто балакати не збирався. Та й, скоріше за все, не міг. Врешті-решт пан Роман встав, дав цим помітний знак, що аудієнція закінчена. Далі він із початковим, але легко перебореним, ваганням потис “святому” руку і вивів у приймальню, де його мало не в обійми прийняла Ніна Павлівна. Пан Роман тут же її запросив до себе і дав кілька інструкцій, а також передав і “чесно зароблену” суму, і ще зробив тверде припущення, що тепер вони будуть пов’язані, можливо, надовго. А вже тоді у вигляді розпорядження попросив ще поки що притримати гостя в приймальні до відповідної вказівки, оскільки він мусить зробити ще деякі приготування.

Надалі пан Роман викликав до себе одного з найближчих підлеглих і сказав приблизно таке у присутності тої ж Оксани:

- Не знаю. Може, святі і мають такими бути, такими ось замухришками із німбами, але на іконах їх якось інакше малюють. Чи, може, вони були якраз такими, але художники їх попримальовували... Але ладно.. Коротше так. Я ще не вирішив, що будемо робити, може і по ходу обставин, але наразі дай за ними машину з двома надійними хлопцями із охорони. Хай приглянуть. Не втручатися, але тримати при потребі зв’язок і попереджати мене особисто про якісь збурення. Побачимо, як там будуть розгортатися події. Хоча чуття мені підказують, що він нам знадобиться... Звичайно, якщо його те кільце не розсмокчеться, як з’явилося. Ну.... а як розсмокчеться, то ми назад вставимо – засміявся він наостатку.

Ясна річ, при своєму вихованні пан Роман думати інакше не міг. Був на початку кар’єри олігарха не надто видною особою. Максимальне досягнення було спочатку – зав відділом у райкомі партії, хоча і з серйозними зубатими амбіціями, які не змогли розгорнутися через відомі події, а далі, коли райком розвалився, то з часом став депутатом районної, потім міської ради. А далі пішло. Вже і депутатом не треба було бути, він із ними просто домовлявся і багатьом допомагав. Бандитом пан Роман не був, хіба що, якщо можна так сказати, напівбандитом, бо за час роботи на тому так званому ринку, вимушений був спочатку шукати захисту і платити, якщо хотіли розправитися з ним, а надалі вже платив сам, якщо треба було розправитися з кимось. Тобто мав безпосередні зв’язки з відповідними структурами, а також і самими бандитами, які тепер уже бандитами і не називалися.

Знало сумління пана Романа також і те, що таке замовне вбивство. І не одне. Але то наче минало поза його свідомістю і скоро стиралося, бо було лише бізнесом. Він чудово знав, що якщо б не він, то його, і що його заробітки залежали частково і від таких рішень, тобто від його рішучості у відповідний момент. А щодо бога і святості він особливо не переймався. Священик у найближчій церкві сам його мало не боготворив за щедрі вливання в церкву і за куплений для нього особисто автомобіль, причому цілком новенький і дуже навіть непоганий. Так що перед богом, як вважав пан Роман, він був давно чистий. А ні, то ще відкупиться. Все на цьому світі купується. То чому і на тому не так? – жартував часами він. Інакше б нащо церква так тішилася грошам? Допомагаєш церкві – допомагаєш богу. Хіба ні? Хіба не на знедолених церква тратить ті гроші? Тобто ним зароблені гроші...

Та й взагалі гріх за вбивство був не на ньому, а на тому, хто його реалізував. Ніхто ж його не змушував. Кілер це зробив за гроші. А отже сам і винен.

Ось чому Петро Васильович від цієї хвилини став для пана Романа зовсім ніяким не святим, а частиною його життя і життєвої гри. Тобто так званого бізнесу. Іншими словами, життя підсовувало панові Роману чудову нагоду отримати значний вплив у політиці. У нього в руках може опинитися екстраординарна зброя у вигляді цього так званого святого. От тільки причешемо, одягнемо, жінку приведемо до порядку і... Президентом, може не зробимо, але чим чорт... Чорт не чорт... гм... Коротше, почекаємо, подумаємо, і може і спробуємо.

 

х х х

До вечора всі газети (навіть при їхній звичній неоперативності і постійному запізненні всіх новин лише на завтра після сьогодні) приготували інтерв’ю і повідомлення про новоявлення у місті. А телебачення встигло все зорганізувати ще вдень. Ви дивуєтеся, що це відбулося так швидко, хоча інші події можуть доходити до мешканців набагато довше? А що ви ще хотіли від міста, яке загалом відоме, як заполонене релігійними традиціями, де сяк-так уживаються між собою немало різних конфесій (самих лише християнських декілька, а що вже казати про нехристиянські), де мешканці, навіть їдучи в маршрутках, хрестяться на вигляд храму? Тут просто не могла не спалахнути ціла пожежа навколо такої несподіваної об’яви. Місто загуділо дуже швидко.

Тут в останні роки було немало різних дрібних об’яв, але про них говорилося лише на місцевому рівні, і на тих місцях, де хтось бачив ту об’яву, все одно почали будувати нові церкви і каплички. Але загалом спраги віруючих до чуда, а також особливої уваги з боку Бога до себе завдяки якійсь неймовірній події з духовного світу, такі об’яви не задовольняли. Тому ось таке чудо з німбом – то було наче самозапалення святого вогню на Великдень. У віруючих аж очі засвітилися. Ну, як же ж! Така відзнака, хоча поки що ніким і не доведена.

Адже ж не може бути хтось аж настільки блюзніром! Його ж би тут же і ногами затоптали, якби дізналися! Хіба це не відзнака Богом – очевидне чудо у вигляді живої людини, втілення, яку можна зустріти, побачити? Це співмешканець, не Папа римський, якого можна побачити зблизька мало не раз на століття, а живе втілення навіть чогось більшого, ніж Папа! Коротше, у декого навіть у нервовому перебиранні думок – вірити чи не вірити, вимальовувалася така перспектива, що наче то не когось одного, а їх всіх відзначив Господь і вже скоро на всіх чекають славетні події!

Щоправда, повідомлення про з’яву добряче підсолилися тим, що на фотографіях бідака Петро Васильович вийшов без німба. Ну, якимось дивним чином те світло не зафіксовувалося ні на фотоплівці, ні на цифрових носіях. Тобто всі інтерв’юйовані жваво і щиро розказували, що бачили, а на камері було видно звичайнісінького собі дещо переляканого і згорбленого клерка. Раніше його час від часу могли бачити співробітники у своїй організації, та й то не звертали уваги, а решта міста взагалі і не підозрювала про його існування, а тепер всі уважно приглядалися до його обличчя на фото чи на відеокадрах. Ну, папери з відомостями про нього лежали у різних інстанціях, які найпронирливіші із журналістів вже встигли пошукати. Від свідоцтва про народження і шкільних табелів до відомостей оцінок у вузі, де Петро Васильович мав честь вчитися.

Ясно, що з того вигляду Петра Васильовича всі можливі думки про друге пришестя були тут же відкинуті тими, хто з переляку про них подумав. Але щодо святості, то думки нагніталися все більше і більше.

Найбільше чомусь красувалася в телевізійних і потім газетних інтерв’ю Галя. Щастя, що Петро Васильович того бачити на той час не міг. Не в тому проблема, що вона була якась така фотогенічна і що її обирали в першу чергу, а просто вона була одним із тих очевидців, які вперше почули від Петра Васильовича оту сакраментальну фразу про те, що то не він сам собі то придумав і що “воно само”. Інший свідок, який якраз у тому реально був першим, тобто безпосередній начальник Петра Васильовича, намагався уникати камери і якщо потрапляв на очі журналістам, то мимрив щось на зразок “Так, я його знаю лише рік, бо став начальником недавно, так, він показав себе добрим працівником... Ні, це я сам, злякавшись можливих ексцесів, запропонував йому іти, ні, дирекція тут ні причому. Я сам”. І тікав. Говорити щось про святість чи несвятість свого підлеглого – відмовлявся.

А от зате директор мало не з гордістю говорив про Петра Васильовича, що то така поважна людина і працівник, той Петро Васильович, що він так давно і добре працює, що давно заслужив на підвищення і на збільшення платні. Так, вони йому дадуть нову посаду, адже тепер очевидно, що він та то заслуговує!

Найупевненіше і навіть бадьоро, із запалом говорила про святість цього чоловіка Ніна Павлівна. Можливо, перша почала і найбільше на тому зосереджувалася не як на припущенні. Тепер вона почувала тверду впевненість у собі. Було явно видно, що вона вже має за плечима якусь підтримку, а може і завдання. Ніхто навіть не замислювався, яку. Вона несла на собі МІСІЮ! Вона навіть дозволила собі натяк на його зрадливу дружину. Ну, не сказала навпростець і не заявила про то грубо, навіть більше того, як тільки вискочили у неї ті слова про дружину, вона прикусила собі язика, але все ж інформація пішла уже не чутками, а в ефір. Скоріше за все якраз таке говорити вона права не мала і сталося то випадково, але от сталося.

Столичні центральні органи перший день взагалі промовчали. Вони просто не повірили, бо не побачили доказів. Лише на другий день почали транслювати вже зняті на місцевому рівні сюжети, а потім прислали і своїх репортерів.

Як би там не було, але в перших матеріалах про святість стояло більше запитань, аніж відповідей. Ну, і як уже говорилося, довіра до тих інтерв’ю, якими б щирими вони не були явно підривалася самим виглядом Петра Васильовича на фотках чи на екрані і відсутністю на них німба.

По хатах серед простих вірних і індиферентних вірних почалися суперечки щодо взагалі правдивості такої появи, мовляв роздувають відповідні люди вигідні їм справи і все. Почали витягати із закамарків євангелія і біблії, якщо в кого були (до речі як виявилося, далеко не в кожного вони були, щоб звіритися із тим, що буває, а що не буває тому святому житті), катехизми і почали шукати в них всяких зв’язків, натяків, або і передбачень, або інструкцій, як діяти...

Врешті, от справді, скажіть, от як поводитися з тим святим, який раніше святим не був?

 

Х х х

Щодо церкви, то вона і в перший день, та й і на другий відмовчувалася в офіційних заявах, а неофіційно священики говорили (бо ж мусили), як то кажуть, що слина на язик принесе. Головна версія була, що то таки не від бога, а навпаки, від сатани. Такі речі від бога не бувають. Хоча деякі священики сумнівалися і казали, що то треба переконатися і перевірити. Зрозуміло, що дивним є те, що людина духовного стану не була удостоєна такого відзначення, а звичайний службовець – так. І чи не є це насправді якимось науковим техногенним феноменом, а нічим не пов’язаним із релігією. Але з іншого боку, ми ж знаємо, що шляхи господні несповідимі і не нам судити про реалії справи. Може, це дане Ним нам випробування. І ми мусимо самі визначитися щодо його святості і святості своєї... Треба замислитися взагалі над тим, що пропонує Господь для досягнення святості, частіше ходити до храму, не шкодувати пожертв на храм і допомагати тим всім вірним. Правду кажучи, церкві на той час Петро Васильович навіть дуже прислужився. Побільше б такого. Ніяка інша з’ява з тим не зрівняється. Люди і гроші потекли ріками.

Ну, а паства (окрім тих, які теж переживали, чи то не від сатани) відверто чекала більшого чуда і поліпшень у житті. Тобто хреститися і згадувати молитви (якби хто вів статистику) почали мало не вчетверо більше. Та й кількість мешканців міста, які почали про то думати, теж значно зросла.

 

* * *

До нового робочого місця Петра Васильовича, в його службовий кабінет, до якого його завів сам директор, і який він навіть не встиг нормально відчути разом із тим шкіряним вертким і хитким кріслом, яке було під його задом, зайшли двоє. Так, лише двоє. І отак собі просто. Всюди їхні посвідчення діяли безвідмовно. Спочатку на прохідній, а потім і на самодіяльних охоронців Петра Васильовича із рідні Ніни Павлівни. А хлопці з охорони пана Романа вже лише потім констатували факт, коли Петра Васильовича ті двоє спокійненько садили до службового автомобіля. То були працівники державної СБ. Саме там нарешті спрацювали відповідні механізми. Звичайно, спочатку був відповідний дзвінок і тиха доповідь одного зі співробітників, який працював поруч із Петром Васильовичем. Потім відповідна доповідна записка під псевдо. А врешті і відповідний наказ – привезти для ознайомлення. Або, як мінімум, ізолювати на якийсь час.

 

х х х

У відповідній камері слідчого ізолятора служби безпеки Петра Васильовича, майже нічого не розпитуючи (всі потрібні агентурні дані і так були в руках) змусили роздягтися догола. Це було першим дослідницьким і слідчим експериментом. Спеціаліст, якого покликали на оглядини (власне, чомусь спеціаліст із електротехніки) уважно оглянув Петра Васильовича, далі поприєднував до нього різні прилади зі шкалками і стрілочками, щось міняв, занотовував, говорив дані вголос, і, мабуть отримував накази у навушничок, схований глибоко у вусі, здійснював огляд тіла з допомогою якоїсь дурні, яку прикладав до тіла то там, то сям і дивився на екран. Петро Васильович аж встиг змерзнути і вкритися синьою гусячою шкірою. А далі той дослідник навіть вдарив Петра Васильовича струмом і то так, що той скрикнув і втратив свідомість. Але це досліднику теж не допомогло. Після того, як Петру Васильовичу дали понюхати нашатир, дослідник пішов, нічого іншого під час непритомності Петра Васильовича знову не виявивши у жодному отворі його тіла. І так і не дочекавшись зникнення нібма.

Петро Васильович одягнувся і затужив, сидячи на досить твердій канапі, чи то пак її нарами треба називати. Із ним тут поводилися, як із нікчемством, як із твариною, навіть ні, як із предметом. Знову все так само, як і досі завжди в житті. Навіщо тоді той німб, як усім все і так байдуже? Що він є той німб, що його нема, одні проблеми. Тільки й того, що тепер ним зацікавилися навіть у такій установі...

Петро Васильович раніше ніколи не мав жодних контактів із органами, тим більше із такими. Завжди був благонадійний. І навіть собі не уявляв, що то таке камера, тільки на екрані телевізора бачив не раз. А тут ось довелося. І то через що?! Якби ж то він сам собі знав, за що його тут тримають...

 

х х х

Щастя (в котрий раз) Петра Васильовича, що він не здогадувався, як під час наради вирішувалася його доля. Від абсолютної ізоляції до ліквідації. Так-так, не сумнівайтеся, була серед багатьох і така пропозиція у межах цинічного сарказму – Петра Васильовича ліквідувати, і з кінцями. Чи вперше таке робили? Ну, ті не були з німбами, і так само невідомо, чи хто святий із них був, врешті святих просто не буває (нормальна людина чудово те знає), але ж і його німб спід землі світитися не буде. Особливо, якщо та земля буде в дуже недоступному для огляду місці... А можна і взагалі так, що і нічого не лишиться, не то що німба... Цікаво, а що б то було, якби отак і зробити? Куди б той німб дівся? Якщо все те разом – у “сумнозвісну” ванну з кислотою?

Але врешті все ж не вдалося прийняти жодного конструктивного рішення. Вирішили затримати надовше і порадитися зі столичним керівництвом. А до того ж намагатись таки продовжити всі вияснення і дослідження. Наприклад, переживаючи, що створення того нібма може мати зовнішній характер, тобто керує ним хтось здалеку, якийсь компаньйон Петра Васильовича, з яким вони змовилися, або й навіть зловмисник, про наявність якого він і не здогадується, навколо його камери встановлювали різні засоби екранування, а також найрізноманітнішого плану пристрої, які мали заглушити будь-які наявні сигнали зовні.

Німб не пропадав.

Відповідні заміри і обшуки здійснили в його помешканні, наробивши в хаті рейваху, налякавши дітей, дружину, сусідів. Тим самим, незважаючи на попередження про мовчанку, всі потрошки поширили чутки, що щось тут не те, і що безбожницькі органи щось шукають у квартирі святого. До того ж огляд ні будинку, ні навколишніх територій, ні розпитування сусідів теж нічого не дали.

І знову з тим німбом все безрезультатно. Світиться, зараза...

Учасники експериментів, які свого часу підписували всі відповідні документи про дотримання державних таємниць, тобто усвідомлювали свою відповідальність за її розголошення, звичайно, мовчали. Ну, хіба що якийсь спересердя увечері вдома дружині поскаржився. Мовляв, а раптом – то все ж таки святий. Ну, не може бути така аномалія, якої б він не вияснив. Тут явно щось не те.

А сказати одній дружині, навіть якщо то дружина відносно засекреченого працівника служби безпеки, а тим паче науковця, якого запросили для дослідження невідомого... самі розумієте. Та й якби він один такий дослідник був. А їх же працювала ціла група, запрошених із різних закладів. Так що чутки про неторканість німба поповзли містом дуже швиденько.

То вам не Галілея, не Юдея дві тисячі років тому, де ні телефону, ні Інтернету, ні телебачення не було. Там ясно, чому чуткам, переказам про Христа не особливо вірили. Хоча і тут, здається, відбувалося майже те саме, що і тоді в ті давні часи... Суспільство ділилося. На тих, хто вірить, і тих, хто не вірить. І неясно було, кого більше. Навіть враження, що свого часу Христу пощастило менше. Бо навіть перед смертю мав замало співчуваючих і мусив доводити безсмертя воскресінням.

 

х х х

Ще одна подія сполошила місто на якийсь час. Буквально за день після арешту Петра Васильовича дві газети опублікували інтерв’ю з одним із коханців дружини Петра Васильовича, який досить відверто і цинічно відгукувався про нього. Загалом він не підтверджував своїх зв’язків із Наталею Іванівною, але і не пробував якось категорично від них відмежуватися. Головним чином він хвалив Наталю Іванівну, яка вона гарна жінка і турботлива мати, інша б уже дано такого недоумка покинула, а вона... ну і тому подібне. Тобто він більше як затятий комуніст і атеїст із сарказмом і навіть грубо сміявся над так званими ознаками святості Петра Васильовича, аніж пробував відповідати на запитання журналістів. І то ще б нічого, якось би проскочило, але він відверто заявив, що нічого не боїться і ніякого заступника згори у нього бути не може з простої причини, що ніякого бога нема. І то ніяка не святість, а йолопа і нікчемство просто використовують.

Після такого інтерв’ю місто на якийсь час завмерло, потім відбулося декілька виступів священиків і одного відомого, хоча і місцевого, письменника-депутата парламенту, а далі посипалася мало не лавина обурених виступів навіть не стільки в захист Петра Васильовича і його святості, скільки проти блюзнірства у ставленні до Бога. Більше того, посипалися прокляття, які незабаром і збулися. Бідаку знайшли таки мертвим, причому з цілком очевидно-неочевидними ознаками чудодійності смерті. Бо сталося то в грозову ніч, і, як встановила медекспертиза, – від блискавки.

Саме так – від сильного електричного розряду, який пройшов його тілом. Для чого той нещасний у ту ніч попер кудись уздовж шосе далеко за місто навіть без парасольки, і чи була там у тому полі справді блискавка, ніхто не питався. Гроза була? Була! І ясно, що нечистий поніс! Як же ж інакше із комуністами? Тим паче, що і в публікаціях таке трактування одразу і з’явилося. І для більшості стало ясно, що то кара Господня йому була. Врешті, чому б і ні? Хіба не кара?

Про самого ж Петра Васильовича всі чудово на той час знали вже, що його забрали відповідні органи і що він там зараз за мурами, так що з нього і підозри всі спадали, а що його співробітники навіть хрестилися, коли доводили, що він особисто навіть мухи зобидити не міг, то стало все на свої місця. Атеїстів у місті значно поменшало. А журналісти, які би хотіли написати щось “без цензури”, саму “голу правду” про походеньки жінки святого, якось притихли...

 

* * *

Дружину Петра Васильовича теж забрали з роботи приблизно так само, як і самого Петра Васильовича ото кілька днів перед тим. Тільки інші люди. Її привезли до одного з будинків, які належали пану Роману і запроторили до підвалу. В дорозі з нею поводилися досить жорстко і грубо, не даючи жодних сумнівів, що діяти збираються рішуче. Так що коли вона опинилася в тому підвалі, то була вже добре налякана. Звичайно, сам пан Роман до неї не з’явився, та вона спочатку і не знала, що то за його наказом сюди привезли. Натомість прийшов чоловік, якого навіть на око можна було визначити, як такого, що ні перед чим не зупиниться. І в голосі його було стільки беззаперечної твердості, яку вона одного разу добре пізнала на собі, коли її грабували, що навіть сумнів у неї щодо того не з’явився, що з нею зроблять те, що обіцяють.

Щоправда, спочатку вона гадала, що її хочуть зґвалтувати (хоча нащо було аж так далеко везти, щоб це зробити?), або для якоїсь мети викрасти, чи вивідати щось (хоча вона особливо нічого і не знає і тут то не так страшно, аби тільки не мучили).

Але, як виявилося, все було набагато гірше. Зі словами чоловіка, який до неї прийшов, душа тікала в п’яти все глибше і глибше. Такого вона собі просто не могла собі уявити, хоча з кожним словом, забитим наче цвях у гробову дошку, цілком усвідомлювала, що змиритися зі всім доведеться. Вже і назавжди. А говорив їй чоловік таке.

- Отже, слухай, стерво. Звичайно, після твоїх всіх подвигів, тебе краще було б десь потихеньку зарити. І ми б так і зробили, щоб не стояла твоя мармиза куревська перед очима, але і дітей твоїх шкода, і Петра Васильовича. Йому зараз не потрібні жодні ексцеси. Так що поживеш іще, якщо будеш добре поводитися. Хоча моя б воля... Ладно. Тепер по суті. Від сьогоднішнього дня – ти дружина святого. Ясно? Навіть я буду називати тебе Наталією Іванівною, хоча знаю про тебе все. І ти будеш про це теж пам’ятати. І жодного кроку без нашої чи Петра Васильовича волі не зробиш. Відтепер ти будеш робити все, що він скаже. На роботі будеш щасливою дружиною і будеш хвалити його, як святого, а вдома будеш скакати перед ним на задніх лапках, заглядати йому в очі, посміхатися і догоджати. Все, що було перед тим, – скінчилося. Тепер він твій пан, а ти його раба – вірна дружина і лагідна мати. Згідно з християнськими приписами. Не дай боже, він хоч раз скривиться на твій борщ або на твій вигляд, не дай боже ти хоч раз йому щось заперечиш! Якщо він із тебе дурість не виб’є, то це із задоволенням зроблю я. Теж мав вдома таку суку. А до того ж, я гадаю, ти розумієш, не зовсім вже тупа, що ми ведемо зараз серйозну гру і нам не потрібно, щоб його ім’я хоча б десь було замащене. Ваша родина тепер під суворим наглядом всіх – журналістів, сусідів, співробітників, найближчих родичів, а отже особливо – нашим. У газетах і на телебаченні мають бути лише щасливі усмішки добропорядної сім’ї. Про дітей ми подбаємо. Вони вже щасливі, що тато у них святий, а ти...

Ось маєш ручку і папір. Пиши. Мене цікавлять всі твої хахалі, з якими ти щось мала, навіть якщо то був просто поцілунок. Всіх після весілля. Так, мені потрібні всі. Не трусися. Нічого з ними не буде, якщо зрозуміють і будуть поводитися як треба... Один уже виліз із інтерв’ю і його бог покарав, сама знаєш.... інших бути не повинно. Навпаки ти їм допоможеш і ми їх вбережемо. Давай. Так, я сказав – всіх! Якщо пам’ятаєш, то і адреси, телефони. І не крутити, бо ми все одно свій перелік вже маємо, і вже дещо встигли і без тебе...

Про нашу розмову знаємо тільки ми з тобою, ясно? Петра Васильовича в першу чергу не тривожити. Як тільки писнеш, то... і тебе бог покарає... Шкода, ясно, буде твоїх дітей, але ми про них подбаємо ліпше, ніж ти...

А як буде все добре, то, може, хоча б трошки поживеш, як людина, а не як худоба, яку трахають направо і наліво... Я так гадаю, Петро Васильович великодушний і тобі багато чого не тільки простить, але і нагородить... Правда, то вже не моя, а його воля, на його місці я б... Ну... на то він і святий. Давай. Починай нове життя... За півгодини я прийду.

І Наталя з непевністю, але все ж від страху старанно вивела майже всі імена і прізвища, які згадала. І внесла ж її доля в таку халепу! І думала ж розвестися. І чого трималася за того... а може так і буде на краще? А може і справді він святий і треба? І для дітей же треба постаратися...

Аж наостанку Наталя заплакала, чекаючи на того громилу...

 

* * *

 

Сміх тай годі. Хіба ні?

 

 х х х

До речі, коли Наталю Іванівну відвезли назад додому, і вона вперше за стільки років похмура і заплакана, а не задоволена собою, лягла у ліжко, вона ще спробувала замислитися і спробувати вчинити опір. Адже був колись у неї такий досить крутий коханець, може до нього зателефонувати? Якщо не допоможе, то хоча б його попередить і тим самим заслужить собі якісь можливості відступу. Але поступово все ж змусила себе покоритися долі. Прізвище того, з наказу якого її сьогодні так налякали, було таки вагомим. Щонайменше в області він все тримає під своїм широким нігтем. Він до Президента їздить так, наче кум до кума. І всі кругом знають, що він може. Один приклад уже очевидний. Притисне тим нігтем і не писнеш. Наталя Іванівна таки була жінка розумна і під ранок остаточно заспокоїлася.

От зрозумів би Петро Васильович раніше, яка розумна його жінка, то і тримав би теж під нігтем. А то ж ото розпустив цілком.

Мда...

 

х х х

Петра Васильовича звільнили не менше, як за тиждень. Причому за тих кілька днів він зі здивуванням виявив, що у нього в стінах такої страшної колись структури є і прихильники, які й обіцяли йому швидке звільнення і казали, що вже організовується рух опору, який не дасть його на поталу. Але навіть при тому, що він уже почав навіть якось поступово звикатися в камері з думкою, що ось має якусь винятковість і тому особливе ставлення до себе, все одно Петра Васильовича застало при виході заскочення. Вивели його дуже швидко, без пояснень і вибачень, віддавши перед тим особисті речі, які відібрали, і змусивши за все розписатися згідно з протоколом. І лише майже на порозі один зі супроводжуючих непомітно потис його біля ліктя. Причому, коли його вели, то серед супроводу були як люди зі злісними обличчями, так і з смиренними і наче переляканими... А на вулиці біля входу його майже ревом зустрів натовп. Ну, не надто великий, але все ж то був натовп. До того ж, на диво, у ньому Петро Васильович не побачив знайомих облич, навіть коли трошки заспокоївся. Хіба що ото кілька кроків попереду натовпу, він вирізнив Ніну Павлівну. Ну і ще позаду натовпу високо хиталися гасла від колективу і відділів його установи, які закликали не давати на поталу їхнього святого.

Петро Васильович одразу не здогадався, але зате нам із вами легко додумати, що організував той “рух опору”, без сумніву, пан Роман. І якби ж знали ті працівники СБ, як те їхнє “тихеньке” заарештовування Петра Васильович було йому на руку! Навіть при тому, що і він особисто телефонував з вимогою звільнити Петра Васильовича, і депутати з обласної ради і навіть зі столиці з парламентських кругів. Здавалося б, уже мав би досвід тим СБ-ушникам підказати не робити чергової помилки, але от сталося. Головним чином, через якраз неповоротке столичне керівництво. Все не могли зрозуміти, що їх ніхто не дурить і що все так і є, як є. Німб світиться і чоловік, можливо, навіть святий. Ніхто того ні заперечити, ні підтвердити не може. А опозиції тільки того й треба. Чим довше тримали, тим краще. Якраз можна було за той час добре накрутити публіку, підігріти, зібрати фанатиків, влаштувати привселюдні голодування, акції протестів. Як же ж інакше? Їм тільки того і треба!

Ну, хвору голову завжди можна знайти... А взагалі краще було б його завчасу виявити, шльопнути і в лісі закопати. Був святий – нема святого. Була проблема, нема проблеми. Чим, врешті, той святий, чи який інший від інших людей відрізняється?

 

х х х

Отож натовп скандував “свободу святому!”, кричав Ура!, коли його побачив, а ще що вразило Петра Васильовича, ‑ на головах у них в усіх, ну, в більшості, були голубі пов’язки, які символізували собою якраз отой його німб. Тобто це були його прихильники. ЙОГО прихильники! І це, і загальне піднесення натовпу так його схвилювали, що він цілком несвідомо підняв над собою руки і привітав той натовп. А це, відповідно, викликало ще більше піднесення серед людей. І почався мітинг, який працівники СБ спостерігали і записували, фіксуючи давно знайомі і не зовсім знайомі обличчя, з вікон, невидимі для натовпу.

Але все одно – всі гасла і вигуки стосувалися лише одного – влада нікчемна, ненавидить народ і пора ламати апарат гноблення. Навіть святих нині забирають до буцегарні і відбирають народу світло. Свободу народу! і всяке таке інше. Самому Петру Васильовичу слова не давали, посилаючись на те, що він, бідний, ослаб після ув’язнення і йому треба дати спокій. Він лише ніяково всміхався час від часу і нерішуче піднімав руки, коли натовп на заклики когось із виступаючих щось скандував на його честь. Петро Васильович з одного боку розумів, що ніякої втоми особливої не має, бо за останні дні його взагалі мало турбували, але з іншого – раптом почав жаліти себе за всі ті останні дні і таки подумав, що та втома мусить бути. Живчик спокуси його спонукав до спекуляції на тому сидінні в тюрмі…

 

 х х х

Після мітингу його повезли не додому, а в якийсь величезний особняк мало не бозна де за містом і за високим муром. Власне, на дачу, якщо можна так висловитися, пана Романа. Знову ж таки до здивування Петра Васильовича там вже були його діти і дружина... І там в окремій тихій кімнаті пан Роман дав йому всі-всі інструкції до поведінки і якоюсь мірою розкрив свій план, хоча планом він то не називав. Та й Петро Васильович так не думав.

Ось що йому, зокрема сказав пан Роман, вірніше не стільки він, скільки в його присутності його, судячи зі всього, якийсь секретар чи помічник. Явно чи то юрист, чи журналіст, бо з добре підвішеним язиком. Пан Роман тільки схвально кивав головою під час промови і світив очками:

- Шановний Петре Васильовичу, пан Роман і я схиляємо перед вами голови за ваші терпіння в застінках тих кагебістів, ми завжди поважали і поважаємо таких людей, які пройшли те горнило наруги над всім людським. Як бачите, пан Роман все ж зумів передбачити події, але, як він сказав нам із покаянням, не зміг їх випередити. Йому того дуже шкода і тому він хоче виправити становище. Тепер таке повторитися не повинно. Відтепер ми будемо завжди з вами і будемо вам допомагати. Більше того, за тими всіма останніми нашими подіями пан Роман і всі ми переконалися у багатьох ваших прекрасних рисах і вони нам припали до душі. Ми тепер ваші соратники і вважаємо, що у вас є великий потенціал лідера і переможця. Ви тепер уже не можете розраховувати тільки на себе. Навколо вас, поки ви були в тюрмі, зібралася велика вибухова сила, яка здатна як принести користь, так і шкоду нашій державі.

Не сумнівайтеся і не заперечуйте, це так. Ми вам покажемо останні публікації в газетах, і ви самі зрозумієте. Не знаю, чи можна так сказати щодо вас, але в деяких випадках ви вже і не сам собі підвладні, а є вже знаряддям волі людей. І ви повинні стати на їх чолі... Вони націлені іти за вами. А ви повинні повести їх до кращого життя.

Стоп... Не поспішайте робити висновки. Ми привезли вас сюди, щоб ви подумали, зважили все, поговорили із сім’єю, підготувалися. А ми вам в усьому допоможемо. Надамо все, що потрібно, у вас не буде ні в чому – в розумних, звичайно, межах, – нестачі. Діти ваші будуть під охороною і будуть вчитися вже в іншій школі, де до них ніхто не буде мати жодних зайвих запитань. Ми зробимо їхнє життя щасливим. І, до речі, спокійнішим, ніж було в останні дні, коли їх діставали всякими розпитуваннями, а також і навмисним, і ненавмисним переслідуванням.

Від вас поки що буде вимагатися небагато. На роботу ви ходити вже не будете, так само, як і ваша дружина, бо, як ми подумали, це тільки ускладнить вам життя. Ми вже все владнали і вам турбуватися ні про що не треба.

Але зустрічатися з людьми треба обов’язково. Вони чекають на те. Ви самі бачили. Ви їм потрібні. Власне, вони зачекалися вже на когось такого, як ви. Ви їм просто послані. І вам треба поволі призвичаюватися до свого стану. А далі побачимо, як буде. Щоправда, ми певні, що все буде якнайкраще.

Нашим завданням є поки що забезпечити ваш добробут і нормальне життя, тому сприймайте все, як наш дар вам і як віру у вас. Ну, нехай свого роду скромний аванс за ваші майбутні досягнення.

 

Коли Петро Васильович слухав того чоловіка в окулярах і з борідкою, такого м’якого інтелігентного і гладкослівного, то він навіть жодного разу його не перервав. Для нього всі ті слова навіть не потребували коментарів і пояснень. Все було, з одного боку, як на долоні, а з іншого виглядало на цілковиту маячню. Він або говорить із ненормальними, або сам ненормальний. Хоча отой худий в окулярах час від часу йому скидався на якогось чортика із табакерки. Справді, ото пан Роман його шеф, а сам він чортик. Мефістофель якийсь. Петро Васильович навіть обернувся на них, коли виходив, у черговий раз цілком розгублений. Така кількість інформації одночасно була не для нього. Саме тому, коли його спиталися, чи нема у нього наразі якихось запитань, чи прохань, то він попросив, щоб йому дали змогу побути самому і подумати. Наче він не сидів стільки часу перед тим у камері.

Пан Роман навіть не встав з крісла, коли Петро Васильович виходив. Він лише всміхався. У його посмішці було щось таки справді від абсолютного володаря ситуації. І поблажливість, і зверхність, і хитрість, і ледь вловима жорстокість, і навіть якась така свого роду любов. Ну, як то будь-який порядний капіталіст любить свій завод, але разом з тим готовий з нього витиснути все, щоб тільки забезпечити собі і подальше збагатіння.

 

х х х

А Петро Васильович у “своїй” кімнаті, куди його привели, довго стояв біля вікна і дивися на тихий ліс вдалині, на здоровенного пса, який бігав у дворику, і не міг до кінця пояснити собі всього, що з ними сталося за ті короткі дні. Власне, він був у шоковому стані. Настільки все раптово змінилося. Він тут, Наталя, діти тут. І ця незвичайна краса і тиша навкруги... А там десь якісь мітинги, екзальтована Ніна Павлівна... Якийсь жах... Він так і не наважився сісти ані на розкішний диван, а ні у широченне шкіряне крісло, ані у крісло-качалку, ані навіть на постіль на великому двоспальному ліжку...

Так і простояв, поки хтось із обслуги не зазирнув досередини і не запросив його до їдальні, де вже зібралися всі “для загального знайомства і призвичаювання”. Все було спочатку напружено, важко і незвично. Тільки пан Роман почувався легко і весело. Постійно підкреслював, що усе готувала Наталя Іванівна, і що у неї є хист. От вміє творчо використовувати рецепти і так добре розбирається у продуктах. Все винятково. Все піджартовував, що Петрові Васильовичу пощастило з такою куховаркою.

Ну, для першого разу таке ще могло зійти.

 

х х х

Після тої вишуканої вечері чи то пізнього обіду, тобто ланчу, як теж жартував пан Роман, усі розійшлися по своїх кімнатах, а пан Роман, здається, кудись поїхав геть. У кімнаті Петра Васильовича вже лежали всі обіцяні газети з обкресленими замітками, статтями і інтерв’ю. Звичайно, серед них не було тих, які йому наразі знати не треба було. В тому числі і про того загиблого від блискавки богохульника. Оскільки ані телевізора, ані радіоприймача в кімнаті Петро Васильович не побачив, зате біля журнального столика так затишно світила дещо зарано засвічена настільна лампа, то він і сів читати. Штори були на вікнах засунуті, то і поступово відчуття затишку зростало. Лише раз до кімнати зайшов чоловік і розпалив каміна. Причому він дуже спокійно і приємно пояснив, як тим користуватися надалі і вийшов.

Із часом йому стало надзвичайно цікаво і він якось навіть забувся у читанні.

 

х х х

Більшість із того, що подавали газети, ми цитувати тут не будемо, бо який сенс – по-перше, ви наразі вже більше знаєте, ніж на той час Петро Васильович, і газети просто в коротеньких новинах переказували вам відоме, а, по-друге, не варто короткими і пустими репортерськими повідомленнями про те, про се, хто що де побачив і почув, замітками тої американської перевернутої піраміди, які вже втратять до часу виходу цієї оповіді друком, моральну цінність, захаращувати і саму оповідь і вашу уяву. Тобто давайте виділимо тут найцікавіше з того, що тоді пролунало – як потішністю коментарів, так і їх важливістю для Петра Васильовича, наштовхуючи його на все нові і нові думки. Хоча, ясно, і самі просто короткі замітки теж його міняли, бо цілком очевидно інтересом до його особи робили його все вагомішим і вагомішим як для себе самого, так і в своїй оцінці вагомості для суспільства. Навіть саме різноманітне переказування його біографії (дуже часто повторюване в різних статтях і по-різному трактоване) вже означало особливий інтерес до нього. Щоправда, і йому скоро ті перекази часом зі смішними поясненням його вчинків чи щодо друзів, чи навіть шкільних учителів, скоро наскучили. Єдине тільки, що раптом виявилося, що стільки людей про нього пам’ятають, стільки знають, якщо спитатися. А він думав, що цілком малесенька людина, про яку всі вже давно забули, і лише на роботі чи в дома мусять терпіти. А може і любити, хоча на любов він теж особливо не розраховував, був навчений досвідом, що не надто щедрі до нього навколишні на любов. От тільки тепер почала зростати його значущість.

Ще частина (достатньо велика) матеріалів, спеціально для нього підготовлених, щоб він міг перейтися їх духом, були такого змісту (не будемо відтворювати всі, бо у них багато повторів і однакового пафосу, характерного для будь-якої (як ми вже з вами знаємо) політичної тріскотні:

 

“...Нарешті до нас прийшов час. Дочекалися і ми свого Месії, свого посланця, який вказує нам шлях уперед, до кращого майбутнього, на яке заслужила наша країна, наш багатостраждальний народ! Нині у такий знаменний час нам нарешті потрібно згуртуватися, об’єднатися і рушити до перемоги. Домогтися нарешті правди, побороти брехню, яка оточує нас, і нинішньою владою, яку узурпували слуги Сатани. Під його світлим проводом, під його Зорею, даровано, нам так несподівано у такий скрутний час, як вказівник до щастя, нашого з вами щастя. Досить терпіти над нами наругу ворогів нашої держави, які лише прикриваються гучними гаслами. Досить терпіти корупцію, жиріння олігархів, безробіття, інфляцію, зростання податків, безсилу медицину, голодну освіту, продажні суди і поліцію, досить терпіти каральну машину, яку вони влаштували своєму народові для забезпечення власного комфортного життя. Досить терпіти і пропаганду комуністів, все ще наявну в нашому суспільстві! Треба об’єднуватися і зі світлом дарованого нашому громадянину німба іти до власної святості і врешті домагатися єдності і сили нашої святої держави! Це наш останній шанс, і буде справжнім гріхом ним не скористатися. Господь нам того не подарує!...”

 

“Ми у колективі переконані, що серед нас нарешті з’явилася людина, відзначена Богом і здатна повести нас усіх до кращого життя. Нарешті наш знедолений край отримав від Бога дар, який показує, що наш шлях окремий, наш шлях правильний, наш шлях – до чистоти і святості. Ми повинні послухатися даного Богом знаку і без сумніву, без жодного натяку на відступ від віри, іти вперед, домагатися кращого життя і будувати його так, щоб давати приклад іншим і людям у нашій країні, і цілим народам. Цілком очевидно тепер, що тим знаком показано – ми виняткові, ми обрані, і якщо будемо слідувати персту Божому, то нас чекає винагорода. Ми повинні довести свою першість, яку пророкує нам сам Господь. Один із нас уже відзначений ним, і треба усім решті гуртуватися навколо нього! Пропонуємо об’єднуватися і формувати нарешті відкриті сили боротьби з нечистю серед нас. Геть з уряду і парламенту бруд і фальш, там повинні керувати тільки обрані!”

 

Ну і всяке таке інше. Петрові Васильовичу такі тексти, незважаючи на їхню відвертість і безкомпромісну впевненість у своїй правоті, видавалися якоюсь дикою екзальтацією. Хоча і тішили самолюбство. Ясна річ, вони такими навмисне екзальтованими і були, але ж спробуйте не скоритися тій екзальтації і не злякатися божого гніву... Ті, хто то писав, знали, що роблять. Хоча, правду кажучи, були і такі, що не боялися того гніву. Просто вони наразі не мали змоги вільно говорити. Вони збиралися в своїх закладах і обурено і дещо з переляком обмінювалися думками. Планували дії для боротьби. Їхні ряди теж поріділи, але не настільки, щоб вони втратили сили. Треба було придумати способи протистояння. Та хоч до знищення тієї харизматичної особи, яка могла б сприяти знищенню їх влади.

Ну, але поки що то Петра Васильовича не стосувалося. Досить і того, що він почав замислюватися, якого рейваху наробив своїм німбом. Ще бракувало йому вже зараз злякатися, яку кількість ворогів одразу ж наживає, сам того не хотячи і цілим серцем не бажаючи. Поки що йому не вистачало часу на логіку, тобто щоб замислитися, що там де є віра, то там же ж є і така сама невіра. А якщо то стосується політики, то тут же близько і до війни. Спочатку потаємної, а далі і відкритої.

(Щодо вас, шановні читачі, то не лякайтеся, війни не буде. Не дійде до того...)

 

Тобто такі замітки Петро Васильович теж швидко відклав.

Дещо цікавішими були йому ось такі:

“Міністерство юстиції прийняло до реєстрації заяву про заснування соціально-політичної громадської організації “За святість”. Наразі, поки партія ще не зареєстрована, то вона оцінюється як громадсько-політичний рух, лави якого, судячи із наявних у суспільстві його членів, тобто потенційних членів майбутньої партії, причому дуже активних і переконаних, може досягти одразу рекордної позначки, яка дасть змогу з часом, якщо її зростання відбуватиметься такими темпами, подолати потрібний відсотковий бар’єр, і партія зможе взяти участь у наступних виборах. До того ж прихильники руху ширяться не лише у місті, де з’явився святий, а по багатьох містах країни. Блакитну пов’язку нині можна бачити на головах чималої кількості людей в найрізноманітніших кутках. Вже створюються осередки організації і незабаром після офіційного проходження реєстрації зможемо дізнатися реальну кількість учасників руху.”

 

“Соціологічні дослідження свідчать, що у настроях суспільства все більше ширяться ідеї щодо змін у моральних цінностях, прослідковується очевидне зростання активності відвідання церков і інших закладів культу. Статистичні ж відомості сповіщають про цікаві тенденції. Наприклад, до зниження спрямувалася кількість заяв на розлучення, більше того порідшали випадки викликів поліції у зв’язку з хуліганством, насильством удома, а особливо на грунті пияцтва. Правду кажучи, не хочеться забігати наперед, але взагалі крива дрібних злочинів пішла вниз. Судячи зі всього, наявність у суспільстві такого потужного фактора очевидності святості призводить до потреби брати приклад. У суспільстві відчувається приплив доброзичливості, люб’язності. Голуба пов’язка на чолі стала свого роду символом перепустки у сподвижники благочинного способу життя і поборництва правди. Оскільки наші співгромадяни, власне ми всі, вже скучили за такими цінностями, відівчилися від щирості у їх відстоюванні, то тепер відвертість і відкритість стали основою радісного оптимізму. Це наче святість стала модною, вона стала потрібною нарешті людям, які раніше могли лише чути про неї, але не бачити і не сповідувати, читати про неї в книжках, але говорити, що не все в книжках правда, а часто лише мрія.”

 

“Рух “За святість” уже перекинувся значною кількістю до столиці. У багатьох організаціях відбуваються збори, стихійні мітинги на підтримку руху. Більше того останнім часом організовувані мітинги вже наче підростають до того, що хочуть бачити свого лідера біля себе. Все частіше наче прихід очищувальної грози, очікується приїзд святого до столиці. Часто говориться про те, що його місце саме тут, біля серця країни. Його очікують тут. Наразі влада чинить спротив розвитку руху. Почастішали публікації щодо ”розвінчування” святого. Однак подолати зростаючу недовіру до влади і сподівання на вибавлення з допомогою людини, яку виділив серед нас Господь стає все важче.

Найнижчими поки що за рівнем підтримки нових ідей є поки що ті регіони, де зі століттями було винищено і церкву (подекуди її взагалі не будували), і віру, де віддавна підтримка національно-релігійних традицій була слабкою, процвітали пияцтво і люмпенізована мораль, де підтвердженням соціальної престижності було походження “з низів”, не відсутність, а навпаки наявність гріхів. До того ж тут не лише культивується недовіра до святості, але і ненависть до неї як до чогось “ненародного”, “панського”. Стимулюється думка, що історія з “німбом” інспірована закордонними розвідками...”

 

Думка про іноземні розвідки, незважаючи на всі попередні настрої, насмішила Петра Васильовича, хоча якраз тут йому і варто було б замислитися про “ворогів”. До того ж можна було тут же зацікавитися, а де ж ті публікації, про які згадувалося в тому тексті. Окрім того, він все ще не замислився, як то ото за такий короткий час його сидіння в камері так швидко міг поширитися той рух і що то за соціологічні дослідження, так швидко зроблені. Також не здогадувався і не міг здогадуватися про те, скільки грошей було кинуто на то, щоб понароблювати тих пов’язок, а до того ж намовити стільки людей їх одягти. Тому він на то уваги не звернув, лише потішився з того, як ото вміють ті журналісти все висмоктати з пальця. Де ж йому було здогадатися, що ніхто ні з чого не висмоктує. Все кладеться тим журналістам на тарілочки. То вони думають, що думають, а насправді ж можуть думати лише про те, про що їм натякнули думати, будують з інформації, яку їм м’яко підсунули, якщо взагалі не “порекомендували” або не оплатили. А чого не дали, то і не знають. Бо для читача у них і так усе є. Читач усе ззість.

Ну... і правду кажучи, таки їсть...

Але найбільше інтересу викликало в Петра Васильовича те, що не дуже стосувалося журналістики, а скоріше його отого ненависного німбу. Над такими матеріалами він сидів довше, хоча і вони не відрізнялися великою різноманітністю. Ну, ось ті деякі цитати, щоправда більше не журналістські, а з під пера і з вуст дещо поважніших у суспільстві людей... Ну, там науковців, чи письменників, публіцистів, врешті священнослужителів...