Жінка-УКРАЇНКА

Світлана Патра, журналіст Імідж-центру Університету «УКРАЇНА»

Оксана Радушинська – поет, прозаїк, журналіст. Мешкає у містечку Старокостянтинів, що у Хмельницькій області. Працює на радіо і телебаченні. Має у своєму активі численні перемоги в конкурсах та премії. І за всім цим губиться одна деталь, яка не є важливою для тих, хто цінує Творчість у Людині та Людину у Творчості. Оксана з дитинства послуговується інвалідним візком. Та вона давно навчилася жити наперекір інвалідності і змусила оточуючих не помічати візка при спілкуванні з нею.

Оксана Радушинська – випускниця Хмельницького інституту соціальних технологій Університету «Україна», де навчалася за фахом «видавнича справа та редагування»; нині – студентка 5 курсу кафедри журналістики Університету «Україна» в місті Києві. Оксана − натура багатогранна, в її діяльності красне письменство вдало поєднується з журналістикою. За її плечима – досвід праці в газеті, на радіо і телебаченні. Як письменник і поетеса, вона брала участь і отримувала різні нагороди в численних всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсах. Загалом Оксана видала низку поетичних та прозових книг, а також у її активі – дитячі книги, ще кілька готуються нині до друку в різних видавництвах України.

Чим живе Оксана Радушинська? Яким був її шлях до творчості та професії? Про це ми з нею і поговоримо.

Якими новинами може поділитися Оксана Радушинська?

Насправді, новини трапляються щодня: новий цікавий сюжет для газетного матеріалу, знайомство з непересічним виконавцем/виконавицею чи співочим колективом, ідея щодо творчого проекту чи відгук на якусь із книг. Серед останніх новин – підготовка до святкування річниці з часу виходу книги «Щоденник Славка Хоробрика» – такі-собі іменини книжкового персонажа, котрий став улюбленим героєм багатьох юних читачів. «Народився» Славко на Хмельниччині, проте його домівкою-видавництвом стало «Видавництво Старого Лева», отже іменини будемо святкувати саме у Львові. Наразі більше подробиць не можу розповісти, аби не виказувати всі секрети.

Розкажіть, будь-ласка, про Славка Хоробрика? Як з’явилася ідея створити цього персонажа? Якою Ви бачите його долю?

Ідея створити Славка Хоробрика з’явилася не у мене, а у… підполковника міліції Інни Глеги, котра є ідейною «мамою» персонажа, а я – літературною. Головна мета – донести до дітей правила безпечної поведінки, використовуючи їхню мову і їхній світогляд, без нудних і банальних повчань, створити для дітей своєрідну кальку поведінки в екстраординарній ситуації. Якщо потрібно гратися з дітьми, аби пояснити їм оте одвічне «що таке добре, а що таке погано», отже… потрібно гратися з ними. Знаю, що я була не першим автором, котрому запропонували написати кілька оповідань про пригоди Славка.

Проте інші автори або починали мову з суми гонорару, або й взагалі відмовлялися від пропозиції, остерігаючись, що доведеться «піарити» міліцію. Хоча цього точно ніхто не просив! Я перейнялася ідеєю Славка просто блискавично і декілька оповідань дуже швидко переросли в повноцінну книжку. А доля Славка Хоробрика?.. Приємно, що книга і персонаж стали улюбленими для багатьох дітей України. Наразі на підході друга книга про пригоди хлопчака. Сподіваюся, і вона знайде свого читача.

Відомо також, що Ви написали і видали книгу «Зелен-день або чарівні русалчині коралі». Як виникла ідея створення, як вона створювалася, ішла до свого читача?

Хоча на поличці своєї особистої бібліотеки маю не одну-дві, а сімнадцять авторських книг, проте «Зелен-день…» є з-поміж них знаковою. Ще як рукопис, ця книга принесла мені перемогу в одному з найжаданіших конкурсів – першу премію «Коронації слова»[1]. Згодом книга вийшла у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан». Упродовж тривалого часу я цікавилася народними звичаями і дізнавалася про них. Згодом захотілося поєднати знання про наші прадавні традиції і сучасний світ, сучасних дітей. Проте, щоб дітям було цікаво читати, головні герої мають бути не надуманими, а такими, як звичайні школярі. А чи багато дітей можуть похвалитися тим, що ніколи-ніколи в житті не робили ніяких бешкетів? Близнюки Соломійка та Нестор однозначно не належать до когорти чемних дітей: що вони не утнуть – все не так! А може все саме ТАК? Так, як має бути у справжнісіньких дітей, котрі шукають заховані панські скарби, знаються з Домовиком, Водяником, середземноморськими піратами, лютим чаклуном Крачуном та звичайнісінькими озброєними «братками»? А ще від них залежить доля русалки Олесі та цілого села Русалівка!.. Чи до снаги звичайним дітям вийти сухими не лише з води (котрої в романі, ой, як багато!), а й з усіх пригод? І яку неймовірну таємницю дізнаються вони від бабусі Тоні наприкінці своєї пригоди? Про все це – у казковому романі.

Наскільки важливою є казка для сучасної людини?

Як і для попередніх, так і для прийдешніх поколінь дітей – дуже важливою! Адже казка – основа, на якій ґрунтується ментальність, світосприймання, елементарне розуміння добра-зла. Казка мусить жити, проте, вона не повинна залишатися такою, як сто чи двісті років тому. Світ змінюється, діти сприймають життя інакше, аніж їхні батьки чи дідусі-бабусі, відповідно, й казка повинна крокувати в ногу з тими, для кого вона адресована.

Розкажіть, будь-ласка, про «Коронацію слова». Що надихнуло Вас взяти участь у конкурсі? Чи з першої спроби подолали цю вершину? Ви були налаштовані на перемогу, чи для Вас головне – участь?

«Коронація слова» – та вершина, котра далася лише з третьої спроби. Двічі я подавала свої рукописи на конкурс «Коронація слова» і обидва рази вони не проходили жорна журі. Це були поетичні добірки. На третій рік надіслала два прозових твори: «Зелен-день, або Чарівні русалчині коралі» та «Коли сонце було стозрячим». «Зелен-день» отримав першу премію в номінації «Для дітей 9-12 років», а другий роман отримав спеціальний приз «Кращий твір-фентезі». Ще наступного року я надіслала на конкурс добірку віршиків для дітей і стала дипломанткою конкурсу. Авжеж, я прагнула перемоги, бо в іншому випадку навіщо взагалі братися до справи, коли не віриш у себе і в те, що ти робиш? Проте зізнаюся, я навіть не чекала, що результат перевершить найсміливіші сподівання.

Наскільки важливими у наш час є літературні конкурси? На Вашу думку, чи дійсно це допоможе молодому письменнику впевнено заявити про себе?

Єдиного рецепта тут немає і бути не може. Хтось прокидається зіркою вже пісня першої перемоги, а хтось, як до прикладу, я, впродовж років цілеспрямовано просто йде своєю дорогою. Якщо на цій дорозі трапляються творчі змагання – ніколи від них не відмовлюся. Перемога у конкурсі важлива у будь-якому випадку, адже додає впевненості у власних силах, вказує, на що потрібно звернути увагу.

Що Ви відчуваєте, коли отримуєте чергову премію або видаєте чергову книгу?

Природне задоволення від результату проробленої роботи і… моральний стимул працювати далі та йти далі.

Яка видана Вами книга – найулюбленіша?

Кожна книга – це відтинок мого життя і частина мене (можливо, частина мене тієї, котрою я вже більше ніколи не буду). Визначати, де я була цікавішою-розумнішою-щирішою – справа читачів.

Якою отриманою нагородою Ви пишаєтеся найбільше?

Кожною. Перемога у конкурсі, чи вручення іменної премії – визнання мого професійного рівня з боку фахівців, більш професійних і більш знаних, ніж я. Звісно, на особливому місці у цій шкалі пріоритетів знаходиться державна відзнака – орден княгині Ольги ІІІ ст.

Як Ви оцінюєте ситуацію, яка склалася в сучасній літературі, журналістиці та видавничій справі?

Попри всі неоптимістичні прогнози – література в Україні є! І книговидання є! Інше питання – чи в достатній кількості та якості? Сучасна література твориться переважно силами приватних видавництв і, якщо потужні видавництва цінують свою репутацію і не беруться за низькопробні тексти, то більшість дрібних готові видавати все, за що їм заплатять. А журналістика – така галузь, котра просто приречена знаходити своє місце під сонцем і бути затребуваною в суспільстві у будь-який час.

Як Ви прийшли в журналістику? Що спонукало обрати саме цю професію?

Напевне, це журналістика обрала мене. Якось так сталося, що я ще зі школи стала дописувачкою районної газети, а згодом – навіть не уявляла для себе іншої професії. Якийсь нетривалий час стояла дилема: вчитель чи журналіст, проте вона вирішилася сама по собі без надзусиль з мого боку – просто почала працювати в редакції і одночасно навчатися.

Коли і за яких обставин у Вашому житті з’явилося радіо і телебачення?

Спершу радіо, а потім і телебачення – логічні кроки у пошуку себе в професії. Особливої історії немає – на районному радіо звільнилося місце диктора і мені запропонували спробувати себе в цій іпостасі. Так і залишилася – от уже майже на десять років. Схожа історія і з телебаченням. Після власного творчого вечора, що відбувся на базі ТРК «Поділля-центр» у Хмельницькому, я отримала пропозицію від тодішнього генерального директора ТБ стати автором культурологічної передачі. На той час це була для мене «тerra іncognita», але цікавість взяла гору, і вже майже вісім років мені вдається не опускати професійну планку.

Розкажіть детальніше про передачу, над якою Ви працюєте.

Із 2006 року я працюю редактором культурологічних програм ХОДТРК «Поділля-центр», є автором і ведучою передачі «Мелодії родоцвіту». Програма представляє фольклорні, класичні, народні та самодіяльні колективи краю. Розкриває традиційні форми самобутньої культури Поділля та Волині. Знайомить з обрядовими дійствами дохристиянських часів, старовинними танцями і піснями. У щирому спілкуванні з талановитими сучасниками розкриває духовні пласти традиційної української культури.

Ви пишете і поезію, і прозу. Скажіть, що Вам ближче?

Почала свою творчу дорогу як поет, згодом мені захотілося випробувати нові горизонти і можливості епістолярного жанру. Наразі мені однаково легко створити вірш чи написати прозовий твір (відносно легко, як і будь-який процес творчості, що потребує натхнення і зосередження).

Коли Ви почали писати? Що надихнуло?

Перший вірш народився ще до школи. Навіть більше – ще до того, коли я навчилася писати. Вірші ніколи не були для мене чимось надзвичайним і здатність до віршування в моїй свідомості дуже довго залишалася чимось таким – природним, звичайним, що саме по собі зрозуміле. Лише пізніше, коли подорослішала, я зрозуміла, що не маю права поверхово ставитися до свого уміння і повинна культивувати його та розвивати. А проза… Прозові замальовки, есеї, іконки вимальовувалися з-поміж поезії досить давно. Проте певно ж мав настати час, коли я внутрішньо змужнію і «доросту» до того, аби написати великий прозовий твір, коли мені буде не лячно відпустити рядки з чіпких рим і дозволити їм розвиватися розлогим сюжетом.

Що найчастіше надихає Вас на творчість?

Важко відповісти… Дуже багато емоційних складових, котрі, часом зовсім несподівано, торкаються душі і… починаєш творити. Просто тому, що інакше не можна, бо так повинно бути…

Чи є людина – у житті чи літературі – яку Ви можете назвати Учителем?

У житті, як і в літературі, я вчуся постійно. Щастя, коли трапляються люди, поруч із якими можна почерпнути знань, вдосконалитися і усвідомити траєкторію розвитку, якою потрібно рухатися. Таких людей – немало. Хтось часом навіть не здогадується, що він/вона зіграли у моєму житті роль Учителя. Я зараз свідомо не говорю про вчителів і викладачів, котрі за професією покликані навчати і, спілкуючись із котрими, підсвідомо налаштовуєшся на навчання та сприймаєш (чи не сприймаєш) цей процес. Цінні ті науки, котрі приходять несподівано і залишаються на все життя. Безумовно, першими і найважливішими вчителями для мене є батьки – це природно, і так має бути.

Як Ви познайомилися з Університетом «Україна»? Що спонукало вступити саме до цього університету?

Про Університет «Україна» дізналася від колеги, котра якось прийшла на роботу і розповіла, що планує поступати до філії київського університету «Україна», що розпочала роботу у Хмельницькому. Не довго думаючи, вирішили здійснити цей крок паралельно. Згодом так і навчалися заочно в одній групі. Успішно отримала кваліфікаційний рівень бакалавра, а за декілька років вирішила підвищити його, ставши дипломованим спеціалістом. Шукати інший ВНЗ не бачила потреби, отож упродовж найближчого навчального року знову відчуваю себе студенткою Університету «Україна». Цього разу – в Києві.

Навчання в Університеті «Україна» тривало досить довго. Чи траплялися Вам книги, які перевернули Ваш світогляд?

Моє навчання в університеті тривало паралельно з роботою в редакції, отож світогляд розширювався ніби в двох руслах: теоретичному і практичному. Не можу сказати, що якась книга перевернула мій світогляд, а от деякі корективи до редакційної роботи внесла. Ідеться про коректорські правки. На роботі під час коректури для правки помилок в макеті газети використовували частину «правильних» знаків», а частину – «власновигаданих». І ось, коли я, повернувшись із сесії, почала робити все «як у книзі написано», оператори комп’ютерного набору спершу приходили до мене в кабінет і «з притиском» запитували: «Що це означає?..» Я залюбки пояснювала. Зовсім скоро ми всі почали в цьому плані, як то кажуть, «спілкуватися однією мовою».

Який вплив справили на Вашу творчість роки навчання в Університеті «Україна»?

Швидше не на творчість, а на професійне зростання. Творчість розвивається паралельно з журналістикою, інколи перетинається, але здебільшого залишається автономною. А ось удосконалення в плані професійного зростання очевидне і логічне, бо ж, використовуючи отримані знання, уже дванадцятий рік я вписую свою сторінку в книгу журналістики України, а навчальна теорія реально втілюються в конкретні сюжети та матеріали.

Як на Вашу творчість впливає спілкування з оточуючим світом?

З одного боку – безпосередньо, бо, як частина соціуму, я не можу не відгукуватися на те, що відбувається в навколишньому світі і творити виключно в ілюзорній площині. З іншого – ніяк. У тому плані, що принциповою позицією, як автора, є чітке відмежування якоїсь внутрішньої емоційної каламуті від того, що в результаті «оселиться» на папері.

Чого, на Вашу думку, більше у нашому світі? Світла чи темряви?

Залежно від того, крізь яке скельце дивитися: сонячне чи кіптяве.

Чи легко даються нові ролі, які підкидає доля?

Схоже запитання років 6-7 тому під час інтерв’ю я поставила російському акторові Олексію Шевченковому. І він, професійний актор, відповів, що в житті… взагалі не грає, бо це – не чесно. Не пам’ятаю, чи випадала мені раніше нагода замислитися над власною відповіддю на це запитання? Можливо й ні, бо не було підстав. Проте відтоді я не лише розумію, що грати потрібно виключно на сцені (на щастя, час від часу маю таку можливість), а не в житті, а й чітко дотримуюся такої позиції. У будь-якій ситуації я – це я, а не вигаданий образ, роль.

Із ким Ви найчастіше співпрацюєте і які результати?

Я легко «ведуся» на усілякі творчі проекти, тому й різноманітні співпраці трапляються доволі часто. Результат – переважно задовільний, адже, беручись за справу, ніколи не роблю її абияк. Відповідно й співпрацюю з людьми, котрі також серйозно налаштовані на результат.

У 2012 році Ви спільно з композитором Олегом Круторогим провели творчий вечір «Осінній усміх таїни»

Так. Ми з Олегом практично разом починали свої творчі дороги: він – автора пісень, я – автора пісенних текстів. На щастя, за десять років співпраці і дружби надбали немало результатів і утвердилися у своїх іпостасях. Проте не лише з Олегом Круторогим маю нагоду і честь працювати в плані написання пісень. У вересні 2013 року глядачі, котрі завітали на мій творчий вечір «М’ятний сон осені», що відбувся у Києві в Центральному Будинку ЗСУ, мали нагоду вирізнити цілу пісенну палітру, що прозвучала у виконанні чудових співаків. Що найголовніше – з усіма своїми співавторами-композиторами і виконавцями ми не просто співпрацюємо, а й дружимо. Як на мене – це найкраща запорука гарного результату!

Ви озвучували роль кумедного ведмедика Медка у короткометражному мультфільмі «Чому звірята не хворіють?» Що Ви хотіли донести до глядачів вустами Вашого героя?

Озвучувати мультфільм – новий для мене досвід. Отримала його, завдяки хмельничанці Аллі Цюпак, котра реалізовувала Грант Президента України і звернулася до мене за допомогою, оскільки три роки тому я пройшла схожою президентсько-грантівською дорогою, створюючи свій компакт-диск «Намисто українських свят». Головну ідею у мультфільм і в слова героя закладала авторка, а моїм завданням було щонайповніше передати задум наголосами та інтонацією. Шкода, що було дуже мало часу для озвучення, отож довелося працювати майже в режимі нон-стоп. Не скажу, що на сто відсотків задоволена якістю своєї роботи, але загалом – задумане вдалося. Допоміг досвід дикторської роботи на радіо.

Чи хотіли б Ви повторити досвід озвучення героїв мультфільмів чи кіно?

Якщо отримаю таку пропозицію, навряд чи довго вагатимуся зі ствердною відповіддю.

На Вашу думку, що найважливішим є для жінки: родина чи робота? Чи можна ці речі поєднати і як?

Хтось приходить у цей світ, щоб стати найніжнішою матусею і найкращою дружиною. Комусь до смаку кар’єрні перипетії й утвердження в суспільстві. Я належу до категорії тих представниць ніжної статі, котрі прагнуть бути успішними у всьому, що люблять. А любов, як відомо, різнолика і торкається всіх сфер людського буття. Чи можна поєднати? Можна, якщо нічим не жертвувати, а намагатися знаходити золоту середину.

Що для Вас, як письменниці, жінки, людини, є кохання і родина?

Як на мене, ці одвічні цінності однаково необхідні в житті, незалежно – письменниця ти, чи ні, жінка чи чоловік. Людина – істота, котра потребує відчуття внутрішнього тепла і захищеності. А його можна отримати, лише взаємно кохаючи і маючи єдність у родині.

Рецепт оптимізму від Оксани Радушинської.

Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала
Який гнідий ті греблі перейде,
Яким мечем рубати днів забрала,
Зі слів яких молитва поведе…

Чим зараз наповнене життя Оксани Радушинської?

Життям! Гадаю, що в цьому простому слові вміщено всі найбільш розлогі відповіді.