Жінка-УКРАЇНКА

ТАТКУ

Книга-сповідь

Ця книга присвячена усім негідникам, які залишили своїх дітей напризволяще, наодинці з долею. Можливо, хоч один із них, прочитавши цю сповідь, задумається над непоправною помилкою, страшним гріхом, злочином, який колись здійснив, кинувши свою доньку чи сина на виховання жінки, яка дарувала їм життя…

Відчепися від мене, дитино!
Я не твій! І не буду твоїм…»  –
Ти покинув мене, сиротину,
На поталу грядущих днів.
Не було в мене щастя доволі,
І дитинство моє пішло.
Я сама, як билина в полі,
Не зігрієш своїм теплом.
Я, мов пташка, маленька, безкрила,
Що не може злетіть в височінь.
Подаруй мені, Боже, сили,
Щоб хоч трохи підвестись з колін.
Подаруй мені, Боже, волю,
Щоб хоч трохи вільніша була,
І моя стражденна доля
Краплю щастя мені дала.
Розумію, усе це марно,
Світ посіяв у серці страх,
Але ж я не така бездарна,
Щоб скитатись по білих світах…

1.Народження

З раннього дитинства мені хотілось мати не лише маму, а  й батька. Коли я йшла по вулиці і тримала маму за руку, то заглядала в обличчя кожного перехожого, в глибині душі все ще сподіваючись, що ти десь є, і колись, хай через п’ять чи десять літ, я зможу звернутись до тебе «Татко!». Я обійму твої мужні плечі і заберусь на твої  могутні коліна, а ти погладиш мої золотаві кучері і скажеш: «Доню, я тебе дуже люблю!». І тоді я буду щаслива. Іншого щастя мені не треба.

Я дуже вдячна жінці, яка, попри всі життєві негаразди і труднощі, народила мене і виховала. Знаю, що мамі не легко було шукати роботу, кинувши навчання в інституті, і водночас  наглядати за мною. Іноді я відчуваю себе винною, адже поки я не народилася, вона мала блискучу перспективу вивчитися на кваліфікованого медика і на даний момент оперувати в найвідоміших клініках світу. Таку місію пророкували їй викладачі, які намагалися витесати з неї талановитого хірурга. Але після того, як ти затягнув її у ліжко, з’явилася «невеличка проблемка» і плани кардинально змінилися. Невже ви, дорослі, не розумієте усієї серйозності людських стосунків, абсолютно не умієте передбачати наслідки і відповідати за свої вчинки? Очевидно, що ні.

Звичайно, мене могло б і не бути. Адже моя бабця, твоя мати, кинула в обличчя моїй матері кілька зелених купюр і мало не повела її силоміць до лікарні, наполягаючи на аборті. Як у вас, дорослих, все просто: захотіли – дали життя, захотіли – відняли… Яке ви маєте право розпоряджатися чужими долями, тим паче – долею беззахисної, ще не народженої дитини?..

Але, дякувати Богу, моя мама запротестувала і відмовилась від вашої дурнуватої ідеї. Вона б ніколи не простила собі вбивства і все життя картала б і гризла себе зсередини. Її не потрібно було наказувати. Коли її мучила совість, їй було у сто разів гірше, ніж якби батьки її набили і поставили в куток. У неї природжений синдром відмінниці. На власному досвіді доведено, що ця риса характеру є надзвичайно шкідливою. Вона передалася мені у спадок.

Ось так на світ з’явилася я. і щоб ви не думали, що ваші гроші пішли на вітер, мама купила мені невеличку дитячу колиску. У ній мене колисали кілька довгих років, поки я не навчилася добре розмовляти і бігати. Згодом я переселилася у мамине цілком доросле ліжко.

Моє ім’я вибрано символічно. По-перше, у серці моєї матері все ще жевріла надія повернути втрачене кохання. По-друге, усі ми живемо надією на здійснення власних мрій. І звичайно, по-третє, немає сенсу жити без надії, адже тоді життя стає втраченим. Ось так я стала Надійкою, а точніше – Надією Олексіївною Трепененко. Від тебе у спадок я перейняла лише по-батькові, що ляже суворим відбитком на все моє життя. Прізвище отримала від бабусі, а красивим іменем охрестила мене ненька.

 

2. Мамина професія

Спочатку керівництво лікарні змилостивилось, узявши маму на роботу санітаркою. Кілька довгих років вона приводила в лад приміщення, сумлінно виконуючи свої обов’язки. А через деякий час в керівництві лікарні розгледіли її здібності і милосердя, тому призначили її на посаду медсестри у її ж рідне хірургічне відділення. Всі дивувались її витримці і здатності переживати страждання за компанію із хворими. Це своєрідна унікальність, адже усі медики привчені до суворості, сухості і певної холоднокровності. А моя мати зламала усю логіку сучасної медицини.

Виконуючи якусь позапланову операцію, хірурги були приємно вражені її професіоналізмом. А вона ж по суті могла стати їх повноправною колегою. Коли б не одне «якби»… з того часу їй дозволяли практикуватися на деяких пацієнтах та проводити нескладні операції. І вона була щаслива та задоволена, адже майже повернулася до своєї професії.

Мама з дитинства мріяла стати лікарем. Точніше з того часу, як її молодша сестричка захворіла. Їй було дуже погано, вона вся горіла, заливалася сльозами і кричала від болі. Лікарі сказали, що у її випадку все безнадійно, ліків від цієї досі невідомої хвороби немає. Можливо колись з’являться, а поки що не винайшли. Але до чого тут колись?.. Потрібно було зберегти життя сестрички саме зараз, бо «колись» буде занадто пізно.

Сестричку тоді таки врятували. Її підняла на ноги знайома бабуся-знахарка, своїми замовляннями, молитвами та цілющими травами. Саме тоді мама поклялася, що коли виросте – вивчиться і стане лікарем. І тоді вона обов’язково допоможе усім хворим. Усім, без винятку… Вона не залишиться байдужою до жодного пацієнта. Якщо потрібно – навіть перейме їхній біль.

Отже, коли завершила школу – професію обирати не довелося. Ноги самі понесли її до медичного університету. Там вона зустрілася з майбутнім.

 

3. Тест на батьківство

Якось, перебуваючи на літній практиці, у лікарняній палаті мама познайомилась з тобою. Ти виявився пацієнтом, який лежав на кушетці і страждав від болю. Вона намагалася тобі допомогти.  Ти розповів їй неймовірну душероздираючу історію: «Як пізно ввечері, повертаючись з дискотеки, ти побачив чоловіка, що в безлюдній місцевості чіплявся до дівчини, яка щосили пручалась і волала «Допоможіть!». У пориві справедливості ти буцімто поліз її захищати. Внаслідок чого дівчина встигла втекти, а ти з переломом ноги, вивихом щелепи, розбитим носом та численними побоями потрапив до лікарні».

Не маючи абсолютно ніякого життєвого досвіду, мама повелася на твою нікчемну брехню, повірила у цю байку-нісенітницю. Можливо тобі не вистачило духу признатися, що потрапив у чергову бійку, а може твої стежки давно не перетиналися з молодесенькими ляльками. Мама тобі довіряла, а ти виявився небаченим аферистом. Ти осипав її компліментами та букетами квітів, а також розкидався словами типу «Ти у мене єдина, я до тебе нікого не мав» та «Я тебе кохаю до нестями і ніколи не покину». А потім ти нею трохи погрався, дочекався потрібного моменту, коли вона тобі довірилась і віддалася усім тілом, знечестив і викинув, мов непотріб, зі словами: «Більше ти мені не знадобишся, крихітко».

А через кілька тижнів, маючи невеличкий, а все ж лікарський досвід, мама зробила висновок, що вона «залетіла». Ти навіть не захотів її вислухати, кинувши на прощання: «Твої проблеми. Народиш – буде твоїм. Не скидай усе на мою голову, адже вона все ще болить. І бачити тебе більше не бажаю! У мене ще все попереду».

Ти навіть не уявляєш, на скільки ти помилявся, адже усе вже позаду. А ще виявилось, що ти досить вправно володієш не лише компліментами, а й усілякими непристойностями. У результаті даного експерименту виявилося, що ти не витримав тесту на батьківство.

 

4. Дитячі страхи

Я знаю, що усі діти бояться лікарів і усього, що має з ними зв’язок. Вони не терплять стерильно-білих халатів і рукавичок, запаху ліків, медичного обладнання, шприців, голок та ін. Зазвичай, коли дитина потрапляє у приміщення лікарні і бачить перед собою людей у білому, – обов’язково влаштовує гучну істерику. У хід ідуть усі можливі методи, щоб викликати жалість у батьків та оточуючих – сльози, крики, плач. Діти дуже болісно реагують на оточуюче середовище. Адже вони підсвідомо відчувають, що на них очікують біль, страждання, сльози…

Мене змалку навчили терпіти і страждати. Коротше, змиритися з болем, зате здолати страх. Я мала нагоду постійно контактувати з маминими колегами та їх пацієнтами, тому поступово навчилася долати страх перед медициною. Натомість почала розуміти підступність хвороб та нелегку працю лікарів, які усіма можливими методами борються за життя та здоров’я своїх пацієнтів.

Просто я почала розуміти, що уже не маленька. А дорослі повинні поводити себе відповідно. Потрібно затамувати дихання і терпіти. Зціпити зуби, перебороти боягузтво, залишити свій крик всередині і стати сумирною. Я почала випробовувати своє терпіння, тренувати силу волі. І мені все вдавалося. А як інакше може поводити себе дівчинка, матір якої працює медсестрою?

 

5. Істерика

Одного разу, повернувшись з прогулянки, я побачила маму в доволі цікавому становищі. Вона істерично сміялася. У її голосному реготі можна було розгледіти відчай та безвихідь. Тоді я була ще досить маленькою і не могла зрозуміти, що могло спровокувати таку реакцію, не могла передбачити усю серйозність даної ситуації.

Як виявилось, усе це – наслідок випадкової зустрічі з тобою. Вона відкрила тобі таємницю, що п’ять років тому на світ з’явилася я, твоя донька. Ти зиркнув на маму байдужим поглядом і відповів: «Раз є – хай собі буде. А мені що до того? Я не хочу нікого знати».

Ти її покинув. Безсердечно залишив її наодинці з відчаєм, абсолютно не звертаючи уваги на її гірке становище. Я осиротіла при фактично живому батькові. У мами не залишилось близької коханої людини, яка могла б угамувати її дикий регіт і вже не дитячі сльози.

Ти пішов навіки. Мама не змогла нічого зробити, щоб продовжити хоч на одну хвилину наше спільне життя. Тобі усе було байдуже. Жінка, яку ти колись обезчестив, рідна донька. Тебе зовсім не цікавило наше життя. Ти нічим важливим не переймався. Твій світ складався з дрібниць.

А у той жахливий день ми з бабусею довго не могли привести маму до тями, вивести її з істерики та безвихідного становища, у якому вона опинилася саме завдяки тобі.

 

6. Суперечка

На запитання: «А чому у Тетянки є тато, а в мене немає?» – мама відповіла, що ти помер ще до мого народження і звеліла більше не задавати таких дурнуватих запитань. Незабаром, трохи подорослішавши, я дізналася від бабусі (Тільки не тої старої клячі, що бажала моєї смерті, а моєї улюбленої і єдиної справжньої бабусі – Валентини Петрівни Трепененко), що ти існуєш, причому абсолютно живий і здоровий. Ось тоді я й вирішила тебе відшукати. Це стало моєю найвищою ціллю, головною життєвою метою.

Щоправда, у той час моя єдина надійна подруга Таня переконувала, що не завжди добре, коли у сім’ї є батько. Вона розповіла мені, що у нашої сусідки, тітки Олени, чоловік п’є, і його синок Сашко сказав, що краще, якби батька взагалі не було. Ось тоді ми вперше посварилися,причому серйозно, дві найкращі подруги-нерозлийводи: Танька Ткач і Надійка Трепененко. Пам’ятаю, я крикнула подрузі, що Сашко – найщасливіший у світі, адже «Він живе з батьком, хай і п’яницею, а в мене тата взагалі немає!» Тоді я образилася, втекла, сховалася за якусь будівлю і вволю наридалася. З подругою не розмовляла майже тиждень, поки та не призналася, що я все ж таки права. На даний момент я гадаю, що цю небилицю вона вигадала аби зі мною помиритися.

 

7. Шкільна наука

Коли я потрапила в школу, то одразу зрозуміла, що світ доволі жорстокий і несправедливий. Мій клас складався із таких собі мажорчиків, себто чад відомих бізнесменів, політиків, директорів та інших представників влади. Вони змалку привчені до розкоші, звикли, що всі завжди і всюди їм підкоряються і виконують перші ліпші забаганки, бігають на передніх лапках і здувають з них пилинки. Їм не потрібне навчання, адже вони заздалегідь знають,що наступить момент, коли батьки куплять їм дипломи, вступ до найпрестижніших навчальних закладів світу. Вони прагнуть до одного – розваг, пустощів. Їхня тактика спілкування вражала і навіть вбивала. Вони одразу обирали собі жертву і знущалися над нею всілякими методами, причому доволі жорстокими. Вони знищували морально і фізично.

Коротше кажучи, я потрапила у сформований колектив садистів. У класі терпіти не могли новеньких. Їх або не сприймали, або над ними влаштовували тортури. Це могла бути спокійна безпомічна дитина, яка не уміє за себе постояти, яку нікому захистити. І не дивно, що майже одразу на місці жертви опинилася я. Якби ти був поруч, усього цього могло б і не трапитись. Я відчула біль, ганьбу і сором на власній шкурі. Пережити таке не побажаю навіть ворогу. Мої однокласники обирали собі друзів аж ніяк не за моральними якостями, а за матеріальними становищами, благами та привілеями. Вони завжди насміхалися над бідно одягнутими, скромними і тими, хто хоч трохи  відділявся від колективу. Хто виявляв свою індивідуальність та оригінальність, виражав себе, як особистість. Завжди страждав той, хто мав власну і переконливу думку, носив голову на плечах.

Діти були схожі на стадо бізонів чи мавп, які щойно вирвалися із джунглів. Або, скоріш за все, на вовчу зграю. Я чітко пам`ятаю дикий регіт і крик, що безперестанку лунав у нашому класі. Ставши старшокласниками, усі почали захоплюватись нецензурною лайкою та цікавитись усілякими непристойностями. Це були запрограмовані роботи із сухими та неумісними жартами. Вони не уміють цінувати дружбу, не здатні на співчуття…

Вчителі і не здогадувались, що то були за діти, які перед дорослими корчили із себе ангелів. Не вистачало сліпучих сніжно-білих криленят, зате чітко проглядались ріжки і хвостики. Дорослі їх хвалили, а коли відверталися хоч на одну мить, юні садисти витворяли таке, від чого волоси ставали дибки. Це були малолітні злочинці. У майбутньому із них виростуть непогані злодії, убивці та інші порушники закону. Одного разу один із моїх однокласників на запитання вчительки «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?» так і відповів «Бандитом».

Коли я приходила додому, то влаштовувала гучні істерики на тему: «Я ненавиджу школу. Я більше туди не піду. Мої нерви не витримують. Я не збираюся жити в такому дурдомі, бо скоро зійду з розуму». Я благала і вимагала… Але нічого не діяло, не допомагало. Жах продовжувався.

Багато людей у таких складних випадках здійснювали самогубство. Але я вважала, що це ницо. Це виявлення неповаги до себе. Сильні люди на таке не здатні, таку нісенітницю можуть утнути лише слабкі бездушні істоти. Тому цю думку я одкинула одразу. Смерть – не вихід, навіть із найбезглуздішої ситуації. Потрібно уміти цінувати життя і любити та поважати себе. Тоді ти зможеш відчути аналогічне ставлення з боку оточуючих.

Але моя попередниця,тобто однокласниця, яка перебувала на посаді жертви до того моменту, як ця посада перейшла до мене, видно так не думала. Її довели до того, що вона мало не вкоротила собі віку, вистрибнувши з вікна четвертого поверху. У крайньому разі вона мала такий намір. І знайшлися відчайдухи, що її підбадьорювали. Але сталося диво – до класу завітала вчителька і усе вщухло так швидко, як і почалося.

Ось так важко і гірко промайнули роки мого життя за шкільною партою. Я тобі невимовно вдячна за усі роки страждань. А особливо за те, що ти «допоміг» мені їх пережити.

 

8. Друзі

У дитинстві у мене була єдина іграшка – невеликий плюшевий ведмедик, м`який і пухнастий, із чорними пронизливими очима, холодним коричневим носиком і забавною мордашкою. Він був і залишається моїм єдиним справжнім другом, що супроводжував мене усе життя, розділяв зі мною горе і радість, сміх і сльози… Інші розгубилися серед лиха і негараздів. Не витримали тиску проблем і труднощів та сховалися за першим ліпшим поворотом долі.

Тетянка переїхала за кордон. У пошуках кращого життя. Як казала бабуся: «Там добре, де нас нема.» Зібрала валізи і полинула, хоч не одна, а з родиною. Згодом дзвонила, писала, що сумує, але чомусь не поверталася. Пройшов час. Листування припинилося, телефон не відповідав. Минулась дружба, як літній дощ. Промайнули перед очима дорогоцінні моменти, щасливі миті. Промайнули і забулися…

Сашко загинув в автокатастрофі. Вперше в житті вибрався з батьками на море. Вперше і востаннє... Доля невблаганна. Лікарі не зуміли витягнути його з паралельного світу. «Травми несумісні з життям» - повідомили згорьованим бабусі з дідусем. Один день, одна мить забрала у них єдину доньку, улюбленого онука і навіть вже зріднілого зятя. Перекреслив усе їхнє нажите десятиліттями щастя і багатство. Усе втрачено… На старості літ вони залишились самотніми, мов два одиноких дерева серед безкрайого поля.

Ось тоді я засвоїла і зрозуміла одне дуже важливе життєве правило: ти ніколи не знайдеш собі друга кращого, ніж ти є сам для себе. Тебе ніхто і ніколи не зрозуміє, якщо ти не захочеш зрозуміти сам себе; ніхто ніколи не полюбить, коли ти не полюбиш себе сам. Така моя життєва істина.

 

9. Світ

Світ мене не сприймав. Він дивився на мене своїм глибоким пронизливим поглядом і зовсім не розумів. Він заглядав у мої блакитні очі і ловив на собі щиру посмішку, але чомусь не звертав на себе уваги. Мабуть я була нецікава. У мені було щось таке, що відлякувало не лише звичайних людей, а й увесь світ. Можливо мені чогось не вистачало… Але чого саме? Моє розуміння розвіювалось, мов піщинки у безмежній пустелі… Сховатись від світу. Забутись, загубитись… Знайти місце, куди ніколи не ступала людська нога. Навіть, можна сказати, сховатись від себе самої… Як хочеться згубитись серед нічної тиші, слухати її, насолоджуватись її красою і величчю звучання. Чи ти чув хоч коли, як звучить тиша? Спокійно, солодко, трохи моторошно, можливо, навіть дивно… Ми просто звикли до гуркоту машин, шуму вулиці, голосів людей і метушні загалом. Навіть не здогадуємось, що буває інакше. А навіщо? Нас усе влаштовує. А тим часом нерви не витримують і потроху наносять нищівного удару організму. Потроху – значить по краплині.

Як хочеться тікати звідси. Тікати кудись далеко-далеко, куди не зможе сягнути людське око. Тікати і ніколи не повертатися. Щоб одного прекрасного дня люди забули про твоє існування. Що там люди? Щоб ти сам коли-небудь не впізнав себе, свою думку, своє тіло. Мабуть банально, зате просто, гармонійно.

 

10. Виховання

Зізнаюся, що дуже швидко подорослішала. Дитинство пролетіло, мов весняний вітер. І все завдяки тобі, а точніше – твоїй відсутності. У матері не було ні часу, ні можливості, щоб забезпечувати мою юність. Я мусила змалку навчитись давати собі раду, дбати про освіту, заробляти, коротше – турбуватись про своє майбутнє.

Звісно, мати не могла дати мені того виховання, яке дав батько моїй подрузі. Тим паче, що вона понад усе намагалася прогодувати і одягнути мене. Але думка, що від дітей можна відкупитися грішми – хибна. Жаль, що багато батьків цього не розуміють, як не зрозуміла тоді твоя мати. Вона хотіла вбити маленьке беззахисне створіння – ще ненароджену дитину – за кілька зелених купюр. Нещодавно я вирішила простити  їй навіть таку досі не бачену жорстокість, адже дізналась, що вона померла кілька місяців тому у тяжких муках від раку, у домі престарілих. Вона відплатила за свої гріхи сповна. Земля їй пухом… Скажи, а тебе не мучає совість? Невже ти не міг потурбуватись навіть про мамину старість? Хоча, мабуть, вона заслужила таку ласку від власних дітей.

Невже у тебе не знайдеться краплини поваги, крихти гідності хоча б до самого себе? Міркуючи так я глибоко помилялася на рахунок усього твого єства. Не знайдеться, бо ти останній егоїст, якого не цікавить нічого окрім матеріальних благ. А ти старий пеньок, яким був – таким і залишишся. На тебе теж очікує самотня старість без любові, тепла і домашнього затишку. Усе банально, таке життя ти вигадав собі сам, зліпив власними руками. Минулого назад не повернути, майбутнє втратило свій сенс. І ніякого хеппі-енду.

 

11. Братик та сестричка

Я дуже люблю дітей. Вони також мене люблять. Колись вони зліталися до мене з усієї околиці, як мухи на солодкий мед. Разом нам завжди було весело і цікаво. Щось у мені було таке, що притягувало малюків, мов магнітом. Можливо, то була звичайна щирість, яку діти відчувають на рівні підсвідомості.

Коли я була школяркою, то мріяла про маленького братика чи сестричку. А ще краще – обох. Я часто думала, як це можливо втілити у життя. Моя фантазія працювала занадто бурхливо. Вони навіть приходили до мене у снах, ніби навідували. Я хотіла взяти дитя за руку, допомогти виконувати перші кроки, вчити його говорити, згодом – водити до школи. Ми б завжди і всюди були разом: гуляли, гралися, розповідали свої небилиці. Я впевнена, що ми б стали найкращими друзями.

На превеликий жаль, я була вже достатньо великою дівчинкою, щоб розуміти, що дітей не приносить у дзьобі лелека і у капусті їх також не знаходять. Насправді немовлята з`являються на світ із маминого животика. Це таке магічне  середовище, у якому карапузики формуються, ростуть, розвиваються і перебувають до моменту народження. А ще «добрі люди» розповіли мені, що без допомоги татка нічого вирости у маминому животику не може. Зовсім-зовсім нікого…

А тим часом мама була самотня. Ти жив десь далеко-далеко. Настільки, що у це «далеко» не могли сягнути навіть мої думки. Чим зменшував усі шанси на появу у нашому домі такого жаданого карапузика.

Ось тоді я остаточно вирішила, що коли виросту, то у нашій сім’ї обов’язково буде хоча б троє діток. Хоча б для того, щоб нам не було сумно. І у моїй оселі завжди звучатиме дитячий сміх і всім приноситиме радість.

А наразі доземний тобі уклін. Дякую тобі, татку за братика та сестричку, яких у мене ніколи не було і уже не буде…

 

12. Поразка

Коли я закінчила школу, то одразу подала документи в педагогічний інститут. Змалечку хотіла стати вчителькою, адже усім серцем любила дітей і не уявляла без них свого життя. А ще, у школі мала хороших викладачів, які й надихнули мене на такий нелегкий, зате цікавий шлях.

А поскільки школу закінчила на відмінно і випускні екзамени здала на досить високому рівні, то не мала сумніву, що потраплю в омріяний навчальний заклад. Але не так сталося, як сподівалося. Моя мрія розлетілася в друзки, адже на вступних випробуваннях мене завалили. Негативні оцінки з 3-х предметів розставили всі крапки над «і». Довелося признати той факт, який я досі вперто заперечувала. У нашому місті корупція не просто існує, а процвітає шаленими темпами.

Адже моя товаришка, яка у школі протирала спідницю, здала іспити на відмінно і успішно вступила до цього ж навчального закладу. Як сказав її батько «Освіта – дуже дороге задоволення». А однокласник-двієшник без перешкод потрапив навіть до відомого київського ВУЗУ. Реальність на грані фантастики!

І якщо я скажу, що впала у відчай – то можна буде вважати, що я практично промовчала. Як тоді я заздрила своїм одноліткам, батьки яких вирішували усі їхні проблеми! Адже цим неукам навіть не потрібно було готуватися до іспитів. Вони звикли, що все у їхньому житті вирішував батько, його знайомі та гроші. А що могла моя мати, яка працювала звичайною медсестрою?

Але я добилася більшого, ніж могла б досягти, якби ти все ж таки був мій. Подолавши багато труднощів, я загартувалася. Адже усе, що нас не зламало – робить нас сильнішими. Це моє життєве кредо. Тепер попри всі негаразди і труднощі, я намагаюся завжди йти з піднятою головою.

 

13. Зовнішність

Ніколи не вважала себе красунею і зовсім не намагалася поліпшити свою зовнішність. У той час,як мої однолітки випробовували на собі кілограми косметики і займалися штукатуркою обличчя, я могла спокійно додивитися черговий сон, або випити склянку запашного чаю. Мене зовсім не цікавили всілякі помади, блиски, пудри, тіні, туші, тоніки, і навіть креми. До цих дамських дрібничок я була байдуже спокійна. А ще абсолютно не уявляла, для чого вискубувати свої брови, аби потім на їх місці малювати 2 тонкі риски чорним, мов сажа, олівцем.

А коли я бачила, що мої товаришки витворяли зі своїм волоссям, то мої очі лізли на лоба. У якого варвара піднялася рука, щоб густу шевелюру, з якої раніше можна було сплести косу до пояса чи зробити будь-яку зачіску, обскубати до такого стану, що тонке, неохайно пошарпане волосся ледве доставало шиї і стирчало на всі боки? Або для чого змінювати свій природній темно-каштановий колір спочатку на чорний з фіолетовим відтінком, згодом на рудий, і на довершення перефарбуватися в блондинку, кольору сивини? Моя логіка завернула в тупик. Адже з такими темпами за місяць-два їхнє волосся  почне ламатися і випадати, а років через 10, вони взагалі можуть облисіти. Непогана перспектива для дівчини 25-30 років.

Не збираюся робити ніякі пластичні операції, і взагалі вважатиму це абсурдом. Адже такою зовнішністю наділила нас природа, і нічого поганого в цьому немає. Я також маю багато недоліків. Але намагаюся на них не звертати уваги. Наприклад, мені не подобається мій великий орлиний ніс, який, скоріш за все, дістався мені у спадок від тебе, бо у маминій родині такого явища не спостерігалося. Але і у цьому можна знайти позитив, адже тепер я знаю, що він ідеально підходить для занять вокалом. Багато співаків про такий мріють, поки я кручу носом і шукаю у ньому недоліки.

Та й фігуру я маю не найкращу. І тим не менше, не збираюсь проміняти її на тіло страждаючої анорексією моделі чи на якусь тушку добре вгодованої льохи. І нічого змінювати не збираюсь. Якщо хтось дотримується дієти і захоплюється спортивними вправами, моя вам порада: «Менше треба жерти – і будете стрункими». А хто вважає, що я така худюща, що мене скоро вітром звіє – скажу так: «Ну не всім же бути такими коровами як ви». Без образ. Просто якщо всі будуть однакової комплекції та ідеальної зовнішності, то наше життя буде не таким цікавим.

 

14. Дзвінок

Одного зимового ранку мій сон порушив дзвінок мобільного телефону. Дзвонила мама.

- Ти сидиш чи стоїш? Краще присядь, бо зараз я тобі видам таку інформацію, що може привести тебе в шок, зіпсувати настрій на весь день, тиждень, а можливо й на все життя – голос мами був надто схвильований.

Мої думки полізли далеко-далеко. Спочатку я згадала про бабусину хату, потім про мамину роботу. Думала, вже з мамою щось сталося (Не дай Боже якась аварія чи що), але ж вона у цей момент зі мною по телефону розмовляла…

- Вчора біля дванадцятої ночі задзвонив домофон. І як ти думаєш, чий голос я почула?

- Ілля? – згадала я одного шибеника і малолітнього бандита, який нещодавно перевернув догори дригом  усю нашу околицю.

- Ні, у тебе фантазія зовсім не працює. Твій батько. Я йому кажу: «Льоша, що ти тут забув?», а він говорить, що з Москви приїхав: «Я привёз конфеты и денежку. Надо же дитё довести до ума. Что ты со своей тысячей?».

То нічого, що дитя вже підвелося з колін, встигло вирости, самостійно поступити на навчання і навіть навчитися заробляти собі на хліб…

Словом, мама тебе не впустила в оселю. Вона ще двічі брала трубку домофону. Ти просив хоча б вийти і забрати гроші та цукерки. А потім дзвонив довго і наполегливо, але мама відключила гучність домофона. І заснути після цього випадку вона не змогла. Питала мене чи правильно поступила. А що я могла їй сказати? Звичайно, мені було образливо. Адже я дуже хотіла тебе побачити.

Цікаво, чому саме жінка мусить тримати все на своїх тендітних плечах: виховувати дітей, заробляти на прожиття, облаштовувати будинок? Берегиня домашнього вогнища? Погоджуюся. Але знаєш, це вже занадто: робота, дім, сім’я, посуд, кухня, покупки, прибирання і навіть ремонти... Мали б совість!

Любі мої батьки, неправі ви обоє. В принципі, розбирайтесь собі самі. Але не розумію, чому при цьому мають страждати діти? І для чого ти ворушиш стару рану? То що ж привело тебе у настільки пізній час до нашої оселі: відсутність житла, коханки, чи у тобі справді прокинувся батьківський інстинкт? «Якщо прийшов – значить шукав» - висловила припущення моя сусідка. А чи справді мене ти шукав, татку?

Взагалі-то прикольно, через 17 років у мене з’явився батько, а точніше згадав про моє існування. Тому що до цього ти не мав моєї адреси, а мама тобі не відчинила. Я, звичайно, поступила б інакше. Мені хотілося подивитися у твої очі, вислухати твої виправдання, хоча й вони нічого не варті, і розповісти свою, не менш болючу історію. Тому хотілося б зустрітися. Але якщо тобі справді захочеться мене відшукати, ти знайдеш мене і тут, в чужому місті. А коли тобі на мене й досі наплювати, то не псуй наше життя. Обходились ми з мамою без тебе 17 років, якось далі жити будем. А де ти був увесь цей час?

 

15. Сон

Я тебе шукала і намагалась знайти, але мої численні спроби виявились надто марними. Твій слід згубився десь далеко, посеред мого безпроглядного дитинства. Здавалось, що я тобі виявилась абсолютно непотрібною. Це була непосильна ноша для твоїх плеч і психіки. Насправді ти перетворився на якогось клоуна, чи пародію,але ніяк не на справжнього мужчину.

А вночі мені меріщився сон, нечебто ти мені подзвонив. Правда ж, дивно… Адже нам з мамою чомусь здавалося, що ти не дуже хотів мене бачити. Коли я взяла слухавку, то одразу зрозуміла – то був ти. Моя душа несказанно зраділа, а розум безперестанку втручався: «Що доброго може принести ця розмова?». Дійсно, нічого. Така коротка телефонна бесіда не змогла розставити всі крапки над «і». Ти спитав у мене, як справи. Я з іронією відповіла «Дуже добре». А ще ти говорив щось про гроші, які я від тебе отримую. Я розсердилась і почала голосно обурюватися:

– Нащо мені здались твої гроші?

– А що тобі потрібно? Хіба тобі цього недостатньо?

 – Чому ви виміряєте усе своїми купюрами? Ніякі багатства не можуть замінити мені батька. Може я хотіла б тебе хоч раз побачити…

– Так я приїжджав, та ма…

– Мама розповідала, взимку.

Якби ти хотів насправді мене бачити, то знайшов би мене хоч на краю світу.

 

16. Моя професія

Я завжди знала, що ти десь є. Неважливо де, важлива загалом твоя присутність. Іноді мені здавалося, що ти витаєш повсюди. Я думала – ти всесильний, виявилося – марно. Ти звичайний покидьок, як і всі чоловіки, що залишили власних дітей сиротами при живих батьках. Ось така життєва істина.

Коли я тебе нарешті знайшла, спершу подумала, що помилилася. Але у твоєму документі  було чітко зазначено – Олексій Пилипович Круць. З тих пір за тобою спостерігала. Спершу думала – опам`ятаєшся, а потім зрозуміла, що ти така людина, яким, як то кажуть усе по барабану. Навіть власні діти. Із своїх розвідок я зрозуміла, що ти досить небідна людина, живеш у Москві, маєш крутий трьохповерховий маєток, оточений охороною. А ще ти – запеклий холостяк, хоча утримуєш молоденьку секретарку.

Із усього цього я зробила висновок, що ти негідник і бабій. Коханок у тебе багато, адже за два місяці я зуміла застукати семеро. Навівши довідки, дізналася, що твоя секретарка зробила 2 аборти. Цікаво, а ти знав, що вкоротив віку як мінімум 2-м особам, а це – кримінал.

Звідки я усе це знаю? Справа в тому, що після невдалої спроби вступу до педагогічного інституту я кардинально вирішила  змінити свій професійний напрямок. Мені вдалося потрапити у міліцейську академію. Для того, щоб боротися з корупцією у навчальних закладах і розшукати тебе.

Мій шлях до мети був довгим і заплутаним. Але таки добилася свого. Ти не повіриш, але я вже два роки, як капітан міліції. Тепер я знаю про тебе набагато більше, ніж ти підозрюєш. До речі, ти ще той покидьок. Таких навіть важко розшукати. І нарікати можеш лише на себе.

 

17. Кав’ярня

У вільний від навчання час я працювала офіціанткою в затишній львівській кав’ярні. На цю посаду мене влаштував давній шкільний приятель. Я згадувала Василька з ніжним трепетом і вдячністю. Одного разу навіть призналася, мовляв: «Я гадаю що ти мене кохаєш. Ти для мене дуже багато зробив. Вельми вдячна. Хоч моє серце завжди залишається вільним, на жаль, не можу відповісти аналогічно». Але він чомусь сказав, що я дурне наївне дівчисько, що не має уявлення, що верзе. Можливо, він був правий.

Раніше я могла годинами просиджувати за філіжанкою смачної кави з неповторним ароматом, розглядаючи, як за вікном плаче небо. Фігури різноманітних постатей хаотично рухались у натовпі, скидаючись на бурхливе море. Життя вирувало! Суспільство безперервно кудись спішило, не розбираючи шляху у безпроглядній темряві. Навмання…

Загалом робота мені подобалась. Я розносила свою улюблену каву нашим відвідувачам. Не фальшиву розчинну, а справжню, із приємним п'янким ароматом. Мала красиву робочу форму. Ретельно вибілена і випрасувана блузка безумовно пасувала до класичної чорної спідниці. Мереживний фартушок файно доповнював композицію. Я обов’язково ходила на високих підборах. Це підкреслювало мій і без того бездоганний вигляд та завжди чарівну зовнішність. Хоча мій зріст дозволяв мені обходитись і без шпильок. Щоранку я старанно вичищала до блиску свої білосніжні зуби. Щоб пізніше дарувати своїм клієнтам чарівну посмішку. Хай насолоджуються… Вистачить всім! Керівництво нашого закладу вимагало від персоналу вихованості, елегантності і бездоганного ставлення до відвідувачів. У випадку заперечення важливості будь-якого з вище перелічених факторів працівник автоматично поповняв лаву безробітних.

У нашій кав’ярні ніколи не було гамірно і шумно. На відміну від деяких непристойних забігайловок, де кишіло п’янками, бійками, що завжди закінчувалися розбитими носами, поломаними ребрами і, звичайно ж, приїздом швидкої та міліції, та довгоногими білявками, що зараховувалися, як товар, і мали обов’язок задовольняти певні потреби чоловічої статі.

У нас завжди було тихо. Ця тиша просочувалась у кожну клітинку твого тіла, даючи змогу розслабитись після нудних набридливих пар твоєму мозку. Я люблю тишу, як і осінній дощ, що частенько накрапав за вікнами кав’ярні. У такі хвилини здавалося, що небо плаче, бо йому сумно. Його ніхто не хоче вислухати і зрозуміти. І тоді воно пускає сльози. Воно скаржиться, розносячи свій жаль барабанним дробом по дахах і домівках людей. На серці стає сумно і важко. А потім із-за хмаринки виглядає сонечко. Воно радісно підморгує світу своїми промінчиками. Куди зникає жаль і туга? Вмить вони втікають далеко-далеко… Кудись, куди ніколи не дістатися людським очам і сонячному промінню. Світ випромінює щастя… Щастя захмарне. Коли воно поруч, ми його не помічаємо, а коли воно нас покидає – аж тоді ми спохвачуємось. Коли шансів його повернути практично немає.

 

18. Підлітковий період

Згодом я зрозуміла, що від тебе мені абсолютно нічого не треба. Ні обіймів, ні поцілунків, ні подарунків, ні цукерок…

Хоча я знаю, що якби ти жив зі мною, то обов’язково вселив би у мене віру і надію, а головне – впевненість. У мене беззаперечно прокинулася б повага до осіб чоловічої статі. Тому що зараз я їх практично зневажаю. Завдяки таким, як ти – байдужим.

По житті я виросла дуже невпевненою людиною. Я не вірила в себе і недооцінювала свої можливості, не уміла давати здачі, бо ніхто мене тому не вчив і взагалі була дуже вразливою. В принципі, будь-яка перешкода легко могла мене зламати, довести до істерики, чи хоча б до сліз.

Підлітковий період проходив дуже важко. Я замикалася в собі, і мало хто міг мене звідти дістати. Я багато слухала і читала, мало говорила. Потім розмірковувала, тримаючи всі думки при собі і суто для себе робила певні висновки, не оголошуючи їх оточуючим. Одиницям вдавалось мене зрозуміти. Це були люди, які мали певний психологічний підхід, яким я довіряла. Мабуть, я підсвідомо відчувала фальш і не могла її впустити до свого серця. Тягнулась до добра і любові, ласки і розуміння, прагнула світла. І надалі керувалась приказкою: « Слово – срібло, мовчання – золото».

Я знаю, що всі мої однолітки, що мали батька, були досить розкутими. Вони вільно поводили себе серед будь-якого оточення і почувалися, як риба у воді, у будь-якій компанії. Такі дівчата легко знаходили спільну мову з хлопцями та іншими особинами чоловічої статі. Вони звикли до критики і компліментів та будь-якого роду уваги.

Я ж була досить скованою, зажатою і сором’язливою. Намагалася поменше спілкуватися. З мене важко було витягнути слово, навіть з допомогою всіляких тортур. Намагалася обходити десятою дорогою хлопців і практично боялася дорослих дядечок. Усі чомусь здавалися мені баранами, козлами та іншими виродками. Адже мої вуха в’янули від матюків та всілякого роду непристойщини, яка лилася навкруги і поширювалась серед молоді, наче дощ посеред пасмурної  осінньої днини. Ось і наслідки твоєї  відсутності, любий татку, а точніше, відсутності нормальних і мужніх осіб чоловічої статі.

І доки мої подруги міняли хлопців, мов дешеву біжутерію, поки признавалися в коханні чи ридали в подушку, тому що їх кинув черговий кавалер, я вчилася, багато читала і не мала подібних турбот. Навіщо мені зайві проблеми на мою голову? Звичайно, мої знайомі дуже дивувались, коли на питання «Чи є у тебе хлопець?» отримували заперечну відповідь. А коли я зізнавалась, що досі не мала жодного – не йняли віри.

 

19. Мрія

Я хотіла лише подивитися у твої очі і прочитати в них хоч крихту виправдання. Хотіла б побачити там правду. Невже й насправді я виявилась для тебе таким тягарем? Це було особисто твоє рішення чи хтось на тебе натиснув? Чому ти ніколи не намагався мене знайти, щоб бодай познайомитися? У мене знайшлося б дуже багато питань до тебе. В принципі, мені тепер і нецікаво, якими будуть твої відповіді. А все ж… Я умію слухати, на відміну від деяких.

Якщо чесно, то мені набридло щось доводити. Що я розумна, красива, щаслива, мудра… Набридло намагатися зі всіх сил жити краще. Адже світ все одно не зміниться, а залишиться таким же сірим і неосяжним. Набридло змагатися (перемагати, програвати – то уже немає значення). Набридло доводити, що я за когось краща… Суть не змінювалася, усе мені набридло.

Єдине, чого я зараз хочу – накінець-то зустріти того єдиного і коханого. Зустріти – і назавжди змінити своє життя. Не думати про навчання, роботу, вибір професії. Народити для нього дітей, жити заради сім*ї. І навіть готувати сніданки, обіди-вечері, прибирати в домі, прати, прасувати… Але не задумуватися, що завтра екзамен або чергова перевірка, Що необхідно розкрити свою суть у якомусь новому змаганні чи проявити себе в роботі краще колеги і завоювати бажаний авторитет. Нехай у мене не буде усього цього. Зате я буду щаслива. Буду кохати і стану коханою. Буду віддавати усе своє тепло дітям і чоловікові.

Я і так знаю, що світ несправедливий. Але не бажаю переконуватись у цьому факті щодня. Якщо не зміниться світ, то змінюся я. І поки десь далеко хтось змагатиметься і конфліктуватиме я просто відчуватиму себе щасливою і захищеною.

 

20. На шляху до змін

Хочу переїхати. Подалі від дому. Щоб одним помахом руки чітко відтесати своє минуле від майбутнього. Мабуть так буде краще. Для всіх, а не тільки для мене.

Хочу почати своє життя з чистого аркуша. З абсолютно чистого, без чиєї-небуть допомоги. Я самостійно малюватиму на ньому красиві орфографічні літери, таким чорнилом, яким забажаю. А як не захочу писати красиво – напишу так, як мені заманеться. Можливо стисло чи коряво, зате самостійно. Я сама володар свого життя. І мені вирішувати, кому у ньому бути друзями, а кому… Ні, ворогів у мене точно не буде! Просто ніким – пустим місцем, ось і все. Можливо це буде жорстоко по відношенню до інших,зате справедливо.

У моєму житті буде відтепер усе справжнім. Адже брехня і невизначеність давненько стоять поперек горла і уже остогидли. Настав час вирішувати, чи проковтнути цю гидоту і жити заради неї все життя, чи вихлюпнути її назовні і поклястися, що нізащо в світі більше не візьмеш її до рота.

Досить! Набридло жити у цьому фальшивому світі. Слухати фальшиві слова, музику, підкорятися хибним законам. Невже не знайдеться нічого справжнього? Хоча, можливо, хтось думає інакше. Адже він вважає, що саме його світ справжній, а інші – неправильні, чужі. А й насправді, яке діло мені до інших? До тих, які перевернули все з ніг на голову і просто впевнені у тому, що так і має бути… Мені плювати на те, що вони думають. Відтепер не вони володарі мого життя. Та й не ти, татку.

 

21. Переселення

Я знаю, що за кордон мені не можна. Я не кажу про туристичні подорожі, пам’ятні місця і вивчення іноземних мов. Мається на увазі інше – переїзд на постійне місце проживання.

Просто я подібна квітці, вирваній насильно. Навіть якщо спробувати посадити її в іншому місці – без коріння, вона не приживеться. Так що довго я там не затримаюсь. Незабаром пов’яну і засохну. Така вже в мене натура.

У мою душу міцно вселилося патріотичне виховання. Звичайно, у цьому немає нічого поганого. Я люблю місцевість, де народилася. Мені подобаються наші традиції та звичаї, я захоплююсь народним промислом і національним вбранням. Душа співає, коли чую українську мову, музику і пісню.

Ну де ще знайдеш такі гори, полонини, ліси, степи, джерела? Водойми,  типу рік і озер, у нас звичайно не найліпшої екологічної якості, та й повітряна оболонка бажає бути кращою. Але ж, якщо насправді дуже захотіти – ситуацію можна хоч трохи змінити. Якщо зменшити забруднення водних і повітряних ресурсів усілякою бридотою.

Отож, не довго думаючи, я вирішила завітати у сільську місцину. Саме туди, де колись мешкала моя бабуся. І не просто у гості, а назавжди. Планується переселення. Насправді я вирішила, що потрібно відроджувати сільські поселення. Отож я залишу свої звання в минулому і відтепер працюватиму звичайним дільничим міліціонером. Адже якщо я сама зуміла підвестися з колін, то й селищу нашому допоможу відродити культуру, освіту, промисловість… Адже в глибинці живе багато мудрих і розумних людей. Вони багато знають і уміють, навіть більше ніж деякі міщани. Вони уміють цінувати працю і вирощувати хліб. Багато з них пережили голод і війну. Але не розучились любити ближніх і зуміли залишитись людьми. Просто, колись давно, їх так само, як мене з мамою, залишили напризволяще.

І нехай буде хатка старенька і тин поломаний. Незабаром я вийду заміж, ми усе це відремонтуєм і приведем до ладу. У нас все життя попереду.

І ще побачим, кому краще житиметься. Тобі, старому пеньку, одному серед непроглядної Москви, чи мені у маленькій затишній хатинці, серед мальовничої природи, любові і сімейного вогнища.

 

22. Онук

Я знайшла людину, яка кохає мене більше за життя. Через кілька місяців ти станеш дідусем, адже у нас народиться синочок. Але ти вже ніколи не побачиш  свого онука, як і колись не бажав бачити мене, своєї доньки. Я не дозволю тобі займатись його вихованням. Я розповім хлопчику, так як колись його бабуся, моя мати сказала мені, що ти, дідусь, помер, причому дуже-дуже давно. Але я тобі обіцяю, що дам йому гідне виховання, а батько обов’язково научить його поважати жінок і любити дітей. Любити, бо твоя ненависть перекреслила усе моє дитинство.

Нещодавно мати нарешті закінчила навчання і оволоділа своєю здавна омріяною професією – стала хірургом. Але скільки життів вона могла врятувати за ці 20 років! А врятувала лише одне – моє.

До речі, ти востаннє чуєш слово «татко» і ніколи не почуєш слова «дідусь». А якщо коли-небудь тебе все ж таки замучить совість і тобі закортить попросити у мене пробачення то я відповім: «Я не тримаю не тебе зла. Бог тобі суддя».