Жінка-УКРАЇНКА

Іноді знайома з людино всього лиш кілька годин, але вже знаєш, що вона твоя, рідна. По духу, по крові і взагалі. І на 100% впевнена, що поряд з нею завжди почуватимешся вільно і затишно. Бо вона тебе ніколи не зрадить. І це навіть не обговорюється. Бо її душа здатна лише любити і дарувати щастя. Не важливо кому. Важлива сама віра у ту світлу сутність. І кожне її слово - то для тебе музика, чарівна музика її тепла. І кожен жест зроблений з любов'ю, а в кожній посмішці таїться всеосяжна мудрість.

А існують люди, з якими знайома півжиття. Але з кожним днем все більше переконуєшся, що їх абсолютно не знаєш. І поряд з ними затишок тобі тільки снився. Тож вже підсвідомо починаєш очікувати непередбачуваних сюрпризів. З одного боку, друзі, так звані товариші. А якщо копнути глибше, то вони сплять і мріють, щоб підсунути тобі якусь свиню чи облити брудом з ніг до голови. Але так, за спиною, щоб ти про це навіть не здогадувався. А може, щоб тільки про це й думав і мучився щохвилинно від нових версій існування твоєї сірої сутності. Хоча, не такої вже й сірої, якщо всіх так розпирає цікавість.

Ось візьми й розберися, хто є хто... І де береться та віра в ідеали? Лиш перші повсякчас не дозволяють тобі спіткнутися і всіляко підтримують, незважаючи на час і відстань. А другі тільки й чекають, щоб ти впав, розбив носа (і віру також) і більш не підводився. А коли ти, попри біль у тілі та душі, все ж підіймаєшся з колін, через силу посміхаєшся і запевняєш, що тобі аж ніяк не боляче і після темряви завжди наступає світло, вони сміються тобі у вічі, розповідаючи небилиці про те, як тяжко вони співчували і молились, щоб тобі стало ліпше.

Лиш перших ти зустрічаєш досить рідко. А потім ви розлучаєтесь. Надовго. Але ті короткі зустрічі ти пам'ятатимеш все життя. І навіть коли ви зустрінетесь через десятиліття, ти наївно думатимеш, що то було вчора і вже завтра ви знову побачитесь. Хоча ніколи не знатимеш, коли ж наступить те завтра. Та вважатимеш їх рідними, бо попри відсутність тісного спілкування, вони знатимуть про тебе все. І один їхній погляд змусить тебе розсипатись на шматочки, і скластися докупи знову. Бо обличчя їхнє світитиметься мудрістю. Ти кинешся в обійми і розтанеш через високу концентрацію всепрощаючої любові.

А інші знаходитимуться поряд щодня, завжди і повсякчас. Але, попри це, здаватимуться далекими і недосяжними. І зовсім чужими. А ще скидатимуться на зграю диких звірів з відсутньою логікою і стадним рефлексом. Ти спробуєш викреслити їх зі свого життя, намагаючись уникнути невеселих зустрічей. А вони все вриватимуться в нього новими ефектними трюками, намагаючись будь-яким способом зафіксувати власне існування.

Перші йдуть непомітно. Намагаючись залишити якомога менше ран і склеїти побільше світлих спогадів. Другі вперто намагаються залишити помітні осколки у чужій душі, незважаючи на загальну сірість та неспокій.

Перші до глибини душі справжні. І посмішка їхня щира до щему в серці. І погляд всепроникливий. І дії злагоджені. В очах виблискують сльози щастя, а в душі сяє сонце. Бо вони такі, якими вони є. Їх легко образити, але вони так само просто уміють прощати.

Інщі фальшиві. І посмішка їхня лукава. І думки сірі, хоч слова до гіркоти солодкі. І плачуть вони напоказ. І помилок не прощають, а тамують десь всередині, і при нагоді непомітно виплескують назовні.

Перші необхідні. Як повітря. Бо по вінця наповнені любов'ю.

Другі руйнують усе на своєму шляху. Тому ми хронічно навчилися їх не помічати.

А насправді існують ЛЮДИ. І немає значення, перші вони чи другі. Бо жити доводиться з усіма. Як би ми того не хотіли. Мабуть, потрібно йти на компроміси. І не ігнорувати оточення. А робити все можливе, щоб друга категорія стала не гірше першої. Щоб усі були рідними і жили у мирі та злагоді.

А мудрим виявиться саме життя. Що звело нас з такими різними і дивними істотами, а все ж людьми. Можливо недосконалими, а все ж схильними до змін і тими, хто справді щиро прагне змінити світ на краще. Бо ми в ньому живемо і в ньому жити нашим нащадкам.

Юлія Григорук