Жінка-УКРАЇНКА

Анна Багряна

ДОРОГА НА СХІД

(Уривок із повісті для дітей «Ґеня»)

Євгенія-Ганна Музика росла дуже допитливою. Її цікавило геть усе: і чому Чорне море називається Чорним, і чи направду воно таке велике, як про нього розповідають. Не раз запитувала старших родичів – з усією дитячою щирістю: як так може бути, що українці є, а України на мапі світу немає? Ніхто не знав, якими словами пояснити все це маленькій дівчинці. Добре, що в Романівці була своя “Просвіта” з читальнею. А з книжок можна було дізнатися про все – і про море, і про Україну, і про цілий світ!..

А ще був мудрий батько, паламар Йосип Музика. Змалку Ґеня наслухалася від нього чимало оповідок про князів Київської Русі та Галицько-волинського князівства, про козаків славної Запорізької Січі, про гайдамаків, січових стрільців та хоробрих воїнів Галицької армії, які в різні часи боронили Україну від ворогів. Слухаючи все це, дівчинка проймалася гордістю за свій народ. Водночас ніяк не могла збагнути: чому українці, маючи в своїй історії стількох сильних, відважних героїв, і донині терплять поневолення й приниження з боку інших народів?..

- Олю, а знаєш, про що я мрію? – одного разу звернулася десятирічна Ґеня до своєї сестрички.

Оля звела на неї запитальний погляд.

- Мрію побачити Схід України. Страшенно кортить перевірити, чи такий він, як я його собі уявляю.

Це було влітку. Тепле сонечко ніжно лоскотало землю своїми довгими й золотими променями. А земля, радіючи, викохувала в собі нові врожаї. Насіння, вкинуте напровесні в розмерзлий ґрунт, тепер проростало густими шовковими колосками, зеленочубою городиною, пахучими й барвистими квітами. Дівчата сиділи на городі, неподалік від батькової пасіки і замріяно видивлялися вдаль, за крайнебо.

- А що там, на тому Сході? – запитала Оля.

- Колись в одній газеті я прочитала, що там живуть наші брати-українці і що вони – в неволі.

- А можна їх якось визволити?

- Думаю, що можна. Але для цього потрібно багато козаків, - поміркувавши, відказала Ґеня.

- А українці зі Сходу – такі самі, як ми, чи інакші? – поцікавилася мала.

- Не знаю. Ніколи їх не бачила. Якщо ти не боїшся, можемо сходити на Схід разом і самі про все розвідаємо.

Олюня знову задивилася на обрій.

-  А Схід України – це далеко? – запитала по якімсь часі.

- Думаю, що ні. Може, трохи далі, ніж Зарваниця, тільки в іншому напрямку.

- Але ж Зарваниця – далеко.

- Це тобі так лише здається, - заспокоїла Олю старша сестра. – Насправді, якщо вийти вдосвіта і йти швидкими кроками, шлях туди й назад можна подолати за один день.

- Тоді давай сходимо! – зраділа Оля.

- Тільки нехай це буде нашою таємницею, - тихо попередила її Ґеня.

У суботу рано-вранці, нічого не кажучи батькам, дівчатка тихенько вибралися з дому й вирушили на пошуки отого вимріяного Сходу України. Селом прошмигнули хутко – так, аби їх не запримітив ніхто з батькових родичів та знайомих. А вже як вийшли з Романівки, трохи уповільнили ходу. Перед ними розкинулося величезне поле. За полем починався густий ліс.

Раптом Олюня зупинилася й стривожено роззирнулася довкола.

- А ти впевнена, що до вечора ми встигнемо повернутися додому? –несміливо запитала сестру.

- Маємо встигнути. До вечора ще багато часу, - впевнено відказала та.

Дівчатка йшли майже цілий день. Подолали чималий відтинок шляху й добряче потомилися. Але Євгенія-Ганна була надто впертою, аби так просто відступати від свого наміру.

- Потерпи ще трохи, Олюню, скоро будемо на Сході, - підбадьорювала сестричку.

Нарешті вони опинилися біля річки – такої широчезної, що на іншому березі геть нічого не видно.

- Мабуть, там, за річкою, і є Схід України, - сказала Ґеня, показуючи рукою поперед себе. – Але, на жаль, звідси нічогісінько не можна побачити.

- Що ж нам тепер робити? – з відчаєм запитала Оля.

- Підемо за течією. Може, десь трапиться переправа.

І дівчата рушили вздовж берега. Але, як на лихо, жодного містка по дорозі їм не траплялося.

Вже зачинало смеркати. І продовжувати мандри далі ставало небезпечно. Вкрай перевтомлені Музикові донечки посідали на чужому полі.

- Чомусь мені здавалося, що Схід України значно ближче, - промовила засмучена Євгенія-Ганна.

- У мене болять ні-і-іжки, - заскиглила Оля. – Я зголодні-і-іла, хочу додо-о-ому!

- Мабуть, треба повертатися, бо потім, як зовсім стемніє, буде важко знайти дорогу назад, - розмірковувала вголос Ґеня, проте, підводитися із землі не квапилася.

Аж раптом дівчата почули за своїми спинами хриплувате “Тпрру!”. Озирнулися й побачили на дорозі підводу, запряжену струнким сірим лошаком. На передній частині підводи, тримаючи віжки, сидів худий і зморшкуватий чоловік, поряд із ним – круглолиця жінка в зав’язаній на потилиці квітчастій хустці.

- Най Бог помагає! – в один голос гукнули сестри.

- Дякую, діточки! – привітно відказала жінка. – А ви чиї і звідки?

Ґеня спершу завагалася: чи варто говорити чужим людям правду. Але, поглянувши на розгублену сестричку й уявивши, який шлях їх чекає попереду, підвелася, підійшла до селян і сміливо їм представилася:

- Музикові ми, з Романівки. 

- Із Романівки? – недовірливо зиркнув з-під лоба візник. – Це ж добрих кілометрів двадцять звідси.

Ґеня ніяково знизала плечима. Тим часом до неї підбігла Оля й втупилася зацікавленим поглядом у незнайомців.

- А як ви тут опинилися? – запитала жінка. 

- Ми…, - почала було Євгенія-Ганна, але сестричка вмить перебила її своїм дзвінким голосочком:

- Ми з сестрою шукали Схід України!

 - Схід України? – щиро здивувалися селяни.

 - Так, - ще більше зніяковіла Ґеня. – Я думала, що це десь близько.

- Ох, діти, діти, - скрушно захитала головою жінка.

- Та воно ж наче і близько, - важко зітхнувши, промовив чоловік.

Якийсь час він мовчав, лише чухав потилицю й тужно вдивлявся вдаль, за ріку. А тоді знову повернувся до дівчат і наказав їм суворо:

- Ану, мерщій на воза! Поїдете додому. 

Сестри по черзі видерлися на підводу, наповнену свіжою травою. Поки доїхали до Романівки, на небі вже заясніли перші зорі.

- Приймайте, господарю, своїх мандрівниць, - звернувся до Йосипа стомлений далекою дорогою селянин. – І пильнуйте, бо наступного разу доведеться їх шукати аж на іншому боці Збруча.

Звісно ж, Ґені тоді дісталося від батька за те, що нікого зі старших не попередила про свою чергову ідею, та ще й підбила на небезпечні мандри молодшу сестричку.

Покірно прийнявши батьків гнів, Євгенія-Ганна вирішила відкласти здійснення своєї мрії на інший час.

“Нічого, коли підросту, обов’язково знайду той Схід і дізнаюся, які там живуть українці”, - запевнила сама себе.

            * * *

Слава Стецько (Євгенія-Ганна Музика, 1920 – 2003), стала видатною політичною діячкою ХХ ст., а також однією з найпомітніших жіночих постатей незалежної України.

Усе своє життя вона присвятила боротьбі за незалежну Українську державу. Спочатку боролася проти польського панування, потім – проти російського та німецького.

У вісімнадцять років вона вступила до Організації Українських Націоналістів. Якийсь час працювала директором школи в Теребовлі, де викладала дітям українську мову та літературу. Водночас навчалася на філософському факультеті Львівського університету.

30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт про незалежність України. Під час цієї події дев’ятнадцятирічна Євгенія-Ганна виголосила свою сміливу антигітлерівську промову. В роки Другої Світової війни вона вела активну роботу у жіночій та молодіжній мережах ОУН, брала участь у розбудові Червоного Хреста Української Повстанської Армії.

Коли Західну Україну захопили радянські війська, Євгенія-Ганна Музика була змушена виїхати за кордон. Закордоном вона продовжувала вести активну діяльність, спрямовану на боротьбу за незалежність України.

Славою Євгенію-Ганну Музику назвав її майбутній чоловік Ярослав Стецько, коли вона допомогла йому втекти із чеського шпиталю. Відтоді до самої смерті Євгенія-Ганна називала себе тільки цим іменем – Слава.

Слава Стецько закінчила правничий факультет Мюнхенського університету і стала магістром політичних наук. Вона досконало володіла сімома іноземними мовами. Працювала журналісткою та головним редактором українських видань в екзилі. Була президентом Антибільшовицького блоку народів, учасником міжнародних антикомуністичних конґресів, співорганізатором Європейської Ради Свободи.

Коли Україна нарешті стала незалежною державою, пані Слава повернулася на рідну землю, де створила й очолила політичну партію Конґрес Українських Націоналістів, стала депутатом Верховної Ради України та ініціатором створення Всеукраїнської Ліги українських жінок.

Славою Стецько, як надзвичайно працьовитою і сильною духом особистістю, чуйною і лагідною жінкою, інтелігентним, мудрим і принциповим політиком захоплювалися навіть її політичні опоненти.

“Усіх нас може об’єднати лише одне – любов до України”, - таким був духовний заповіт пані Слави Стецько.