Сергій Сокольник — поет

Сергій Сокольник — киянин (корінний, рідкість вже ))), вища освіта (КПІ та аспірантура в ІНМ НАНУ),  пишу порівняно нещодавно. Друкуюсь в журналах, альманахах, видав кілька своїх книжечок. Не на «загал» — писати почав 2 роки тому, на Майдані, ми там підтримували порядок і рятували людей. Ото «для релаксації» і почав))). Ну, і пішло))). Хоча трохи публіцистики і науково технічного у мене в минулому є.

 

ЛЮБОВНЕ. ЛІРИЧНЕ

Ніч кохання

 Ніч… Дзвінкий перелив
 У долоні стікає твої.
 Мов би янгольський спів-
 То в садочку дзвенять солов"ї…

 А надвір, крізь вікно
 Наче стежка зіркова лягла…
 Отже, пройдемо знов
 До крутих берегів джерела.

 Випий склянку води,
 Наче хтивість налий до країв!..
 Підійди! Підійди!
 І віддайся в обійми мої.

 Тільки зараз. Тепер…
 І тіла поєднались нараз…
 Темні очі Химер
 Хижо дивляться з ночі на нас…

 Цю стежину пройдем
 Ми сьогодні удвох у Раю…
 Мов казковий Едем,
 Ніч нам постіль дарує свою.

 Розпались, шаленій
 Під сопілковий спів солов"їв!
 Ці казкові пісні-
 Мов цілунки твої і мої…

 

Спроба познайомитись

 Парк вечірній. Мрійливий липень
 Теплим вітром цілує липи…
 Дивна пані із поглядом лані
 На скамійці, мов на дивані…
 Задивився… Спинивсь подалі…
 (Камінець дістаю із сандалі…)
 Мила пані,
 Дозвольте спитати?
 Я дивлюсь, Ви така одинока.
 Я бажав би вас поцілувати…
 (Щось нескромно… Впадає у око…)
 -Як Вас звуть?
 -Чи- не звуть?.. Ви самі
 Обираєте з ким розмовляти?…
 -Пані! Руку!
 Ідем, мон амі!..
 Я в дорозі Вас буду питати…
 …про те, як політичний Вам вертеп?..
 …про те, що на вечерю ви п"єте?..
 …чи до вподоби Вам живопис НЮ?..-
 Коротше, Вам "наботаю фігню",
 Що каже кожен, хто бажає познайомиться…
 І- фіфті-фіфті… Воля Божа… Мо"й "обломиться"…
 О моветон!.. НАЙН! НІХТ! Я ТАК СТРАЖДАЛЬ!..
 -Скажіть, Ви часом не паризька етуаль?..
 Отак… Немає часу…
 Вже йдете…
 Пусте…
 НЕ ТЕ.

 

Порцелянова лялька

Всі ми діти в душі… Всі- діти…
(серце щось почина щеміти…)
Ти- "солідний". Грошей багато
Добре знаєш, на що страчати,
Бо в дорослі ти іграшки граєш.
…та такої от лялі не маєш,
Що сидить на моїх колінах,
І цілує мене без упину…
І від дотиків я наче п"яний
Ляльки дивної… з порцеляни…
Порцеляни- чому?-
Бо щомиті
Б"ються долі,
Об щось та розбиті,
На деревах
Ламаються віти,
Бо у світі вирує вітер,
І розіб"ється (не питання)
Порцелянове це кохання,
Порцелянова наша мрія,
Перекинута буревієм…
Ну то й що? Ми ж були? Були.
Ми на струнах грали страждання.
Див цю музику перелив
До жертовної чари кохання.
БілизнИ твОго тіла- ніч
Не затьмарить своїм крилом-
Вигин цей, що стікає з пліч
Вниз… до лона. (Це лоно з лон…)
А, "солідний", тобі навіє
Вітер все- ресторан, повію,
Гроші, офісну нудь страшенну…
…-Порцелянова, йди до мЕне!

 

Еротичний політ

Вже ліси золоті-
Дорогі декорації драми…
…………………………
Нам з тобою летіть
На вітрах над нічними ярами,

В наш осінній політ…
І такого в тебе вже не буде…
І бажання тремтить,
Мов живіт в екзальтації блуду…

Ми- пілоти удвох-
Терпим креш у останнім польоті…
Пить жадання дівок-
Це тобі не" зашорені" тьоті-

Запалися жаги
Розіп"ято-дівочого тіла,
Від цнотливих огид
До солодкого слова "грішила"!..

Ми в польоті одні
Всі відтінки кохання пізнАєм.
Я тобі, ти мені
Зміни всіх відчуттів докладаєм,

Про заплющеність віч,
Про здригання оголене тіла,
Як смарагдова ніч
В центрифузі екстазу крутила,

Мов летіла душа
Макрокосмом по тілу до низу…
Як звільнялась від шат
Ти, в себе відкриваючи візу

Для польоту мого
У світи, де мистецьки сприймала
Мій Небесний Фагот…
Чималий… Та тобі усе мало…
………………………….
Час невпинно тече,
Нас штовхаючи в прірву ласкаво…
Ранок очі пече,
Мов долоні заварена кава.

Ми з випробувань тих
На глісаду виходим додому…
По стежках золотих…
Потаємного… Аеродрому…

 

Ми коханці

Мешкаєш, мешкаєш,
Там, де іти
Стежкою, стежкою
Під три чорти.
Побутом, побутом
Плющить нудьга…
Чоботом, чоботом
Дай їй… Ага!

А ти мене чекаєш?
А приводу шукаєш,
Як відірватись від сім"ї
В обійми впасти щоб мої?

Зустрічі, зустрічі
Час настає.
Згустками, згустками
Сніг розтає..
Рейками, рейками
Поїзд, рушай
Рейсами, рейсами!
Ти зачекай.

А ти уже готова
В мої обійми знову
Мов в колисанку?.. Дні на три…
Чи- п"ять… Все від життя бери!

Шустовський, шустовський
Ллється коньяк.
Вустоньки, вустоньки,
П"єте? Ну як?
Тереном, тереном
Шлях до мети.
Березнем, березнем
Виють коти…

…а ми не будем вити
І від нудоти скніти.
-Яка ж ти гарна вранці…
-На те ми і коханці)))

 

Ефект доміно

Ніч жбурляє в вікно
Зорепадом бажання любові.
Цей ефект доміно
Нас штовхає на килим… Обоє,

Наче скошених трав
Дві безсило- пониклі стеблини…
Ми безумство уяв
На підлозі збираємо нині.

Сипле зорями ніч.
Як дарунки збери їх у руки!
Шовк оголених пліч…
Дотик ніжно-солодкої муки…

Доторкнись до основ,
Що постануть, мов в горах смереки!
Знов і знов… знов і знов…
Мов світанок… Близький… І далекий…

…Зараз знову візьму
Твій дівочий тріпочучий вигин…
Стогін ллється в пітьму
Пеклом лави металу у тигель…

Світом темряви плуг
Поле хіті дівочої оре.
…По підлозі навкруг,
Мов перлини, розкидані зорі…

 

Ми коханці

Мешкаєш, мешкаєш,
Там, де іти
Стежкою, стежкою
Під три чорти.
Побутом, побутом
Плющить нудьга…
Чоботом, чоботом
Дай їй… Ага!

А ти мене чекаєш?
А приводу шукаєш,
Як відірватись від сім"ї
В обійми впасти щоб мої?

Зустрічі, зустрічі
Час настає.
Згустками, згустками
Сніг розтає..
Рейками, рейками
Поїзд, рушай
Рейсами, рейсами!
Ти зачекай.

А ти уже готова
В мої обійми знову
Мов в колисанку?.. Дні на три…
Чи- п"ять… Все від життя бери!

Шустовський, шустовський
Ллється коньяк.
Вустоньки, вустоньки,
П"єте? Ну як?
Тереном, тереном
Шлях до мети.
Березнем, березнем
Виють коти…

…а ми не будем вити
І від нудоти скніти.
-Яка ж ти гарна вранці…
-На те ми і коханці)))

 

Закляття

Срібний місяць в жазі до спокут
Похилився на віти безлисті.
Небо впало в калюжу бридку,
Розчинившись у твані багнистій.

Розчепірені віти осик
Спрагло тягнуться в морок примарний.
Час Закляття робити. Проси,
Відьмо, сили на Темнії Чари.

Ти пройшла крізь бажання вогонь
По життях, що, мов попіл, розвіяв
Час стражденно-простертих долонь,
До одвічно-жаданої мрії

Всім припонам напрочуд кохать.
Віддаватись уся до останку.
І- страждать… (бо жіночно- страждать)
Тіло хоче… Із ночі до ранку…

Час незмінний. Змінились- часи.
Що змінитися мало- змінила.
То проси. Неодмінно проси
На Туман Приворотної Сили,

Щоб в коханім кохання збудить.
Щоб відчув, скільки часу він згаяв,
І з коханкою іншою вмить
Зрозумів, як ТЕБЕ він бажає.

Ти суперниці вдієш назло
(Зло з добром- наче пані із паном…
Наче з холодом поряд тепло…)
Хай їй коси затягне туманом,

Щоб у дзеркалі схлип- переляк
Віддзеркалив, що врода зникає,
І навіки в туманних полях
Хай кохання її заблукає.

Їй, як тільки почне засинать,
Щось жахливо-прийдешнє насниться…
…І тремтять. Мов від жаху, тремтять
Руки- віти на змерзлій осиці…

 

Кокур

 Офіціанте! Кокур є?
 Що, не буває?
 То принеси вже щось "своє"…
 Я пригадаю…
 …як ти дивилась вслід мені
 Очима повними печалі…
 Мов кошеня
 Забуте… Буть тобі одній…
 І смуток голову квітчає
 Щодня… щодня…
 А як ми йшли… Мов сон…
 Окраєм моря… Босоніж… Удвох…
 Курортне місто… Не сезон…
 Одні лиш ми… Одні лиш ми… Та Бог…
 І в приготувану хазяйкою постіль,
 Мов в прибережне розмаїття хвиль,
 Пірнали…
 І наші ночі, мов Масандри хміль…
 І сяють очі… І солодкий біль…
 Бувало…
 І ранки, ранки! Ці хмільні від страсті ранки!
 Смак Кокура, мов поцілунок на світанку…
 І шепіт щастя
 у твоє чутливе вухо-
 Мов кошеня,
 Мене, животиком торкаючись,
 Послухай!…
 …ні… маячня…
 І скільки раз… А от- неначе все востаннє…
 Востаннє й вишло… Ти тепер, моє кохання,
 З ким не була б, а все ж довіку ти одна.
 Наш вийшов час.
 Хоча й не наша в тім вина…
 Вина!.. Вина…

 

Влітку

Сніг полями мете,
Замітаючи шлях у минуле,
В літом пещені дні,
Де нам килим стелила трава,

Де я, мов Прометей,
Розіп"ятий тобою… І снула
Ти лежиш на мені
Вся безсила… Жива?… Не жива?…

Річка хвилею б"є,
І розкиданий берегом одяг,
Мов непотріб, що ми
Поскидали в бажанні утіх.

Ніжне тіло твоє…
Цей взаємно-нестриманий потяг
Впасти в трави умить,
Що ніхто й опиратись не встиг…

Шалу- час! Шаленій!
Мов сорочка, мережений килим
Із в"юнку, блекоти-
Ми на ньому немов у раю…

І контрастом на ній
"Заморочка"- ці трусики білі,
Що мов "фєнєчку" ти
Накрутила на литку свою.

…Ми заходим удвох
У ведично-замріяну воду,
Змити втому… Пливе
Над водою розливистий сміх…

…Непогоди Молох
З Завірюхою співи заводить…
Снів відгомін живе.
Ми обоє живемо у них.

 

Скінчилась зима

 Досить тепло… Метіль за вікном не кружляє…
 Сніг не слІпить… І річка безльодно біжить…
 І вночі іншим містом немовби блукає
 Та, без кого замерзне, здається, весь світ…

 Ти з роботи нараз повертаєшся пізно…
 З телефоном не сумно іти… Ми удвох
 Поговорим про вічне з тобою, про різне…
 Обімрієм наступний до зустрічі крок…

 В світла колі рукою торкнися планшету…
 Поцілунок у "скайпі"… І ти не сама…
 Ясночолим дано неземного сюжету…
 А ще, знаєш? Сьогодні скінчилась зима…

 

БІмба! От воно яке, кохання нелегке. Маленька поема

Так добре все… Немає щастю меж…
До кави ранок… Чи… до ранку кава…
Ти сон його цнотливо бережеш…
Така ласкава… кава… НЕЦІКАВО?
………………………………..
Ця хиткість невблаганна…
Де ДОБРЕ- там ПОГАНО!!!
І уві сні ти напівспиш,
Так… Упівока… І не диш-
Бо зрада тихо підійде…
Бо шлях до ревнощів веде…
Не відкриття Америки-
Від шалу до істерики
Згорів місток на попіл…
…-Тримай ляща по попі,
Моя коханко чарівна,
Моя омріяна весна,
Бо наші ночі- то не сон…
Тіла зіллються в унісон,
Як я тебе, коханко,
Терзатиму до ранку,
І гратимусь суворо я,
Немов "Содом з Гоморою"
(так дід один мені казав,
усіх він тонкощів не знав,
І думав так довіку-
Це жінка з чоловіком))),
Бо цього прагне тіло,
Бо ти сама схотіла-
Ночей, наповнених вогню,
І фотографій в стилі НЮ,
І хрестного розп"яття,
І страти на багатті
(чи- через вогнище стрибків…
Купальська ніч… Ти залюбки,
Милуючись собою,
Насолодишся мною)
Бо ми- єдине. Ми- такі.
Ми- хулігани. Ми- ділки.
І в нас горить вогонь небес.
І ти уже не зможеш без
Цього усього жити…
А зрада сторожити
Нас буде в темних закутках,
І ревнощі… Тримай в руках
Характер свій!.. Бо далі…
Ну все!.. Скидай сандалі
І плаття на підлогу!..
Вся гола й босонога
Іди до мене в ночі шал…
І хай здригається душа
Всередині лілеї-
Дістану і до неї!..
……………………………..
А десь напівсонна хазяйка ворушиться біля плити…
І труться об ноги у капцях огрядні домашні коти…
І, наче до кави канапка, чалапає твій чоловік,
Гладенько-ніякий, мов… Крапка. Цього не позбутись повік.

 

Зорі сій!. .

 Нічка впала. Вже небо
 Вмикає вогні.
 Що ж так мало без тебе
 Натхнення мені?
 Роздягнись,
 І мітлу, як коня осідлай-
 ПРИЛІТАЙ!
 Сипле ніч зорі в кошик-
 Збери їх, збери!
 Зорепадом відношень
 Мене підкори!
 Серпень жне. І серпом
 Зір стебло перетне…
 ТИ- МЕНЕ
 Так жадати умієш,
 Мов втіхи оті…
 І віддатися мрієш,
 Немов на хресті…
 І з жагою серпом
 Зорі в небі ти жнеш.
 І НЕСЕШ
 Зорепадом бажання
 Натхнення мені.
 І горіть до світання
 Обом у вогні,
 Тім, що зветься коханням
 З прадавніх часів…
 ЗОРІ СІЙ!..

 

Кохання в нічній хаті

Дівчино моя, іди до мене!
В напівтемній хаті нишкне хіть…
Ти тремтиш, тендітна і шалена,
Солодко п"ючи єднання мить…

Я в тобі… Гладенько і чуттєво
Випиваю всю тебе до дна.
Ми одні у хаті… Наче Єва,
В цілім світі ти моя одна…

Місяць хату міря крізь фіранку…
Таємниче сипле срібний пил…
Ми кохатись будем до світанку…
Тільки на зорі не стане сил,

І тоді в ранковій прохолоді
Ми, тілами сплетені, поснем…
В місячного світла насолоді,
Випещені зоряним дощем…

 

ІНКВІЗИЦІЯ. ПОЕМА

Їх у в"язниці зібралось чимало
Жінок, дівчат, зовсІм малих дітей.
Вона ж все ніби осторонь стояла,
Долоні пригорнувши до грудей.

Її як відьму на поталу видав
Слизький, пихатий, жадібний сусід…
Все зазіхав на цноту, зненавидів,
Коли не зміг ні взяти, ні купить.

Був допит. Кат зриває одежину…
Вона покірно показала вмить
Таємні родимки, сказала, що хотіла
Звести сусіда, і все місто підпалить…

Любила зло робить, колодязі труїла,
Любила шабаші та кров дітей смоктать-
Бо так боялась, що її тендітне тіло
Кліщі залізні будуть шматувать.

Благала, щоб її не катували,
І всі зізнання хутко підписала…
Суворі судді милосердя проявили-
Лише до вогнища дівчину присудили.

Кат вивів з зали і повів до ганку…
Чекати їй не довго-лиш до ранку.
І в анфіладі темній, де роїлись
Загиблі душі та останні їх думки

Вона рукою ніжно доторкнулась
До катової сильної руки…
І темна ніч. Вона не може спати-
їй жаль себе- цнотливу, чарівну…

Шкода загинуть , хлопця не пізнати,
З коханцем не провести ніч одну!..
Та линуть кроки. Ніч же ще. Так скоро?..
Відкрились двері. На порозі кат.

Бере за руку дівчину й виводить
У темну прохолоду анфілад…
У темному кутку вони лиш двоє.
Такий він сильний. А вона слабка…

Здригається вона, і відчуває
Як пестить тіло катова рука…
Чека на площі вогнище. Невпинно
Спливає час. Життя відійде з ним…

Вона зняла поволі одежину
і на коліна стала перед ним…
Ці відчуття… Як поклики до раю…
Це упоїння катовим… міцним…

Неначе кров із неї випиває…
Вона на ньому… І вона.. Під ним…
А там- лежать знесилені в нестямі
Солодким сном забувшись чарівним…

Нарешті кат її за плечі підіймає.
І ледь одягнена, вона їде за ним.
Куди веде? Невже ж таки на волю?
Дарунок- жити? Справдиться невже?

Ні. До в"язниці знов її заводить-
"Відпочивай до ранку. Скоро вже…"
Лягла вона спокійно і лежить.
Все відбулось. Чи варто далі жить?

На ранок кат прийшов. Узявши її грубо,
До зали вивів. Руки їй зв"язав.
Відвіз до вогнища, та до стовпа із дуба
Залізними цепами прив"язав.

І люди бачили, коли вогнем завзята,
Вона в сльозах дивилася на ката…
Вона не плакала від болю, не кричала,
Губами поцілунок лиш послала…
  ……  ……. 

В бридкій харчівні, осторонь, окраєм
Кат заливає трунком очі, проклинає
Свою роботу. Та робить її потрібно.
Допоки відьми- боронитись необхідно…

Зробив, що міг… Він милосердно відьмі
Подарував жіноцтва пізнання…
Що ж серце заболіло з того дня?

І все болить… В душі забракло сил…
І в смутку очі п"яні розглядають
Ту жменьку попелу, що висипав на стіл…

 

ФІЛОСОФСЬКЕ

Шлях

Ліхтарне світло в заметіль сліпу-
Немов маяк крізь крижані тумани
Розклав волосся надчутливих пут…
Я променів звіряюсь неостанно,

Йдучи туди, де зорепад тепла
Мене огорне, лиш відчиниш двері,
Де серцем відчуваєш, як на лад
Неспокій дум в душі твоїй навЕрне.

Одвічний хліб і склянка молока,
І затишок, мов у склепінні храму…
…І молодість блукає по роках,
Бо є цей шлях, що нас веде… До Мами…

 

Київська зима

На Дніпрових пагорбах зима
Кволо навпіл розтинає час,
Що шляхом надії до оман
Сотні літ по колу водить нас.

Гори сплять у брилах льодяних,
Мов царівни з кришталевих трун
У чеканні збуджено-палких
Поцілунків, що віддасть Перун

В час весняно- перших блискавиць,
Року починаючи забіг…
…Ще криваві сполохи зірниць
На підталі схили ляжуть їх,

Що цілунком Хорс у сонцестій
Наостан, мов зранений рекрут
Подарує дівчині своїй…
…і в могилі сплять Герої Крут…

 

Притча про Правду. До сну

 Що, не спиться? А наче ж великі такі…
 Розказати вам притчі якісь чи байки?
 ………………………………………….
 Кожній хаті- по Правді (а Правда ж- Свята…)
 Тільки Світ у Той Світ шкереберть відліта
 Від отруєних слів, мов отруйних комах,
 Що розсілись по рИмах… (чи то по римАх?)))

 Від… Та далі змовчу. Бо перелік робить-
 Це як вірш, що писавсь, аби всім догодить.
 Наче й розмір… І рими… Й метафори є…
 Тільки от- нецікавий. Пусте. Нічиє…

 Ти хоч правду колись відрізняв від брехні?
 Чи тобі нецікаво? Сказати чи ні?
 Правда поряд з Брехнею інакша. Вона
 НЕ ЯВЛЯЄТЬСЯ НЕЮ. Така дивина…
 …………………………………………..
 Не утнули? Ну що ж… Розкажу ще одну…
 З нею ввечері краще відходить до сну…
 …………………………………………..
 Пломеніє від свічки вогонь вдалині…
 Три метелики в мороці якось нічнім
 Правду всю про вогонь забажали пізнать,
 І гайда по спіралі навколо кружлять!..

 Перший мовив- вогонь… Він сліпить… Я осліп!
 Другий каже- либонь, він пече! Дайте лід!
 Ну а третій нічого їм не відповів-
 Він влетів у вогонь і миттєво згорів.

 І хотів би сказати, та вже не сказав,
 Бо всю правду про сутність вогню він пізнав.
 Правди хочеш- за прикладом третього дій.
 (не до ночі- подалі від неї радій…)
 …………………………………………..
 Щось злипаються очі…
 Все. Спокійної ночі!..

 

Темучін і Джамуха. Історичне

 Темучін відійшов до ріки…
 Доля зрадила… Військо тікає…
 Ти, Джамухо- слабкий. Ти- слабкий.
 Нині смерть ти свою відпускаєш.

 Він повернеться з помстою, злий.
 Знов розбиті з"єднаються в зграю.
 Побратима ти кров не пролив-
 Та у владі братерства немає.

 Ти, Джамухо, у юрті сидиш,
 І з кумисом вливаєш у в жили
 Переможні пісні… Ти облиш…
 Слабкодухість- це крок до могили.

 Ще коханки-рабині- твої.
 Їхні перса- бальзамом на рани…
 Чи баранини ти переїв?
 Скоро станеш жертовним бараном.

 Це- війна за Світи. У війні
 Звичні речі- удари у спину.
 Подивись- вже твої курені
 Відійшли до руки Темучіна.

 Не кумис… Це ти доленьки п"єш
 Схлип останній, віднесений вітром.
 Ти, Джамухо, в ніщо відійдеш.
 Темучін- у Володарі Світу.

 

Сон поета

 Світанку зірниця повзе по стіні,
 І я загубився в тривожному сні….
 Порізом спроквола, мов гострий багнет,
 Мій внутрішній голос питає мене-

 Втікаєш із ночі, поете? Чому?
 Хто світла не хоче- той любить пітьму…
 Жевріє світання ранкового сюр…
 Вперед без вагання! Вже свиснув Овлур…

 Хай тіні забутих Богів в боротьбі
 Ще раз наостан допоможуть тобі!..
 Над степом сивіє ранковий туман…
 Поете! Сідай! Розкладем дастархан.

 От груші солодкі. Горілка. Чекай.
 Зіграй на бандурі, козаче Мамай,
 І ми заспіваєм прадавні пісні,
 І сном а чи яв"ю насниться мені

 Шевченкова постать, незламна, мов сталь,
 З душею, крихкою, мов гірний кришталь,
 І Леся… І Стус… На священних кістках
 Так любить "піари" розводити кат,

 Що теми поезії звів нанівець
 В країні, якій не настане кінець,
 ДопОки Мамая бандура дзвенить…
 Рука- на чоло… Я ж просив- не будить!..

 

Добрих снів!

 Добрих снів!.. Твою ж мать!
 За стіною… "Замовити" банду,
 Щоб довіку не чуть,
 Як на скрипці лаба Шнеєрзон?!…
 Де б це палицю взять-
 Позбивав би голівки трояндам,
 Що шипів не стрижуть!..
 …Та неначе ж на них не сезон…
 Віки злипаються- бай!
 Плюнь, і скоріш засинай.
 Та не нервуй… Це пусте…
 Сонце зійде золоте…
 І ти побачиш, як змінився світ…
 І вже нема війни з десяток літ,
 І нас турботливо питають депутати-
 Ми не набридли? Може, вас обрати?
 І ти у відповідь всміхаєшся мрійливо-
 Та ну, я краще відпочину на Мальдівах.
 Усе населення заможне та багате-
 Грошей і так нема куди складати…
 У двері стук…
 -Тук-тук!..
 -Не відмикається? Ну-ну…
 Тобі, доречі, на війну.
 Прокинувся, солдате?
 Повістка з військомату!
 -Та щоб ви… он…
 Здорові всі були!
 Останній сон
 Доспати не дали…

 

ЦЕ- ТЕМА. Маленька поема

Видатного покрою
Театру куліси.
Їх на сцені лиш двоє.
Упала завіса…
-Ти пощо, Катіліно?..
Терпець увірвався…
Цезар мертвий. Та стимул
Величний зостався…
Нерозвинутий логос
Сховай-но подалі-
Гордо напнута тога,
Античні сандалі…
Тібр міліє на літо…
І рідні пенати
Вже з провінції їде
Нерон рятувати.
………………………..
І- жіночі інтриги
Із присмаком тліну…
Театральність віршів,
Що читав на колінах…
…ти не думав ніколи,
Як кане у Лєту
Тих віршів однакових
Папір з туалету,
"Мурмоталок" незграбних
Кричуща банальність,
Що на блюді підноситься,
Мов геніальність,
Наче в піку тому,
Хто проходив крізь ночі,
Хто в холуйську тюрму
Заповзати не схоче,
В кого вірші пориву
І спокою різні,
Вітрогонно-стрімкі,
Гостролезо-залізні,
Мов отримана в битві
Зі стогоном рана?..
Що ти бачив в житті,
Туголобий баране,
Що "під Цезаря" шився
Жіноцтво любити?
Ти у нього повчився б,
Що з ними робити.
Їх порив шаленіти…
Ті оргії ночі…
Після битв… Ти кульбіти
Робити не хочеш,
Бо тобі до душі
Театральні інтрижки,
Безталанність віршів-
"Свіжоспечена" книжка,
Безкінечно-нудна
Писанини дурнЯ…
Цезар глянув би…
Плюнув… Сказав-
РОЗМАЗНЯ.
Та й усе. -До клоаки
Закиньте сувій
"Писознаків"!.. Та він,
Як нараз, неживий.
"Братство" Брутів-
З скляними очами ворони
З каламуті каламус
Дарують Нерону.
Їм до смерті
Осанну лабать і лабать.
……………………….
Щоб померти,
Просить доведеться раба.

 

БУДИНОК. Маленька поема

На узбіччі стоїть
Років сто, а можливо і більше,
Цей будинок сумний,
Хоч з вікна проливається сміх…

Зупинися на мить.
Придивись до фасаду пильніше.
Жаху тінь віджени-
Він по черзі ковтає усіх.
………………………..
В будинку життя вирувало,
Хоч деколи все ж виривала
Якась нерозгадана сила
Від дому когось до могили…

Колись- канотьє і рейтузи,
По моді підібрані шузи…
Візник з бородою суворий,
Бо хтось від"їжджає до моря…

Он похорон перший… Загине
Чиясь від хвороби дитина…
Дитині з квартири навпроти
Цікаво… Усміхнений ротик…

Хто знав- бо уявлення ж куце-
Який він- вогонь революцій?
Вночі на арешт чатували…
Усіх, врешті-решт, розстріляли…
……………………….
-Ось ордер. Заселитесь на…
…По World"у гуляє війна.
Як пахне згоріла трава!…
Вже друга війна… Світова…

І ті, що вже наче й жили,
Один за одним відійшли…
Хтось згинув в нерівних боях…
Розстріляний хто у ярах…
…………………….
…Коли по відгомоні воєн
Вони оселились обоє,
У сонці кохання зігріті,
У них народилися діти…

Як зелень у травні буяє…
Згадаю. От зараз згадаю-
Дитинство, що впало додолу…
-Щось серце болить… -Корвалолу!..

…Під "йожик" несиве волосся,
І ноги в сандалях, мов босі,
В калюжах розплескують сонце…
І мама… І квіти в віконці…

І дівчинка поряд знайома…
Далеко, далеко від дому
В майбутнє прямує дорога…
В далекі краї від порогу…
……………………..
В країнах чужинських блукав,
І зміст наодинці шукав
З собою самим, наче з Богом,
До чого найкраща дорога.

І відповідь вічнознайома-
Найкраща дорога- додому.
І, дивлячись в зоряне небо,
Я прагнув, будинок, до тебе.
…………………………
…І я повернувся. І наче
Усе, як було. Та одначе
Якась невловима тривога
Запала, мов вістка від Бога…

І тих, хто терпляче чекає,
Немає… Немає… Немає…
Немов пароплави за обрій
Відходять… Відходять… Шлях добрий!..

Мов мрії малої дитини
Змахнули крилом лебединим…
Країна, що курсу не має,
Немов корабель потопає…

…Та знову сміється дитина…
…І люди нові у будинок
В"їжджають, купивши квартири.
До раю… Чи може- у вирій?…
…………………………..
Важко ухає сич.
Ніч без просвіту встала навколо.
Все повториться знов.
Що загадане, те не мине.

Не змінились часи.
Не змінилась майбутнього доля.
Хто б сюди не зайшов-
Він надалі усіх проковтне.

 

Війна

 Подивись у холодні зіниці війни.
 Що у них? Як побачиш- повік не забудеш.
 Це безвиході сум, мов наліт сивини.
 Це за рідними смуток, мов рана у грудях.
 Це з товариша смертю відкритий секрет,
 Що безсмертя скінчилось. Його вже не буде.
 Шлях до Бога, позначений в зблисках ракет…
 І стежина під ними… стежина в нікуди.
 Що ти пишеш, коли ти цього не пізнав?
 Не вдихав гнІйних ран той тампоновий смуток.
 Ти в медроті в палатці сирій не лежав,
 Усіма, навіть Богом самим позабутий.
 Ні. Війна- це не вірш про веселе життя.
 Хоч воно й не без того. І Чарз*… І горілка…
 І наказ… За наказом ти втратиш життя.
 Чи відкупишся іншим. Війна ж бо оскільки…
 Це печаль. Бо не знаєш ти долю свою.
 І не скоро вертатись на отчі пороги…
 І з губи, що її закусив у бою,
 Смак солоний стікає. Твій смак перемоги.

 *хто був в Афгані (та й не тільки)- той знає.

 

Чорне Місто

Це- гальюн (а світлина- клозет типу "water")
З вічним кредо комун на кістках танцювати…
…Понад Стіксом висять чорнорукі мости,
Наче лап розіп"ятих павукохрести.

Вий моторний- сови завмираючий клич…
Місто Чорне сюди спорожняється в ніч…
Шин згоріла зола пролітає крізь комин…
…Світле місто… Безладно спливаючий спомин…

…Там, у Сонячнім, радості долі чекав.
Там стежками дитинства на волі блукав…
Там я сонце в долоні дитячі ловив…
Та не втримав, одначе. Усе розгубив,

І проміння його вже не те у долонях.
Мікс із змін- що з того? Сльози з кров"ю солоні
Цінувати без змісту навчилися ми…
…Череп Чорного Міста зіяє з пітьми,

І з палаючих жовтопекельних зіниць
Вилітають вагони його колісниць,
Мов би душі, що вирвались з пекла на простір…
І з двома берегами межуючий острів,

Наче прихисток тим, хто душею живе,
Мов актор, що у роль увійшов, та пливе,
Хоч, буває, веслом хоче вдарить Харона.
Місто Чорне… ОСТАННІЙ РУБІЖ ОБОРОНИ.

 

Віртуал

Загляни у темний монітор.
Він живий… Хоч вимкнутий не діє…
Зараз, мов дитя мале, зрадієш
Ти появі друзів… Чи- потвор…
А казав же, "лузер"- never more!..

Тут ніхто нікого не чекав.
"Наівняк" даремно увляє,
Що його насправді хтось чекає.
"Оберти" довір"ю трохи збав)))
Тут ніхто нікого не чекав.

Тут ніхто нікого не любив.
Всі оці "i love…", "amore", "liebe"-
Тема для… Та ти ж дорослий ніби…
Знаєш, як собаку піп убив?
 Тут ніхто нікого не любив.

Тут ніхто нікого не прощав.
Всепрощення- вигадка для дурнів-
На сьогодні зовсім не "гламурне"…
Краще час розплати не прогав.
Тут ніхто нікого не прощав.

То навіщо ти сюди прийшов?
В віртуал розірваного неба,
Де облуда і п"янка потреба
Душу обпікати знов і знов
У надії віднайти любов?

…Не знайшов? То так тобі і треба!

 

Питання

От скажи- може плюнути на?..
Бо розсипано бісер для кого?.. Ну?
Це ж стіна…
І замовкне в безодні луна
Непотрібно-почутого стогону.
Ти ж-бо на-
солодитися тілом моїм
Сотню раз
Мала час.
То чи варто у долі
Просити
Стонадцятий раз?
Та й не бісер
Це зовсім скотився з долоні.
Це скінчилось кохання,
І сльози солоні
Покотились по стежці життя-
В забуття…
…вимітаєм сміття?..

 

Ми відходимо в бій. Бійцям. Омите кров'ю серця.

Ми відходимо- в бій. Назавжди. Нас нема.
Світ і нині живий, та шукати катма
Наші душі у нім. Ми- шматок. Ми- кубло.
Світ і нині живий. Та життя відішло.

Ми відходимо всі, як розтоплений лід-
В піднебесної синь… В височінь пірамід…
Як розчавлене ІНЬ в марі пошуку ЯНЬ-
В придорожних склепінь кавогерці зізнань…

Ми зустрінемось там… Де прогоркле кафе
Відригає в "реал" незапліднене "ФЕ".
Де столешниць пустих незапрудненість місць.
Ми присутні на них. Нас нема? Озирнись!

Ми- де жито скосили у жнива до стерні.
Де зустрітись несила вже з тобою мені.
Де залізнії лати вже не давлять душі.
Де загиблі солдати розуміють вірші

Що про них розіп"яв невідомий поет,
Що від них розпочав незворотній сюжет-
Ми, що втратилили юність, не побачимо день,
Що на скін нам дарує застарілих пісень…

Нас нема. І нам в спини чутен вий кровожер,
Що злодійськи-невпинно до стіни нас припер-
Що не в святості чорність наших ангельських крил,
Що убивчу мінорність шал страждання створив…

Зрозумійте, майбутні… Ми жили- як жили…
У пройдешнє закуті…В потойбіччі імли…
Та в серцях одізвалась футурована жаль
Як Вітизни здригалось тіло- Неба кришталь.

Нас не стало. Забудуть наших таїн політ…
І страждань, що із сумом відійшли нам услід.
Тільки- вірність Присязі. Тільки прИйдешній день
В потойбічній насназі вам від нас надійде.

То- забудьте. Нема нас для вас на землі.
То- чатуйте- вита лютий ворог в імлі.
Ми-були. Ми- творили завтра краще для вас.
Ми- одвічне ЯРИЛО. Ми- ваш завтрашній час.

 

Дума про Україну

Куди твій шлях лежить, країно
Величних предків, давніх Вір?
Куди високий погляд лине
З полів, степів, з Карпатських гір?

Куди прямуєш ти, небого,
Нерідко зраджена дітьми?
У забуття? До перемоги?
У спокій ситої пітьми?

В тяжкі часи лихої смути
Не раз свій шлях тебе провів
Через живий вогонь спокути…
Прадавніх пращурів- Волхвів

Вогонь горить в тобі незгасно,
І поряд дивно запалав
Вогонь Святого Християнства,
Що світом сонця засіяв

На куполах церков. І дзвони
Чарівним співом пролили
Навік написані закони
Святої Руської Землі,

Землі твоєї, Україно!
Куди ж ти линеш? Відкривай
Путі відвЕрнення руїни,
Шляхи до щастя прокладай!

Бо щастя є. Ми ним не ситі.
Жага прадавня в нас живе.
І доля наша в оксамиті
Небесних таїн не спливе.

І буде мир. І буде свято.
І ще притисне до грудей
Нас Україна- рідна Мати.
Прямуй. Ми- вірим. Ми- ідем.

 

Ранньоосіннє

Нас веде по стежині
Споконвічне сумління,
І опалені трави
Ріжуть ноги у кров…
Одяглась Батьківщина
У червоно-осіннє,
І злітає у далеч
Довоєнна любов…
Наші душі закуті.
Наші долі розбиті.
Наче сни Маргарити
Про наступну весну…
І поранений Майстер
У бажанні зустріти
Заплітає в долоні
Молоду сивину…
І не хочеться вірить,
Що кінчається літо…
От воно і скінчилось…
Та його й не було…
Все закінчиться миром.
Тільки серце розбите,
Мов душа, розболілось…
Наче все… Відлягло…

 

Байка про Скнару.

Що ж то таке, що я в біса Байкар?
Був би Кондитер, чи-то Перукар…
Ні. БайкарЕм я ще стану в пригоді-
Вам щось цікаве скажу при нагоді.
……….. ………. ………..
Жив собі Скнара. Оце якось раз
Гроші, що він так задовго припас,
Взяв, та й у землю поглибше зарив-
Так-от надійніше буде! Та стрів
Якось те місце Пронира один.
Тут же все вирив, та й втік з тим усим.
Скнара у розпачі- все, що було,
Так несподівано в мить загуло…
Скнарі сердешному кажуть- мерщій
Жменю каміння в те ж місце зарий.
Соплі утри, та й надалі всміхайся.
Грішми ж ти також не користувався!
………..  ………..  ……….
Що, Українцю? Нелегко тепер?
Ворог триклятий до стінки припер?
Поки, задурений, їв своє сало,
В хаті всі гроші, ще й зброю покрали.
Ти Незалежність отримав умить.
Тільки от зараз ти зміг оцінить
Як її важко утримать. Цінуй!
Зуби сціпи, й Україну рятуй.

 

ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК. Маленька поема

 Я в квартирі сьогодні своїй.
 Не у домі. Він є. Та не мій.
 Як же гарно, що можу відвідати
 Цей уламок дитинства малий…

 Тут сховались минулого сни,
 Наче плач по дитинству рясний…
 Сколихнулась портьєра, і поряд
 Наче я…Тільки образ не мій…

 Трісне пострілом дзеркала скло-
 Це послання мені надійшло.
 Протяглася рука із минулого…
 Як же довго тебе не було!

 Ось відмірює кроки паркет…
 Ти підходиш… Звучить менует…
 Ти стоїш у мене за плечима,
 І шепочеш у вухо сонет.

 Ось і ти, Чорний мій Чоловік.
 Ти за мною з дитинства? Я звик
 Просто в очі стрічать небезпеку.
 От і зараз… Звикаю… Вже звик…

 Ти приходиш провісником бід?
 …тіло з розумом мов в боротьбі….
 -Стій за мною. Кажи, чого треба.
 В очі я не загляну тобі.

 -В руку руку! Ідемо у ніч,
 Де совиний вчувається клич,
 Де на вітах спочиє примарою
 Величезний сивіючий сич.

 Де не чутно людських голосів.
 Де для всіх вже померли усі.
 Краєм ями, що зветься калюжею,
 До останніх, ОСТАННІХ ЧАСІВ…
 ….. ….. ….. …..
 Підійдемо, мій Чорний, туди
 Де мені (чи тобі) яма вирита.
 Йде біда. Як провісник біди,
 Ти мені це сказати вирішив.

 Що хотів ти сказать візавіі?
 Про табун азіатських коней?
 Чи про бій, у якому в крові
 Переможець так само потоне?

 Чи про те, що прискорився час,
 І роками життя вже не міряти?
 Що Архангела трубного глас
 Чують ті, хто не хоче в це вірити?
 ….. …..  ….. …..
 Чорне небо… І яма… І дуже
 В ній огидна багниста калюжа.
 Я над нею. Один. Де ж ти зник?
 Мій двійник- Чорний мій Чоловік?

 Тихий вечір. Зоря догорає.
 Їдуть містом останні трамваї…
 Ціле дзеркало… Тиша… Я знаю-
 Ти десь поряд… І яма чекає.

ps Зміна ритму в трьох частинах зроблена мною навмисне, як і в деяких моїх інших речах) Моя річ- що хочу, те роблю)))