Жінка-УКРАЇНКА

Борисові Гуменюку 

Повертаються вірші з війни 
Тих поетів, котрі — у боях. 
Вірш отворять не всує вони,
Україну свою боронять. 

У холодних снігах, бліндажах,
Коли обстрілу стишиться шквал, 
Потребує ще сонця душа — 
Віднайде заповітні слова. 

Хоч у віршах тих — правда із правд
І деталі окопні страшні,
Пише їх поетичний мій брат,
Підставляючи серце війні.

Нехай куля сповільнює лет,
Розірветься снаряд віддалік. 
Хай повернеться воїн-поет
Й вірші теж — для майбутніх століть. 
 

* * * 

Чорнів від горя цинк — 
У ньому її син. 
І люди, й плач, і квіти.
Тепер вже матір ту
У сивини цвіту 
Нема кому жаліти, 
Хоч воїни, що йшли
І у труні несли 
Загиблого героя,
Казали «мамо» їй.
Порідшав їхній стрій, 
А мати — сиротою. 

* * * 

І сором, про який говорим,
Себе засуджує тихцем.
Тим часом невимовним горем 
Комусь війнуло у лице. 
І обірвався днів політ,
І неба вись — мов простір ями.
Майбутніми окреслить днями 
Нещадна доля інший слід. 
Коли хитаються дерева
Від детонованих зусиль, 
Кривавий хліб й болючу сіль
Земля прийма, як ніж під ребра. 
Ніколи не було ще так
На ній тривожно й страшно жити.
І знавіснілий подих битви — 
Із нашим подихом у такт.

* * * 

Знов хоронять військових 
Під прощальний салют.
Їм судилось за подвиг
Йти у вічнім строю.
Але гинуть і гинуть,
І не видно кінця. 
І живе Україна 
В їхніх мертвих серцях. 

* * * 

Ще тріпоче на вітрі 
Листя жовте й руде.
Щось порушиться в світі,
Як воно опаде. 

Володітимуть зміни 
Станом вічних речей.
Листопад неодмінно 
Бризне сумом з очей. 

Та за листям опалим
Світ не множить тривог.
Аби ми не упали,
Як те листя, дай Бог. 

Гляну стомленим зором
На осінній листок. 
Піт свинцевий і морок 
Холодять до кісток.  

Зникну десь під ногами,
Як листок той в мокві.
А весною над вами
Гряне листяний дзвін. 

* * * 

Останнє листя — мов надії,
Яких позбудемось умить.
Останнє листя не радіє,
Бо незабаром облетить.
Із покоління в покоління 
Оцей триває листопад,
Як вічний символ болю й тліну,
І неповернення назад. 

* * * 

У чарівну осінню імлу 
Я ступаю словами.
Віддаю дорогому теплу 
Тонни шани — не грами. 

Опинюсь, зупиняючи крок, 
Золота моя осінь,
Там, де Божая Матір покров
Подає в молитов стоголоссі. 

І присутність святого добра
Додаватиме сили. 
Незрівнянна, чудова пора,
У краю, серцю милім! 

* * * 

На ваше запитання «Ти — поет?» 
Відповідаю: «Трохи набив руку, 
Себе прирікши на словесну муку,
На прижиттєвий щем-експеримент
І пожиттєвий — для когось — портрет». 

Олексій КРАЧИЛО,
с. Карасинівка Козелецького району