Жінка-УКРАЇНКА

Ну, не була б я Марією Дзюбою, якби не запропонувала до рубрики «Цікаві історії» історію абсолютно нецікаву.  А вона така, ця

                                               Нецікава історія

Одному чиновнику сподобалася ділянка чужої землі, бо знаходилася у дуже вигідному місці. І той чиновник через корупційні схеми у багатодітної сім’ї цю землю, що належала їм з діда-прадіда, відібрав. Малозаможний батько тієї сім’ї довго тягався по судах та добитися справедливості законним шляхом не зміг і раптово помер від сердечного нападу, посиротивши жінку і трьох неповнолітніх дітей.

Якось, після похорону чоловіка, жінка випадково наткнулася на машину їхнього кривдника, яку той якраз припарковував на стоянці, і кинулася в розпачі на неї з кулаками. Чиновник натиснув на газ, дав задній хід і травмував нещасну. Через кілька днів у лікарні жінка від травм померла. Чиновника визнали невинним. Двох старших осиротілих дітей оформили до інтернату, дитя найменше взяла під опіку далека родина.

Незабаром у місцевому храмі, де відспівали усопше во хресті подружжя, громада дружно молилася за здоров’я і многії літа маститого земляка, щедрого жертводавця, що якогось недільного дня у вишуканій вишиванці вибрався зі своєї вбивчо-дорогої іномарки, щоб відвідати Службу Божу та поофірувати цілу тисячу зеленої валюти на церковні нужди.

Цей пан і сьогодні здоровий та щасливий. Усі довкола його поважають і перед ним запобігають. Процвітають і його діти, що дарують йому чудових онуків.  Земляки віддали за нього щедрі голоси, обравши ще й депутатом…

«Кого Бог любить, того карає», каже Святе Письмо. От і попалися Йому, Богу Ізраїля милосердному, нещасні діти… Не карати ж Йому нелюбого пана! Таке «милосердя» вже давно вросло в українську ментальність і рухає більшістю з нас, що легко будь-де спостерегти.

А тим часом пара скромних дерев’яних хрестів все чорніше бовваніє  серед мармурових та гранітних пам’ятників кладовища. Під ними росте така ж скромна трава, на яку час від часу лягають не менш скромні, бо з інтернатських рук, пучки лісових чи польових квітів…

Від одного із цих сиріт я дізналася про велику неприязнь до колись любого краю і його мешканців. Поки що важко цій дитині повернути лице до світла. Може, тому, що світло цьому краю дістається не зверху, а добувається з темних вуликів сердець і лижеться, лижеться, лижеться, як мед, нарощеними один поперед одного язиками…

Солодке світло – світло вигідне, де треба присвітить, а де не треба в пазусі каменем перетамується до зручного часу.

Добре, якщо десь є інакші краї. Напевно, ці сироти їх шукатимуть.

Найстрашніше у цій історії те, що вона не на жарт НЕЦІКАВА, пересічна, типова, замацана. Нею не зачепиш, не здивуєш… Словом – українська… Хотілося б додати: на жаль.  Але на чий?

Мислити треба позитивно.

Кажуть, зруйнована сім’я теж була позитивною і щасливою до якогось часу…

Подібне може трапитися тільки з кимось, а не з нами. З нами – ні. З нами – що ви! Навіть мови нема, щоб – з нами. З нами – Боже боронь!

А ось з кимось… Ну, що тут вдієш? Зате для таких Царство Боже! А нам цього царства не тільки ТАМ, а й ТУТ треба. Ну бодай трохи. І ще трохи… А можна ще крапельку? Ще дві… І ще, ще…

А в потрібний момент покаємося, запричастимося…

«Пийте… це кров…»