Жінка-УКРАЇНКА

Земле моя! Україно моя! Викупана росами і материнкою, викохана мальвами, зірницями привітними зігріта, кублами лелечими коронована і споришами, мов килимами дорогоцінними встелена! Музики весільні на вулицях твоїх, лепет дитячий у колисках твоїх лозових, пісня тиха в оселях твоїх... Ріками-берегами лебединими, вербами довгокосими, як хустиною-молодичкою обв'язана, ровами-ярами з пролісками першими та первоцвітами життя своє хрестиком дрібненьким на рушникові споночі вишиваєш.

З майбутньої збірки «Сім років зими»

***

Дозрівають хліба… Все, як вкотре, повторення має.
На весіллях дощів сонце п’ють посивілі сторіччя
Час – безвусий хлопчак – менестрелем кохання співає
На вкраїнській землі пшеницям із жіночим обличчям.

Я на відстань руки відпускаю у вічність цей серпень.
Я йому вже ніхто. Він для мене – ще згадка найближча.
Трохи чудно словам. Трохи чадно думкам. Подих стерпне…
Й крізь долоні ростуть пшениці із жіночим обличчям…

***

Скільки облич у жінки? Від маленької дівчинки, чиє личко схоже зі святістю, до старої немічної бабці, лик котрої – ікона. Це все – жінка. Одна і та ж чи різна, та завжди – потрібна, бажана, неповторна, чиї руки – ніжність, чиї вуста – трунок, а слова – пісні народу і його традиції. Отака звична, земна жінка. її вбивали та катували, її возвеличували на престолі і коронували терновим вінком, її любили і ненавиділи, оспівували, малювали, ліпили, знищували… Її віками випробовували на вірність, на стійкість, її одягали в лати та давали в руки зброю і вона - берегиня, синонім котрої співзвучний зі словом "життя" – у роки лихоліть і пожарищ ставала на захист свого роду.