Жінка-УКРАЇНКА

У мене двоє синів. Різниця між ними сімнадцять років. Старшого я народила вдома, на Чернігівщині, де й у школі, й на вулиці природно звучала українська мова. Там вона не атрибут і не показник свідомості, а просто спосіб жити й думати.

Менший з’явився на світ уже в Києві. І я досі не певна, добре це чи погано, коли дитина чує рідне слово лише вдома. На вулиці, на майданчику, у черзі до лікаря - скрізь звучить «чтокання», ніби ми не в серці України, а десь на околиці московії. Мами розмовляють російською, діти повторюють за ними...

Так непомітно виховується байдужість. Чуже засвоюється як своє, а справжнє - відсувається, цурається, мов непотрібне. А мені хочеться, щоб наші діти росли з українським словом на вустах - не тому, що це комусь «потрібно», а тому, що це їхня мова любові, колискової, молитви. Бо з неї починається все.