Сергій Сокольник. Поезії

ШЕВЧЕНКО І Я. Маленька поема.

Тюльпани Афгану... Мов кров... Дивина...
Весна в чужім краї... Я хворий... Весна... 
Торкаючи ранню свою сивину
Я марю в пітьмі хворобливого сну... 
Ось книжка, що мов дорогий експонат...
Не наша країна... Не наша війна...
Її в госпітальній книгарні узяв-
Шевченків "Кобзар"... Цілий день я читав...
Склонився над постіллю хтось уночі...
Невже санітар?.. Ні... хтось інший... Мовчить...
..."Посвячених" маса,  як гинув Амін...

І... голос Тараса я чую в пітьмі-
- Що брате солдате? Нелегко тобі?
Народ, що затятий в своїй боротьбі
За землю, за волю, за віру свою,
Довіку ніхто не здолає в бою.
Невільні Імперії Воїни Ночі...
Ми в інші часи помандруємо,  хочеш?
Дай, руку, солдате! Ми підемо нині
Туди, де димиться земля України,
Де буде Імперії "Чорний квадрат"
Також зазіхати на ласий цей шмат,
Як- ось зазіхає... Як- он зазіхав...
Як ти, у казахських степах я страждав,
І думка єдина... І мара єдина...
Чи знову побачу тебе, Україно?
Нещасна Вкраїна... Загони рабів
Вже скільки раз  нищили  волю тобі...
І зовнішні чари... І внутрішні чвари...
-То сядемо й чаю міцного заварим,
І будемо з смутком співати сумні
Ми ще Коліївщини давні пісні,
І в серці твоїм обірветься струна...
Сльозою проллється вже котра весна,
Бо десь покриває туман, а чи дим,
Священного краю покинутий Дім...
Бо десь-таки знову приховану Волю
Лукавий Микола пускає по колу...
-Бо досі немає вас там, Гайдамаки,
Де любу Вітчизну терзають собаки...
Отямся з відчАю! Бо- БУДЕМО ЖИТЬ!
Дай чаю! Та руки мені розв"яжи,
Що зв"язані в мене з одвічних часів,
Бо дуже ненависть шалена до псів,
Що тільки жирують, і крАдуть, і п"ють,
І землю, що РАЄМ я звав, продають...
Шо? Зв"язані руки у тебе й у мене?
Цей шал... Шаленіти... Шаленство... Шалене...
Шиплю... Чи то дИхання в мене звело?..
...Тарасе! Можливо тебе й не було
Отут, біля мене, в останній мій час...
Та жити шалено жадаю, Тарас!..
Бо я повернусь із печального краю
Додому. До неньки- Вкраїни. До Раю!
Щоб Дім цей потрохи хоч Раєм ставав...
...Я вижив. Бо я тобі клятву давав.

29. 02. 2016. Ніч...

 

Осіння ніч

Срібні  стебла  верби
Хтиво  тягнуться  
З  ночі  до  мене.
Клич  лелечий  луна
Над  містичною  гладдю  води.

Осінь  править  розбіг
Своїх  коней
Барвисто-шалених,
І  минула  весна
Через  літо  летить  в  холоди.

По  вітрах  шарудить
Очерет,
І  вдивляються  в  тебе
Зорі  неба  рясні-
Цей  Богів  споконвічний  шатер,

І  летить,  і  летить  
Через  ніч,
Закликаючи  в  небо,
Клин  лелек  в  вишині,
Наче  душі  померлих  дітей.

Ми- п"яні 

Я  сьогодні  удосталь  уп"юся  вина
Із  тобою  у  постілі...  От  дивина-
Ми  поєднано-голі  сприймаєм  цей  час
Наче  коло.  І  в  колі  проходять  крізь  нас

Темні  струмені  струму.  Вітри  вітряні.
Думу  з  думкою  думати  важко  мені
В  час,  коли  ми  у  колі...  -До  мене  іди!
Ми  на  волі  доволі  міцної  води

Напилися  нараз,  поєднавши  тіла...
-Не  втомив?  Все  гаразд?  Відпочинем?  Дала
Ти  планшета  мені  -Як  ти  пишеш  вірші?
Покажи.  І  про  мене  хоч  щось  напиши...

Я  пишу,  мов  у  герці,  як  пахне  весна,
Тільки  в  серці  надірвана  жила-  струна
Душу  тягне  в  "реалу"  подразливі  сни...
Ні,  не  хочу  сьогодні  весни...  і  війни...

-Що  ми  будем  дивитись?  Калігулу?  Так...
-Щоб  довчасно  не  впитись...  Бо  маємо  смак...
-Чи  Нерона?  Впізнати  себе  не  змогла
На  арені?  Бо  ти  там  РАНІШЕ  БУЛА.

Розумієш?  Бо  на  ПОПЕРЕДНІЙ  виставі
Розтерзали  тебе.  І  тебе  вже  не  стало.
І  ти  дивишся  хтиво  і  трохи  шалено
На  бенкет  хижих  звірів  на  римській  арені...

-А  вгадаєш,  питаю,  приховану  суть?
Так  поети  поетів,  буває,  жеруть.
А  бува,  й  НЕПОЕТИ  поетів...  Піди
Краще  он  до  клозету...  та  вип"єм...  води...

А  тоді  поєднаємось  знов  у  коханні,
І  в  тілеснім  сплетінні  поснем  до  світання...
І  насниться  Тичина  чи  то  Модільяні...  
Не  сваріть  без  причини.  Спочиньте.  Ми-  п"яні.

БІБІ- акт 

Світ  автотуристів-  тебе  і  мене.
І  ми  поза  містом.  Скінчилось  пальне.
До  болю  на  це  не  зважаєш,
І  плаття  поволі  знімаєш...

Наліво  видніє  заправка  "Лукойл"...
...Як  тіло  біліє  твоє  молоком!..
Ти  диво  у  цій  іпостасі!..
Бензин  зачекає  на  трасі...

А  ми  біля  траси,  дарма  що  удень,
Чи  "джаги",  чи  "джасу"  вогонь  розведем)))
Гальмуєм  край  лісу  шалено-
Мерщій  притулися  до  мене!

У  мріях  я  поглядом  трішки  би  з"їв
Ці  хтиво  розведені  ніжки  твої...)))
Під  запах  парфумово-шинний
Цей  "акт  вандалізму"  в  машині...

Сидіння  без  діла  чорніє...  -Чорній!
Ось  вигини  тіла  біліють  на  нім.
І  світ,  чорно-білий,  мов  траса,
Машини  обмежила  маса...

Цей  "вилив"  у  небо...  Пальне  на  межі...
Скінчили...  То  шмаття  вдягнемо?  Держи!...
І  кави!  Богемної  кави!..-
"Лукойл"  недаремно  чекає...

Сумнів (16+)

Я  сьогодні  не  той...
Не  закохують  квіти  духмяні...
Мов  програвшись  в  лото,  
Я  замішую  бурю  в  стакані...

Наче  жменя  монет,
На  долівку  кохання  упало...
Ти  ще  любиш  мене?
Пригадай,  як  раніше  бувало-

Ці  польоти  в    пітьму,
У  виснажливо-  зоряне  небо...
То  не  можу  чому
Вимагати  любові  від  тебе?

О,  My  Love,  підійди,
Ці  монети  збери,  мов  намисто.
Хто  сказав,  що  ТУДИ
Не  літають  удруге  навмисно?

Зорепадом  бажань
Уп"ємося,  мов  квіти  дощами!..
...Недовір"я  кажан
Наче  привид,  літає  за  нами...

Бо  любов-  Божий  Дар,
І  страждання,  І  втома,  І  кара,
Мов  живильна  вода
Хай  для  нас  залишається  Даром.

Дзвін

 Звільнити  тих,
 Хто  розпочав,
 Та  не  зробив.
 Тим  більше-  тих,
 Хто  й  не  почав,
 А  дух  убив.
 Калинмалинових  віршів
 Солодку  патоку  з  душі
 Зніміть,  зніміть.
 Пошитим  в  дурні  (індпошив.
 Хто  не  страждав,  той  і  не  жив)-
 Не  зрозуміть-
 Уже  ловець  розкинув  сіть.
 Він  має  право  так  робить.
 Бо  зміна  світу  почалась.
 Ще  маєте.  Проте  вже  зась-
 Бо  вже  дзвенить
 Дзвонар,  повставши  із  колін.
 І  цей  невідворотній  дзвін
 По  вас...  По  вас...
     

Ходімо, мала…

Маленька,    ходімо    до    парку,
Де    осінь    квітчасто    цвіте,
Де    літо    пішло,    і    не    парко,
Де    листя    спада    золоте,

Де    ми,    наче    діти,    веселі,
У    мріях    проводили    час...
Що    був,    наче    наша    оселя,
Приймаючи    лагідно    нас.

Ходімо,    мала!    Погуляєм
Стежками,    що    вкриті    дощем,
Торішніх    надій    назбираєм,
І    в    хату    назад    принесем,

Надій,    як    загублені    діти
Сидять    що    в    пожовклій    траві...
Ми    ще,    як    раніше,    любити
У    змозі.    І    в    серці    живі

Ті    сонячні    дні,    як    гуляли,
Зігріті    кохання    теплом...
Гуляєм...    І    тепло    нам    стало,
Хоч    літо    давно    відійшло...

Вірність

 Коли    я    в    дальній    стороні,
 Крізь    морок    ночі
 Я    чую-    серце    по    мені
 Твоє    тріпоче.

 Як    крізь    вітри    шляхом    своїм
 Пройти    зумію,
 Кохання    полум"ям    твоїм
 Себе    зігрію.

 Не    вразить    сумніву    змія
 Сердечну    гідність.
 Понад    усе    ціную    я
 Жіночу        вірність.

Звільнись! Маленька поема

-Як  чарівно  кохати!..  
Так...  -Найвищої  миті
Сенс  бажаєш  пізнати?
То  навчись-  розлюбити.
.....................................
Навчись-  розлюбити,
І  з  того  почни
Науки  життя
Свій  перелік  сумний.
Як  солодко  серцю
В  горілці  гіркій,
То  випий  відерце,
А  далі  помрій...
................................
Раніше  жилося  погано...  І  нині...
За  що  ж-бо  нещастя  таке  Україні?
Щоб  рабство  ганебне
Забуть  назавжди,
Мойсей  сорок  років
Євреїв  водив
Кружними  стежками  пустелі...
Та  справи  у  нас  невеселі-
Блукаєм  віки...  Переслідує  жах-
Як  знищить  пустелю  у  наших  серцях?
Своє  ж  обираєм.  Свідомо  самі
Віками  блукаємо  в  рабства  пітьмі,
З  часів  від  потопа...
Дай  боже-
"Європа  усім  допоможе")))
............................................
Та  це  вже-  глобально...  Мов  свинка,
Від  сексу  попискує  жінка...
Та-  зрада!  Що  маєш  робити?
Любити?..  Забути?..  Убити?..
Не  треба  вбивати,
Нехай  їй-  живе.
Такого-  багато,
І  це-  не  нове.
Навчись-  розлюбляти.  Відчуєш  
Новеньке,  неначе  смакуєш
Не  хріну  без  солі-
Смачного  торта.
Прихована  воля
Твоя  іще  та-
Відставку  коханій  надати!..
Навчайся  хутчій  розлюбляти!
..................................................
А  далі-  розлюбиш  і  тих,  хто  тобі
Був  другом,  та  в  чомусь-то  й  шлях  перебіг.
А  далі  -там  далі  багато)))-
Начальників  і  депутатів,
Та  ще-  вчителів,  що  нічому  не  вчать,
Душі  лікарів,  що  призвикли  брехать,
Ділків,  генералів,  доцентів,
Міністрів,  панів,  президентів-
Нехай  їх  чума  покосила  б!-
Всесвітня  Анархії  сила!..
.....................................
І  от-  через  річку  ти  дивну  пливеш.
І  диво-життя  починаєш  нове.
Легкий-  на  терезах  не  зважиш.
І  сам  ти  уже  не  завадиш
Тутешнього  світу  ні  злу,  ні  добру
(як  хочеш-  з  собою  тебе  заберу)...
Один.  Ти  прямуєш-  до  Бога.
Звільняйся  мерщій  -від  усього!
.......................................
Як  кохання  вищить,
Бо  в  хвилину  оцю
Я  знімаю  з  душі
Непід"ємний  ланцюг!..

Мить неповернення

Як  же  ж  хочемо,  хочемо,  хочемо
Щоб  початком  здавався  кінець,
Щоб  сльотою  небесною  змочений,
Промінь  сонця  весняного  скрес,

Щоб  серця,  що  вже  попелом  вкрилися,
Знов  зігрілись  кохання  теплом...
І,  зажурені,  щоб  не  журилися...
І  щоб  стало  усе,  як  було...

Хоч  би  раз  іще  ніжками  босими-
Чи  по  лезу,  чи-то  по  стерні...
Щоб  у  небі  свинцевому  осені
Спів  весняних  птахів  задзвенів!..

Світ  пост-фактум  народжених  роздумів-
Де  ми  ІНШІ?  Де  СПРАВЖНІ?  Хто  зна?..
Тільки  "мить  неповернення"  пройдено.
Та  й  куди  повертатися  нам?..

 Сергій Сокольник