Жінка-УКРАЇНКА

Історичне оповідання

Його останні слова були якимись стишеними і тремтячими, здалося, він навіть не вимовив їх, а передав своїм пронизливим і зажуреним поглядом: «Така твоя доля, Тарасе…» Від тих слів Шевченко прокинувся, намагаючись збагнути чи уві сні те діється, чи наяву. Таки ж бо уві сні…

Підвівся, глянув у запітнілу шибку: над Новопетрівським фортом ще тільки сіріло.

Накинув на плечі шинелю і вийшов із вологої казарми у передранкову прохолоду. Дивний сон не виходив із пам’яті. Але ж хіба то тільки сон? Невже того не було насправді? А було ж… Тоді, у Седневі… Той хлопець Гриць… Гриць Золотюсінький… Дивно, що за всі довгі роки гіркої солдатчини жодного разу не згадав про нього. Оце тільки тепер…

Тоді над Седневом лопотіли крильми лелеки, оглядаючи свої гнізда на високих осокорах: чи, бува, не поруйнували їх зимові вітри та хурделиці. Сніг розтанув, лише де-не-де у глибоких ярах над Снов’ю біліло поруділе лахміття зими.

Тарас повернув із чернігівського шляху за крайні містянські садки і городи, де височіли давні могили. Він побачив їх уперше того тихого надвечір’я, коли кілька днів тому в’їздив у містечко, де його ще з обіду чекали привітні господарі седнівського маєтку брати Лизогуби — Андрій та Ілля Івановичі. Відтоді його не полишала думка змалювати могили.

Присів на жердину поламаної огорожі край чийогось городу, розгорнув теку, торкнувся олівцем паперу. Вже перші штрихи розбурхали уяву художника… Вчулася враз давня і тужлива пісня, привиділася чумацька валка на тлі цих високих могил. Поволі ступають натомлені воли, котяться важкі вози із сіллю, а та пісня чумацька все дужче крає душу… І постає все те на цупкому аркуші.

Раптом якесь підсвідоме відчуття відірвало од малювання і роздумів. Озирнувся і побачив його… Він стояв позаду —вихудлий, із сутулими плечима, із блідим лицем та рідким, але довгим волоссям, вдягнутий в якийсь поцяцькований квітками халат. Проте не стільки худота хлопця запали в очі, як те, що він стояв босоніж. Від того Тараса аж зморозило. Захопившись роботою, він якось не відчував, що надворі ще тільки березень, що ще досить прохолодно, що він сам раз-пораз кутається у свій теплий вовняний шарф. А тут стоїть перед ним чоловік в одному благенькому халаті, босий…

Незнайомець ніби зрозумів його зніяковіння, підступив ближче:

— Пане, — мовив невпевнено, мабуть, вагаючись, як назвати його. — Пане-дядьку, я лишень подивлюся…

— Будь ласка, поглянь…

Хлопець ступив ще кілька кроків:

— Гриць я, Мірошників… Мене всі тут Золотюсіньким звуть… А ти, пане-дядьку, у наших панів живеш… Бачив тебе з ними на Великдень у церкві…

Він ще хотів щось сказати, та в цю мить загуркотіли зі шляху колеса, і невдовзі управитель маєтку Колодкевич здаля загукав:

— Гей, Тарасе Григоровичу! Пани вже дуже непокояться, що довго ви загаялися сьогодні. Наказали знайти і підвезти вас, — а підкотивши бричкою ближче, додав: — І ти, Грицю, сідай, підвеземо…

Хлопець помовчав і відповів:

— Не мені панськими кіньми їздити.

Він ще раз пильно поглянув на Тараса і пішов стежкою за високі могили.

Бричку трусило на вибоях і лише, коли в’їхали на вулицю, Тарас наважився спитати у Колодкевича:

— Що за дивний чоловік отой Гриць?

— Як вам сказати, Тарасе Григоровичу… Нещасна дитина. Із-за Городні він, з Кучинівки, сирота… Приблукав до нас із старцями ще підлітком та й зостався тут, бідолаха. Тоді ж цілісіньку зиму прожив під церковною дзвіницею, спав, щоб якось зігрітися, з такими ж, як і сам, бездомними псами. Мабуть, від того і скоїлося щось із його розумом, та й з ним самим. Словом, чудний він. Навіть панів на ти називає, отой халат діркуватий носить… Але душа в нього добра, золота. Тому й Золотюсіньким кличуть… А ви, певно, припали йому до душі…

Не помилився тоді Колодкевич.

Другого дня Тарас у поміщицькому флігелі-малярні саме накладав останні мазки на портрет Іллі Івановича, — той якраз пішов, ще снувався в кімнаті сизуватий і пахкий туманець з його люльки, — як за вікном майнула чиясь постать, рипнули двері і на поріг неквапно ступив Гриць. Якусь мить постояв, підійшов до Тарас і подав для привітання руку: схоже, вичікував десь у парку чи біля церкви, коли Ілля Іванович піде — долоня руки була холодною.

— Не турбуйся, пане-дядьку, — заговорив поспіхом, ніби виправдовуючись за несподіване вторгнення у малярню. — Пани не проженуть мене… І тебе не лаятимуть… Наші пани добрі… То тільки пан Кукуватий лихий…

— А хто той Кукуватий? — Тарас відірвався від портрета і перевів погляд на гостя: той був якимсь збудженим, а ще, помітив, на його ногах легкі черевики із блискітками.

— То у Бігачі пан… Князь… Там, за Снов’ю, живе, — показав рукою кудись позаду себе. — Бусурман Кукуватий…

Слова гостя в’язалися за слова. Мова Грицева була уривчастою, часом малозрозумілою для Тараса, але він вже потроху звикав до неї, надто до отого чудернацького звертання «пане-дядьку». Як і вчора, Гриць стояв позаду і, дивлячись, як Тарас кладе пензлем тонкі мазки фарби на полотно, говорив про лихого пана Кукуватого, ще про щось… Про що? Так, він про портрет тоді сказав:

— Ловко… Як на іконі наш пан… Я так ніколи не намалюю…

— А ти малюєш, Грицю?

— Малюю… Малюю, пане-дядьку, те, що янгол мені каже…

— То ось, — Тарас показав на стосик паперу на столі, — намалюй!

Гриць підійшов до столу, подивився на білі аркушики, похитав головою:

— Ні, не вмію на цьому… Я на стіні…

— Можна й на стіні, — усміхнувся Тарас. — Бачиш, я теж на ній малюю, навіть пишу.

Стіни нової малярні справді де-не-де були вже помережані рядками та ескізами — його та Іллі Івановича, котрий теж мав хист художника.

Гриць взяв вуглину, підійшов до стіни, якусь хвилину постояв, зробив кілька штрихів, потім, трохи поміркувавши, доповнив їх… Тарас вловив у них щось схоже на солдатський мундир. Проте далі малювати Гриць не став, обличчя його спохмурніло:

— Не можу… Не хочу більше, пане-дядьку, того малювати, — мовив він стиха і, не підводячи очей, подав несподівано руку для прощання і вийшов із малярні…

Надвечір все велике сімейство Лизогубів завітало в Тарасову малярню. Оглядали портрет Іллі Івановича, а той, обіймаючи художника за плечі, урочисто виголошував:

— Похвально, дуже похвально, Тарасе Григоровичу. Такого козака з мене зробили. Добра пам’ять наступним поколінням Лизогубів буде — і про мене, і, найперше про ваш талант…

— Портрет стане окрасою нашого дому, — лагідно і усміхнено щебетала його дружина Єлизавета Іванівна. — Ви справжній талант, Тарасе Григоровичу!

Захоплено заговорили про портрет Андрій Іванович та Надія Дмитрівна. Лише їхня донечка Наталочка, не дослухаючись розмов старших, тримаючись руки своєї тітоньки Феодосії, щось наспівувала.

— Дякую вам, Ілля Івановичу, і всім за теплі слова, — ніби вибачався Тарас і, щоб якось перевести розмову в інше русло, додав:

— Мене, до речі, тут уже до вас похвалили. Знаєте, напевно, Гриця, дивного такого хлопця…

— О, то ви вже зазнайомилися з ним, — не вгавав Ілля Іванович. — То справді дивний чоловік…

— Він навіть сам малювати спробував, — Тарас перевів свій погляд на стіну і всі Лизогуби стали роздивлятися намальоване Грицем.

— Схоже, він також хотів Іллю Івановича намалювати — у його військовому мундирі, — обізвався жартом Андрій Іванович.

— Ет, що тямить у малярстві юродивий, — різко відказав на те Ілля Іванович і Тарас відчув з тих слів, що братова згадка про колишню військову службу не сподобалася старшому Лизогубу. — Це якийсь знак, може й недобрий, залишив він нам. Випадкового він нічого не намалює.

Вже по дорозі із малярні до Тараса підійшла Феодосія Іванівна і пояснила:

— Ви не беріть близько до серця, Тарасе Григоровичу, сказане Іллею Івановичем про того хлопця. Трохи розсердився він. Воно, бачите, й справді таке буває. Ось і недавно, перед Великоднем, побілила козачка Анастасія Щудриха свою хату, а той Гриць, він у неї живе, візьми та й намалюй на свіжовибіленій стіні пожежну каланчу. Другого дня сталася пожежа. Ледве загасили хату. Божа благодать сходить на цього нещасного хлопця, — Феодосія Іванівна перехрестилася. — Він і про смерть священникової доньки зарані сказав… Божий чоловік.

Як і завжди, після ранкової праці у малярні, Тарас на годину-другу вирушав на прогулянку крутими і вузенькими седнівськими вуличками — то на Млини, то на Кожух’яки. З кожним днем теплішало, під тинами пробивалися перші зелені голки трави, а в садках на їжакуватих кущах аґрусу зав’язувалося молоде листячко. О такій порі серце сповнювалося радістю, передчуттям чогось нового, світлого і доброго.

Того разу, вже повертаючись у привітну лизогубівську оселю, переходячи ярмарковий майдан, Тарас не уникнув спокуси заглянути в шинок. Випив чарчину і присів на лаві біля столу, за яким вже сиділо кілька чоловіків у селянських свитинах. Вони спершу насторожено сприйняли незнайомого пана, котрий сам набився їм у співрозмовники, але вже скоро жваво бесідувала з ним. Більше, щоправда, розпитували його, бо ж дізналися, що аж із самого Петербурга приїхав.

— Ви, може, пане, й самого царя бачили? — спитав вусатий здоровань, наймолодший за столом.

— Не довелося бачити, але, знаєте, й не шкодую за тим. Бо що таке цар? — Тарас на мить замовк, а потім пильно подивився на вусаня. — Нумо, збігай до шинкаря, попроси якогось зерна, із пригорщу, у шапку. Скажеш, віддамо до зернини. Подивимося зараз, що таке цар!

Шапку з вівсом поставили на край стола, Тарас взяв із неї одну зернину і поклав на лискучу дерев’яну дошку стола:

—Уявіть собі, що отеє наш цар, — пояснив чоловікам, котрі, затамувавши подихи,

чекали, що ж воно буде далі.

Взявши ще декілька зернин і розкладаючи їх навколо першої, розказував далі.

— Отеє цариця, отеє їхні дітки, отеє — міністри і генерали…

До їхнього столу, помітивши щось цікаве, зійшлася вся решта завсідниківів шинку, а Тарас тим часом схопив шапку з вівсом і висипав його на розкладені зернята: — Шукайте, де тепер наш цар-батюшка…

Чоловіцтво засміялося-зареготало, хтось побіг до шинквасу замовляти горілку для веселого пана, але Тарас вже вийшов із шинку. І ось тоді він побачив його, Гриця. Той стояв посеред майдану, ніби чекаючи його.

Чим ближче підходив Тарас до Гриця, тим більше зникала в душі ще недавня веселість, відходив, як примар, із пам’яті пропахлий тютюном і горілкою шинок, а натомість невловимий смуток огортав все його єство. Це ж і Гриць, як і він, сиротина убога… Як не подумав про це раніше, як не поговорив із ним щиро, не поспівчував, не допоміг хоч чимось… Бач, вже сам паном став…

Знаючи Грицеву звичку здороватися за руку, Тарас першим простягнув свою правицю, але Гриць не збирався з ним вітатися. Тарас звів погляд на його лице: воно було блідим і німим.

— Не гоже, пане-дядьку, у шинку гарячу і гірку воду пити… Хто її п’є, той скоро згорить… — Грицеві очі блиснули зневагою, він повернувся і швидко пішов з майдану.

Того ж вечора Ілля Іванович, хоч і делікатно, та все ж полаяв Тараса за витівку із шапкою вівса у шинку (донесли швидко!): мовляв, для простого люду то дуже крамольний приклад. Соромно було і перед Грицем…

Гриць… Тонюсінькі, як павутинки, ниточки спогадів про нього снувалися в пам’яті — то сходилися, то знову розбігалися і губилися… Захопившись споминами, Шевченко і не помітив, як опинився за брамою форту, де враз війнуло в обличчя морозяним і сухим степовим вітром. Присів на глиняну призьбу біля стіни. Що він пам’ятає ще про нього? Хіба що оту розповідь про лихого пана Кукуватого? Як не здогадався тоді, що говорив Гриць про князя Кейкуатова…

Заворожив Микола Іванович Кейкуатов Тараса своїми шляхетними манерами та люб’язністю, ото й не відмовився приїхати до нього в Бігач, щоб змалювати його чарівну дружину та діточок. Але, поживши кілька днів серед його слуг і челяді, зовсім інше про князя довідався — і різок він для своїх кріпаків не жалів, і власних кулаків. За те ненавідили його люди не лишень у Бігачі та Седневі, а й у інших околишніх селах, звали зневажливо Кукуватим. Такі вони — пани…

Але мав тоді Тарас милу нагоду заїхати від Кейкуатова-Кукуватого в Седнів, до добрих своїх приятелів Лизогубів. Як і торік, саме  стояла рання весна. У затишку лизогубівської оселі Тарасові легко і багато в ті дні писалося. Однак все ж мав їхати, серце прагнуло до Києва, до друзів — давненько вже не бачив Костомарова, Гулака, Куліша… Ні, Гриця тієї весни він не стрічав. Спитав тільки про нього у побожної Феодосії Іванівни, вона й повідала, що помандрував Григорій, як завжди, перед Паскою, помолитися до святинь київських.

Із Седнева він виїхав раненько, візок неквапно котився  шляхом. Було погожо і тепло, від самісінького обрію димували і терпко пахли молодою хвоєю ліси, висока блакить тремтіла і пінилася білими хмарками…

Десь на півдорозі до Чернігова він і побачив Гриця: він самотньо йшов навпроти, у своєму незмінному халаті, із торбинкою за плечима, босоніж… Тарас попросив кучера зупинитися, зістрибнув із візка:

 — Доброго дня, Грицю!

Ця зустріч для Гриця була, здалося тоді, несподіваною, він спершу ніби з острахом оглянув пана у білому костюмі, а вже потім, пізнавши, подав руку і привітався.

— Здалеку, Грицю.

— З Києва, пане-дядьку… А ти в Київ? — Грицеві очі враз посумнішали. — Не їдь туди… Повінь на Дніпрі велика… Води багато… Занесе твого човна, Тарасе, далеко… Далеко занесе…

Тарас не знаходив слів, щоб щось відказати збентеженому Грицю, але той, перекинувши торбину з одного плеча на друге, вже пішов, кинувши наостанку:

— Що ж… Їдь… Така твоя доля…

Шевченко зітхнув, відчув, як щось важке стисло йому груди, на      

повні легені ковтнув холодного степового повітря… Так, правий ти був, Грицю! Тоді, другого дня після останньої зустрічі з тобою, мене заарештували на переправі біля Києва. Далеко занесло мій човен, аж сюди, у далекі і дикі степи… Та й мундир отой солдатський, тепер знаю чому, не домалював — не хотів сказати мені про мою неволю. Бо ж нікуди не дінешся від того… Така твоя доля, Тарасе…

Глухо вдарив у форті барабан. Шевченко підвівся — треба йти до служби. Клятої служби! Вже на плацу, що повнився і ворушився сірими шинелями, біля комендантської канцелярії, раптово завважив про себе: сьогодні ж 25 лютого*, твій день народження.

Тобі ж сьогодні сорок років, Тарасе! Так, справді, якийсь дивний сьогодні день із самісінького ранку — той дивний сон, спомини про Гриця… Де ти тепер, Грицю?

Гриця Золотюсінького не стало трьома днями раніше, 22 лютого 1854 року. Він сам передбачив свою смерть…

На кам’яному хресті над його могилою, на цвинтарі біля церкви Різдва Пресвятої Богородиці, донедавна можна було прочитати: «Тут спочиває прах доброї людини Григорія Мірошникова». На його місті нині встановлено меморіальний знак, а останки Григорія перепоховано на кладовищі.

Сучасники не залишили жодного письмового свідчення про те, що Тарас Григорович Шевченко, приїжджаючи до Седнева, зустрічався з ним. Але седнівці вірять, що все ж були ці зустрічі. Повіримо й ми!

* Дата народження Тараса Шевченка за старим стилем.

Володимир САПОН
м. Чернігів

Репродукція з картини Народного художника України Анатолія Шкурка «Тарас Шевченко в Седневі» (1964).