Жінка-УКРАЇНКА

Новела

Із квартири він вийшов тоді, коли ніч готувалася здаватись у полон досвіткові, але ще не згорнула чорні крила. Раніше не міг – звідти, куди прямував, донедавна долинали захмелілі чоловічі голоси вперемішку з матюками, закличний жіночий сміх, автомобільні гудки... І так щодня, точніше щоночі. Нерідко – ще й із вибухами петард, як нині. Від кожного з них здригався, мов тридцять років тому в Афґаністані, почувши виття снаряда чи міни. Вибух – то вже не страшно. Якщо ти його чуєш – значить, живий.

І в найгірших думках не міг передбачити, що війна, та ще й нібито з братами, захопить рідну землю. А тепер терпів. Терпів оргії ловеласів, крики та “розбірки” п’яних. Хоча знав, що не витерпить. Переситився безсоромністю, кощунством розгульних. І терпець таки увірвався. Сьогодні.

Увечері, після роботи, за звичкою перемикав телевізійні канали. У всіх випусках новин, як і в газетах, що ними торгував на розкладці в універсамі, – про війну на сході України. Його туди не взяли, хоча просив у військкоматі, – афґанські поранення  та контузія завадили. А дружина поїхала – волонтером “Народної пам’яті”. Є таке об’єднання, що евакуює із зони так званої АТО “Вантаж-200”. Коли жінка повертається на перепочинок додому, то розповідає про таке, якого і в Афґані не бачив. Каже, що в їхній бригаді витримують тільки старші люди. І навіть їй, хірургові з багаторічним стажем, яка, здавалося, звикла до крові, страшенно важко. Бо ж волонтери у протигазах та спеціальних комбінезонах, з оранжевими жилетами зверху, знаходять не лише трупи, що лежать по кілька тижнів, а й частини загиблих людей – то руку, то ногу, то голову. В касці й без неї. Все це у спеціальних мішках везуть на батьківщину полеглих, щоб рідні могли поплакати над могилою.

Там – війна, там на полях – обгоріла техніка і те, що залишилося від наших хлопців. Деякі останки прикопані, деякі скинуті в братську могилу, а більшість місяць чи й довше лежать у соняшнику або в придорожній лісосмузі, посічені «Градами».

А тут, от за тим будинком, щоночі п’яна гульня. Під’їжджають відкуплені від війни «крутелики» на дорогих «тачках», з них випурхують, хихикаючи, розмальовані дівиці в ледь ширших від солдатського ременя спідничках, сяють ілюмінацією вікна. А всередині гримить танцювальна музика, корчиться на підмостках якась нібито співачка, плямкаючи наквацяним помадою ротом у такт фонограмі, вигецкують пари.

Забава! Забава. Забава аж до рання. Столи вгинаються. «Бухла» і «хавчика» – на тисячі девальвованої національної. А в цей час наші хлопці гинуть на війні. Найкращі гинуть. І бабця із сусіднього під’їзду останні гривні віддала на допомогу тим, які воюють, і тепер живе тільки на розмочених у воді з-під крана сухарях, щоб дотягнути до пенсії.

Ось і вже стемнілі вікна нічного клубу. Тільки мерехтить різнобарвними літерами назва – «Європеєць». Еге ж, дочекаєшся помочі від ситої Європи, вони переживають за свій бізнес, так переплутаний з російським, як щупальці спрутів. А війна на землях наших ще й прибуток дає закордонним обіцяльникам, бо ж українці переводять гроші в їхні банки. І ті кошти з надлишком перекривають втрати від сміхотворних санкцій. Та й наймитів і наймичок – дешевої робочої сили – з України побільшало. Вимушено повертають голоблі з Росії в Європу, можна і на цих бідолахах нажитися. Зрештою, так було завжди: простолюд чубиться, а пани тішаться. І чужі, і свої.

«Зараз і я потішуся, – пробурмотів. – Бо терпіти таке – несила». Підійшовши до чорного входу, озирнувсь і дістав заховану в стару сумку, щоб випадковий патруль не запримітив, каністру з бензином. Відгвинтив пробку. Літр чи два пального вилив на двері, а майже все – крізь відчинену квартирку в підвал, де, як вистежив раніше, хазяї «Європейця»облаштували склад алкогольних напоїв. Перед тим опустив туди кілька саморобних вибухових пристроїв – згодивсь афґанський досвід. Рештою бензину полив стежинку, щоби встигнути відійти на безпечну відстань.

Клацнув запальничкою. Вогник пострибав до дверей, пірнув у підвал. Там гримнуло так, що в нічному клубі повилітали шиби. Загоготіло полум’я. “А тепер на моєму бенкеті потанцюєте, – задоволено гмикнув сам до себе. – А тост такий: «За наших хлопців на війні!» Зітхнув. Але на серці стало легше. Немов виконав дуже важливий обов’язок.

Усміхнувшись, припалив од запальнички цигарку. Затягнувсь і пішов до найближчого опорного пункту міліції – зізнаватися в скоєному.

Богдан Мельничук