Жінка-УКРАЇНКА

Аутотренінг

- Переключи на "Інтер"!

- Ні, не переключу.

- А чому?

- Бо мене нема. Я померла.

Так довів. Так, що не могла і не хотіла виконувати навіть такі смішні, елементарні його прохання.

А потім від сказаного слова, що вирвалося несподіваним відкриттям, усвідомила: МИ З ТОБОЮПОМЕРЛИ. Насправді. 

Істерики, сварки, намагання добитися до чогось живого і теплого, що колись поєднало нас, були такими тривалими і такими марними... бо ми померли. Давно уже. Просто не помічали і не розуміли, що з нами відбулося. 

А знаєш що я ще зрозуміла? Класно бути мертвою! Нічого не тривожить, не дратує, болить. І нічого боятися  уже не треба. Я нарешті вільна.

Я померла першою. А ти все ще здивовано допитувався:

" А що вони п'ють від серця?", бо  побачив у  кіно, як  дівчинка накрапала своєму дідові корвалолу у склянку з водою... 

"Коньяк!" - бадьоро повідомила я, знаючи твою прихильність до лікування усіх проблем алкоголем.

Ти здивувався і не повірив мені. А я посміхнулася. Бо мені було все одно, все-рів-но!!! 

Навіть реклама в телевізорі перестала дратувати: про ліки, фарби для волосся і для даху, про шампуні і автомобілі, про дезодоранти і мобільні - все слухаю з дивовижним спокоєм. З мертвим спокоєм. Він, виявляється, не такий вже поганий, не холодний і моторошний, а навпаки - схожий на тепло під ковдрою. 

Тому і тобі, і мені так затишно тепер. Бо ми померли.

Навіть тішуся! Яке щастя, Господи! Нарешті мій найбільший страх став моїм щастям! Я так сильно боялася смерті, я так близько її відчула, коли померла свекруха, і після її відходу білими нитками зшивала своє життя і її небуття отут, коло нас. І я жила з тих пір пульсуючим відчуттям тимчасовості перебування у цьому світі. Все минає - тільки тепер доп'ялося до мого серця. І стало насправді страшно відчувати реально - що ось, скоро, незабаром ти перестанеш дихати, думати, обіймати дитину, писати вірші, вирішувати якісь проблеми на роботі, балакати із сусідами, виступати на фестивалях...

А тепер уже не страшно: ані те, що болить серце, ані те, що тиск переполоханим зайцем петляє між показниками тонометра, і  що тіло моє викручують ендокрино-енцефало-кардіо  і ще якісь там "патії" і не дають повноцінно жити. Бо ти мертва, дівчино, признайся собі! Ти вже давно не живеш!!!

... Ти нині навіть плакати не могла.

Ти вже забула, як це робиться? Тобі вже, мабуть, забагато отакого життя. 

Оболонки тіла  рухаються, виконують функції життєдіяльності, тільки всередині нема нічого живого.

Внутрішня структура змінилася - а ти цього не помітила? Ти колись була така екологічно чиста, що навіть не снилося рекламованим нині продуктам "Органік". Ти була екологічно сонячна і щаслива.

А зараз ти екологічно занапащена. Засмічена і мертва, як ріка Полтва. Як Зубра, Сорока, як багатолика армія води.Хоч кажуть, що вода - безсмертна. То чому нині мертва і вона, і я?

П'ять зірочок або Танці з будяками

Кадри на екрані блискотіли феєрверками, лунала гучна весільна музика. А жінці, яка зсутулилася перед екраном, ставало від цього видовища усе більш тоскно. Дивилася на чуже щастя, і розуміла, що то не щастя зовсім: двоє молодих зарозумілих дурників, поліплені докупи обставинами, розрахунком родичів. Ось наречена – блакитнооке симпатичне стерво, а наречений – доброзичливий красивий лоботряс... Гарна пара, аякже! Він дуже скоро буде нервово курити, пити алкоголь конячими дозами і дивуватися підлості цього світу. Чи навпаки – вона буде тихо плакати у куточку кімнати після сімейних скандалів, а він лиш погаркуватиме на неї: ”Заткнись! Дістала вже своїми шмарклями!”

Думку перервав чарівливий усміх жінки у сукні стримано рожевого кольору. Вона постала на екрані, як викоханий дбайливими руками квіт півонії: у розкішній простоті наряду, макіяжу, у сліпучості білозубої посмішки, така красива! Вже відчутний дотик років на її обличчі, а погляд ясний, очі розумні, вдумливі. “Діточки, дорогі мої!” – пролунало з її вуст. О, то вона –мама нареченого, кілька годин як стала свекрухою! Тільки це означення “свекруха” ніяк не ліпилося до неї, відскакувало від її елегантного вигляду, спокою і зрівноваженості. Отже, напутнє слово молодим:

“І ти, сину, пам’ятай, чому я тебе вчила. Чоловік – це не біологічна сутність людини. Якщо ти зможеш зробити щасливою свою дружину – тільки тоді ти зможеш називатися справжнім чоловіком!”

На ту, що сиділа перед екраном, ці слова гепнулися, наче парашутист із нерозкритим парашутом з неба упав їй на голову... О, Господи! Чому ж вона цього не знала? Та знала. Тільки зараз усвідомила, наче потужним прожектором ця фраза висвітила її особисте, прожите.

От якби вона застосувала цю фразу у своєму, уже такому задавненому, хронічному сімейному перегаркуванні, у взаємній гризні? Як захистом, як прапором – ось яким ти мав би бути, а ким став – змахнути чоловікові з висоти прожитих років? Господи, та з якої ж то висоти? Що ти плетеш?

Із прірви, із глибокого провалля, в якому безвісти пропали її мрії, могла б сказати щось зовсім інше тим молодятам на екрані... Та що вона скаже? Ще ж нічого не знає про них, а вже он як погано подумала, яку паскудну картину намалювала... Бо по собі судила, по своєму життю. А у тих, у гарних і молодих, буде інше. Вони – з іншого світу... Чи таки з цього?

Не скаже нічого. Бо нікому це не потрібно. Ніхто її про це не просив. Відомо, усім відомо, що нема нічого гіршого аніж поради, як кому жити... 

Як не жити – могла б порадити. ..
 

*****

Бо то все отак і відбувалося. Якось не так як хотілося і сподівалося, а так, як на чиюсь вимогу, потребу. Те залізне “треба” крутилося натужно, наче величезне, у людський ріст, середньовічне колодязне колесо – таке вона бачила на екскурсії у якомусь старовинному замку. Щоб набрати води, доводилося людині ставати всередині колеса і іти по ньому, всією своє вагою штовхаючи його. Тепер по цьому колесу ходила вона, тільки води все не було і не було. 

Опіслявесільні будні насувалися стрімко, як листопадові хмари. На весіллі їм бажали щастя і радили триматися у боротьбі із труднощами. Із бажаним щастям якось не склалося – чи десь заховалося, чи то вона не вміла його оцінити, зрозуміти? Чи випарувалося, як привид? Чи зникло, як його погляд? Вона так тішилася цвітом його синіх очей до весілля. А його погляд щез, пропав для неї – бо він перестав дивитися їй у вічі...

Може щастя просто на якийсь час заховалося, як їхні “весільні“ гроші? Чоловік поклав усе на довгостроковий депозит, і наказав не рухати. От наче вони є – але і нема, за кожну дрібницю доводилося його просити, а він давав їх, наче від свого тіла відрізав шматочок...

Приходив з роботи – я втомлений. Вечеряв. Дивився телевізор. “Перестань, не балуйся!” – буркав, коли вона пригорталася до нього, коли тішилася від його присутності. Вона стримувалася, хоч було прикро, але чула його “що ти не розумієш - я замучився, я ж на роботі весь день”. Те, що вона працювала і на роботі, і на кухні, і теж – увесь день, до уваги не бралося. Те, що вона цілий день його чекала, наче сонечка – теж до уваги не бралося. Та всі жінки так роблять. І навіть заперечити нема як. 

Але то не страшно, вона буде “триматися у боротьбі з труднощами”. Найприкріше було те, що навіть ніч не приносила втіхи. Коханий, серцем вибраний, Богом даний чоловік на її ласку відгукувався дуже неохоче, наче відбував тяжку повинність – бачиш, я замучений... 
 

Топтала те колесо, переступала через одноманітні дні, ішла – бо так треба. Не прокинулося тоді питання – кому? чому? навіщо? Там не притулись, тут не обіпрись. Працювала гвинтиком у розміреному сімейному механізмі, який рипів і рипів собі, аби люди бачили, що у них все добре.
 

Поступово розучилася посміхатися. Піддалася листопадовій темряві, сама стала гаснути у сутінках і хмарах. Має тримати три кути в хаті? Тримає! Виконувати обов’язки? Виконує! А вони стрункими бойовими рядами ішли на неї в атаку. Боронилася: фартушок – замість щита, ніж – замість меча, качалка – замість списа. Щодня тримала оборону, відбивала штурми і приступи: то голоду, то безладу, то просто поганого настрою у чоловіка, його такої дивної постійної втоми.

Так, дивної. Одного разу озирнулася, стала посеред кімнати. Помітила дві порожні кришталеві вази, що збирали порохи у куточку на підвіконні, затулені шторою. Вони ще пам’ятали той день, коли в них не поміщалися подаровані нареченій квіти. І навіть велике синє відро наповнили водою – для квітів. Квіти, квіти, ціла країна квітів буяла у кімнаті... Де ж вони зараз? На смітнику, бо зів’яли, всохли. 

Хіба ж вона не заслужила нових? Хіба ж вона не старається? Хіба ж вона щось погано робить? І тоді побачила – на лінії фронту із побутом її залишено одну, без підкріплення і без забезпечення тилу. Сама-одна. Купилася на ... на що? на статус заміжньої жінки? Повірила, що знайде свій затишок, своє... ох, як банально звучить це зараз – своє сімейне  щастя? Любила. Вірила. Прагнула... І зараз – сама-одна веде щодня баталії на кухні, в кімнаті. Але до чого тут усі її фронти, хай навіть ті, найприкріші, смішні...

Хіба ти жінко, і правда, така недолуга і нетямуща? Скільки треба тобі ще часу, аби зрозуміти... так, усі вже це знають, лиш ти не можеш позбутися рожевих метеликів у своїх думках. Не любить він тебе. І не любив ніколи. Так часто буває – чоловік зручно влаштовується за спиною жінки. Або ж навпаки – жінка сяде на шию закоханому чоловікові. Он фільмів про це скільки – якби не було такого в житті, ніхто б не вкладав грошей у такі сюжети. А так – трепетно пройтися по свідомості кожного , аби люди себе упізнавали. аби за собою плакали перед екраном. Точний меркантильний розрахунок – таке дивитися будуть, бо – про них, про живих людей!

Так, було у них весілля – бо так годиться. Поженилися. Живуть. Бо так треба. А чому ж він женився? Бо так сказала йому мама, а мама знає, що треба синові: треба готувати собі заміну – жінку, яка буде пильнувати, дбати про її уже доросле чадо. 

А ти, жінко, чому, чому сама йшла за нього? Хотіла щастя? Тю на тебе! Ти що собі вигадала? Не ті ти фільми дивилася, і ще, напевне, дитячих казок перечиталася в дитинстві. Повірила, дурненька, у позолоту його слів, думала, що сонечко з них променить, А слова заіржавіли так скоро.

І ота її щоденна мука, яка сиділа і тремтіла у ній глухим болем, як травмоване коліно на зміну погоди, знову прокинулася і почала видзвонювати у тілі тонким пронизливим звуком... стиснула руки... затулила їй рота... стріпнула коротко вистриженою гривкою – геть, думки!
 

Далі буде
(цілком можливо)

Просто скоро весна!

В мене набирається весна. Вона набрякає і розростається, як брунька вербових "котиків", це вона лоскоче ніжністю, це вона не дає душі спокою.

Ще у січні, заледве минули різдвяні свята, я її почула. Маленька синичка віддзенькувала весною, цінькала тонко, сонячно і весело. І я почула в собі отой перший порух весни, наче перший порух дитини. Відтоді змінився настрій, думки, бажання. Помалу, поступово, але я ставала іншою. Бо все те витворювала зі мною весна.

То вибухала у мені несподіваним сміхом – і я сміялася так легко і дзвінко, так щиро, як колись, як була іще малою. 

То жартувала – візьме  і залоскоче у мене в животі – і я його миттю підтягую,  просто таки на ходу. Аякже, треба бути стрункою, виправляти поставу! Поскидаємо зимові пальтечка – і що, носити оті обвислі "карнизи" навколо пояса? Ні, не дамся!

І ще вона любить отак, як діти у школі на перерві, побешкетувати – то штовхне плечем, то підніжку поставить моєму серцю. І воно, розгублене, завмирає, ніяковіє, озирається довкола. Чи навпаки, збивається з ритму, товчеться прискорено і збуджено, стрибає карколомними зигзагами, пориває усе тіло до руху, до змін.

У голові моїй, у думках сколотила весна цілу революцію. І ці думки усі кричать голосно і чомусь одночасно, намагаються захопити свідомість, воюють одна з однією. Але серед них народилася уже ота, справжня, весняна - прозора-прозора, наче крапля води, сповнена неба і бажання жити. Вона не кричить, вона мовчки дивиться великими очима на увесь галасливий натовп – він замовкає. 

І тоді вона починає співати голосом маленької синички, голосм несподіваної, але такої очікуваної радості – скоро весна!

P.S, 

Додатково мушу вам повідомити: наступили фатальні незворотні ознаки неминучої весни – я купила собі нові мешти на високих обцасах!!! 

Уррраааа!!! 

Весна уже зовсім близько!!!