Жінка-УКРАЇНКА

Інше місто

Людині, котра, я вірю, прочитає це там…

Я знову їздила до Києва. Але це місто втратило для мене значення, може тому, що я виросла? Ні, мені і досі подобається гуляти Хрещатиком, заходити в метро та просто дихати повітрям столиці. Але це для мене тепер просто місто, бо воно втратило те, заради чого варто було повертатися знову і знову– я втратила бабусю.

Я не бачила ані того дня, коли все сталося, ані похорону, бо була занадто маленька, щоб витримати, а можливо і усвідомити, що ніколи вже її не побачу. Добре пам’ятаю той весняний день, коли вперше приїхала на кладовище – на мене дивилось безмежне поле з надгробних пам’ятників, а в небі літали ластівки і сяяло сонце – то була зустріч життя і смерті. І от серед цього поля був шматочок землі з плитою, а на ній – вибите на мармурі фото. Мене так розізлило, що художник зробив це фото дуже майстерно, а головне – дуже схоже! На мене дивились рідні очі, але вони вже були з того боку… Навіть до болі кусаючи себе за губу, я не змогла зупинити сліз – я стояла на місці і плакала, і мені було соромно, бо всі інші клопотались біля могил, прибираючи їх: дідусь ставив квіти, а його дружина доливала воду. Я, не знаю чому, боялась образити її своїми сльозами, але потім мені стало просто байдуже, бо перед очима була та плита, а крім неї я нічого не бачила. Вітер шалено гуляв пагорбом, на якому був цвинтар, але навіть він не встигав висушувати мої сльози. Я подумки з якоюсь егоїстичністю була вдячна мамі, що вона не дозволила мені бути на похороні, але ставало так моторошно від усвідомлення того, що ця плита, фотографії і спогади – це все, що залишилось… А все інше в мене відібрали. В нас її відібрали – хвороба, лікарі, Бог – я, як кожна слабка людина, намагалась когось зробити винним. А потім зрозуміла, що безглуздо шукати причину. Бо все одно її це не поверне.
 

Я, не помічаючи цього, стискала квіти, що тримала в руках. Це були червоні гвоздики з чорною стрічкою – такі спеціально продавались біля кладовища. Я відтягувала момент, але зрештою, поклала їх на плиту, і швидко відійшла, бо зрозуміла – я кладу квіти на могилу моєї бабусі… ну, як це так? Адже зовсім недавно я, шестирічна дівчинка з «гострими» колінками і двома кісками перший раз приїхала до Києва – це було враження на все життя! Поїзд, вокзал – дідусь і бабуся нас зустрічають. А потім квартира – для мене, вона здавалась такою великою… Але найулюбленішим місцем для мене була лоджія. Я трохи боялась, адже це був тринадцятий поверх, та водночас вона мене так приваблювала запахом деревини та оліфи… Кожного разу, коли ми приїздили до столиці, я бігла на лоджію та кричала, як навіжена у відчинене вікно:

«Ки–ї–в!» – я віталася з містом, а воно мені відповідало ранковими дзвонами Лаври, літнім гарячим заходом сонця, що фарбувало стіни нашого світлого будинку у рожевий колір та криком ластівок, які вечорами ловили комашок. А ви бачили, які у Києві грози? Я тряслася на лоджії від страху, але дивилась, як скажені блискавки спалахують в небі.
 

Ми завжди обідали, вечеряли на лоджії – це був центр нашого маленького Всесвіту.
 

А ще ми гуляли… Більше такого не буде, бо немає ЇЇ, дика місцевість Співучого поля забудована, а я не можу заплести коси, бо обрізала волосся, а тоді… Ми збирали цвіт бузини і сушили на тій самій лоджії, я качалась на траві, незважаючи на те, що потім їхала в метро з зеленими колінами, а мама з бабусею стелили ковдру прямо на траву… А потім ми повертались додому, їли на лоджії капусняк і зустрічали захід сонця. Тепер я не люблю капусняк, бо його ніхто більше так не приготує.

А ще був парк Слави – для мене це парк Дитинства. Два роки тому ми з мамою там були – перший раз, вже вдвох… Парк змінився, ми теж… Але як боляче було бачити ті самі кучугури, конюшину та молочай, що цвіли, як тоді, коли я, шестирічна, зривали їх у букет…
 

Тепер я не виходжу на станції «Арсенальна», не прокидаюсь під дзвони Лаври і не збираю конюшину. Сонячна «Арсенальна», Співуче поле з пам’ятником «Матері Батьківщини», якого я так боялась, парком Маріїнського палацу з величезними дубами під якими ми ховались під час грози – все це поховано під цією плитою, на якій лежать гвоздики з понівеченими хвостиками – це я їх зім’яла, не помічаючи того.
 

Я люблю Київ, але ось вже декілька років це для мене тільки модернове місто, бо воно не має душі. Воно безжально поховало ЇЇ, моє дитинство з двома кісками, мамине вишивання… Я знаю, що повертатимусь туди все одно, і все одно прийду на станцію «Арсенальна», пройду одну зупинку пішки в сторону парка Слави, зайду у двір, і, задерши голову, подивлюся на дерев’яну лоджію, бо частина мене, яка вірить у дива, буде чекати, що ВОНА ось-ось визирне і покличе обідати, бо капусняк холоне…

 

Доня

«Випадок змінює усе»

Чорна іномарка розрізала теплий асфальт. Сонячні промені скупчувались на лобовому склі, намагаючись розгледіти пасажирів через тоноване скло. Їх було двоє. Дівчина, років п’ятнадцяти чи шістнадцяти (насправді їй було всього чотирнадцять, просто виглядала вона дорослішою) крутила кінчики темного волосся, зібраного у хвіст на потилиці. Їй було нудно так довго їхати, а за віном були лише одноманітні степи, соняшники чи чагарники. За кермом сидів її батько. Він зосереджено вдивлявся у дорогу, іноді поправляючи своє чорне кучеряве волосся, яким він завдячував турецьким прадідам та прабабусям. Так само, він завдячував їм і ім’ям – Давид. Мати дуже любила це ім’я, і дуже хотіла сина. Її бажання поєднались. Давиду був тридцять один рік, але він вже мав таку дорослу доньку. Пояснювалось це просто – вона народилась, коли батьки як раз закінчували школу. Через два роки мати дівчинки захворіла, їй зробили операцію, але це не допомогло. З дев’ятнадцяти років Давид був самотнім батьком. Це пояснює, чому Зоя стала такою примхливою, розпещеною дівчинкою-підлітком. Батьків бізнес дозволяв купувати багато гарного одягу, два йоркширських тер’єра, найновіші мобільні телефони, м’які іграшки та ще безліч всього того, що так було потрібно у чотирнадцять років. Давид розумів, що виховує дочку ніби рідкісну рослинку, але все одно вбачав, що вона не надто вже і зіпсована батьківською любов’ю: гарно вчиться, в неї є бажання відвідувати музичну школу, багато читати, писати вірші і рожевому блокнотику. Але він помічав, як дивились на його дочку сусідські хлопці і з острахом відчував – зовсім скоро прийде час для закоханості, нічних клубів, смс-повідомлень та телефонних розмов до ранку та сексу. Останнє змушувало його здригатися. Він понад усе боявся, що його донька піде його власною дорогою –закохається у школі і рано завагітніє. Звичайно, він зможе забезпечити їх усіх, але це страшно, неправильно, особливо для дівчини. Йому простіше – він просто став молодим батьком, зміг реалізувати свої амбітні плани, і тепер його черговий новий автомобіль розсікає вечірнє повітря. Багатьох дивувала його історія, надто коли вони бачили їх з Зоєю разом. Деякі хворобливі уми вбачали у ньому педофіла, такого собі заможного звабника юної Лоліти. А Лоліта давала привід – вже почала трохи підфарбовуватись, носила модний одяг (закороткі спідниці та шорти-труси – як здавалося батькові) і вже майже рік, як придбала свій перший бюстгальтер. А Давид був стрункий, кароокий молодий чоловік, з чорним хвилястим волоссям і дорогим автомобілем. Звідси і плітки. Але чомусь пліткарі уперто не помічали схожість батька і дочки: Зоя була темноволоса і темноока, як батько. Її шкіра була також кольору легкої засмаги. Турецькі прадіди перемогли русяву косу її матері.

«Пах!» - Зоя надула рожеву кульку з гумки і вона вибухнула, трохи заляпавши їй ніс. Цей звук перервав роздуми Давида.

– Довго ще? – запитала Зоя з надією

– Ти ж сама захотіла до неї на день народження, от і терпи – відповів він.

Вже годину вони їхали за місто, на день народження до Зоїної подруги Каті. Катині заможні батьки вирішили організувати вечірку на дачі, найняли весь необхідний персонал. Улаштували такі собі «солодкі п'ятнадцять» де буде багато пафосу, гарної їжі і дико дорогий подарунок від батьків у кінці під акомпонимент колективного «О-о-о!!!!».

– Зараз переїдемо через село «Песиголовці», а далі кілометрів 6-8, і буде дачний кооператив - озвався Давид.

Попереду з’явився дорожній знак, сповіщаючи про те, що вони в’їжджають у село, з дивною назвою «Песиголовці». Це місце дуже контрастувало з кооперативом «Рубін», куди вони їхали. У «Рубіні» була купа нових котеджів, охорона на в’їзді, фонтани, басейни, а у декого навіть приватні конюшні. У «Песиголовцях» був газ і водопровід, школа, один клуб, де місцева молодь по п’ятницям приходила на дискотеку, декілька приватних кіосків та два сільпо. А загалом, звичайні хати, хоча в цьому селі не було видно нових забудов чи дач. Давид, звіряючись з навігатором, повернув ліворуч, заїхавши на головну вулицю. Праворуч показався кіоск. Така собі металева конструкція, де продають перш за все горілку на розлив, а також кока-колу, чіпси, вермішель швидкого приготування, шоколад, гумки та все те, від чого легко утворюється виразка. Ну, і звичайно, пиво та слабоалкогольні напої. Побачивши кіоск, Зоя одразу смикнула двері машини, ледь батько встиг пригальмувати:

– Я куплю «Коли»! – радісно повідомила вона, і побігла, здіймаючи пилюку новими босоніжками.

Батько не встиг нічого сказати, лише повернув праворуч і став біля великої вишні. М’які сутінки спускались на село. Було чутно спів коників, а спека аж бриніла в повітрі. Зоя стояла, роздивляючись асортимент кіоску. Батько зауважив, що вона вдягла чергові шорти-труси, та затісну (як на його думку) футболку. Звичайно, вони їдуть вдвох туди (для батьків буде окреме приміщення для святкування), але все одно.

З бічної вулиці вигулькнула компанія. П’ятеро хлопців, років сімнадцяти – вісімнадцяти. Такі собі місцеві авторитети: спортивні костюми (в таку спеку!), футболки та майки, обов’язково заправлені у штани та невиразні сандалі. У одного з них, який йшов трохи попереду, до резинки штанів був прикріплений шкіряний чохол з мобільним телефоном – неймовірно цінний та важливий аксесуар. Хлопці лузали насіння, сміялись та плювали у пилюку. І ось вони помітили Зою.

– Дєвушка, а вашей мамє зать не нужен? – проспівав один.

Давида мов струмом вдарило. Він швидко відстібнув пасок безпеки і вийшов з машини. Але до кіоску було метрів двадцять, а хлопці були певно на підпитку, бо одразу почулося:

– Так ти нє мєсная! В таких шортиках! – всі п’ятеро загиготіли, а той, що був з мобільним телефоном на поясі, простягнув руку і почав обіймати Зою.

Дівчина заципиніла від страху. Хто б не був у середині кіоску робив все, аби не втручатися. Давид нарешті прибіг на місце і одразу схопив дочку за руку. 

– Е, пацанчик, ти шо делаєш? Не видеш, ми с девушкой общаємся! – сказав «верховний гоп» і смикнув Зою за руку.

Давид піддався імпульсу і різко розвернувшись, вперіщив хлопцеві кулаком в обличчя. Той впав у пилюку, з носа потекла кров. Не роздивляючись далі, Давид бігом потяг перелякану дочку в машину. Позаду них чувся галас, тупання. Коли вони сіли в машину, ключ, як це буває в тупих американських фільмах жаху, випав зі свого надійного гніздечка. Давид гарячково намацував його на підлозі.

– Сука, блядь! Он меня ударил! Падла, я его прибью! – оклигавший «верховний гоп» з друзями стояв вже за метр від машини.

Раптом дві каменюки вдарили по лобовому склу та дверях. Зоя від жаху закричала, а Давид, нарешті, намацав ключа та завів машину. Але в останню мить один з молодиків встиг проколоти шину ножем.

Давид цього не помітив, він чимдуж тиснув на газ, їхав, не розбираючи дороги. Зоя почала плакати і вибачатися., що пішла у клятий кіоск. Попереду з’явилися обриси річки – Давид зрозумів, що зробив хибний поворот і відчув, що заднє колесо пробите. Він зупинив машину і вимкнув фари.

– Тату, що ти робиш?! – з жахом мовила Зоя – нам треба тікати! Вони нас наздоженуть!

– Колесо пробили, далеко не поїдемо. Я зараз швидко заміню і виїдемо звідси - зосереджено відповів він і дістав мобільний. Мережі не було.

– В тебе телефон ловить? - намагаючись не нервувати, спитав він.

– Ннні! – затинаючись, відповіла вона. Сльози знову і знову набігали на її обличчя.

– Зоя, не плач! Сиди тихо, я зараз заміню колесо! – Давид вийшов з машини і відкрив багажник. Якщо чесно, йому ще не доводилось отак замінювати колесо, десь у лісі та й ще на швидкість. Через п'ятнадцять хвилин він зрозумів, що робив не так, аж раптом десь у горі на дорозі почулося:

– Нєт, блядь, я тебе говорю, Анька сказала они сюда поехали! Далеко без колеса не уедут!

У Давила все в середині похололо. Він розумів, що за хвилину нове колесо на місце не поставить. Швидко і зосереджено взяв свої старі кросівки з багажника та Зоїну сумку, тихо відкрив двері і прошепотів:

– Нічого не кажи, бери мене за руку! Нам швидко треба йти! – Зоя ледь стримала крик жаху, бо почула хрускіт гілля та голоси. Вона швидко вилізла з машини і вони спустились вниз, до річки. Через кілька тягучих хвилин почулося:

– О, я ж гаварил вам! Вот машина етого мудака! – засміявся «верховний гоп». Потім почувся дзвін розбитого скла – машину трощили чимось важким. Потім тиша – певно дивились, чи нема чогось цікавого в середині.

– Далєко нє убєгут! – сказав інший голос.

– Они же нє мєстниє, я єтого мудака прибью! – тонка натура «верховного гопа» не могла пробачити такий ніщивний удар в обличчя на очах у побратимів. Тим паче, що влітку в неділю ввечері в селі робити нічого, а от перспектива «побити мудака» була заманлива.

– Сєрий, там с ним еще тєлка! – звернувся ще один новий голос, до «верховного гопа».

– Ну, а тєлка с нами погуляєт! – відповів Сєрий. Усі дружно засміялися.

Не важко було здогадатися, який зміст вкладено у таке просте слово, як «погуляє». Давид не вірив в абсурд дійсності. Вони з дочкою принишкли в кущах біля річки. Зоя тряслась, наче від холоду. Давид був впевнений, що таке буває у безглуздих голлівудських фільмах, але не в житті. «Вони ж ще діти!» – подумав він. Так, діти, жорстокіші, ніж будь-які дорослі. Діти, що заздрять, прагнуть чогось, живуть за власними законами у напівглухому селі, де є лише можливість пити та ходити на дискотеки, аби помацати місцевих красунь.

– Так етот казєл какой-то черномазий – раптом озвався Сєрий. Його підтримали мугиканням.

– Нєнавижу хачєй! – мов заклик до бою, крикнув «верховний гоп» - ти і Чєрєп туда, ми пойдем верхом. Далеко не убегут, бляди!

Давиду здалося, що це страшний сон. Купка злих молодиків з паростками неонацизму полює на них у невідомому селі? Це повинен бути сон!

Коли голоси стихли, Давид швидко перевзувся, викинувши дорогі шкіряні туфлі у річку. Зоя зробила те ж саме, діставши кросівки з сумки. Годі було і сподіватися, що зв'язок на телефоні з’явиться. Вони були у темному яру, біля річки. Поблизу не було видно навіть асфальтованої дороги.

– Йдемо понад річкою – прошепотів батько. Зоя мовчки кліпнула очима на знак згоди.

Вони йшли повільно, не вмикали навіть підсвітку телефонів, аби не привертати уваги. Давид сподівався, що вони нарешті вийдуть на сільську вулицю, зайдуть у перший же будинок. Він вигадає, що він потрапив у аварію, заплатить господарям (гаманець був у кишені) і вони подзвонять батькам Катерини і їх врятують. «Аби тільки не потрапити до будинку одного з хлопців!» - мов лезом порізала його думка. Оце була б іронія у стилі Голівуду! Він одразу згадав фільм, який дивився нещодавно - « Райське озеро», в якому пара закоханих була замордована компанією місцевих підлітків через прикру випадковість. Але це Голівуд, фільм жаху, сценаристи, які зробили все, аби вам було страшно. А це життя, українське село і компанія гопників, що живуть по своїм законам. То, де фільм жаху?

Через хвилин тридцять вони побачили, що між деревами є просвіт, ніби дорога. Тихо піднялись туди. Це, певно, був кінець села, бо десь вдалині рідко світили фарами машини, а обабіч сільської дороги стояли покинуті недобудовані будинки – можливо дачний кооператив, що так і не народився.

– Пішли вперед, можливо там є дачі – сказав Давид. Він скоріше відчув, ніж почув за спиною:

– Опа! А кого ми видим! – Сєрий з другом наближався з лівого краю, де було величезне поле соняшників.

Стиглі соняшникові голівки хрустіли під їх важкими кроками. Хлопці перейшли на біг. Давид стиснув руку Зої, і вони побігли вперед. В цю хвилину чоловік подумки зрадів, що кинув палити. Але «верховний гоп» з другом, не зважаючи на випитий алкоголь та дешеві цигарки не відставали. Їх поодинокі матюки лунали загрозливо близько. Давид різко повернув праворуч і потрапив на вулицю з недобудованими будинками та дачами з темними вікнами. Господарі вже поїхали додому, бо завтра робочий день. Пару хвилин вони петляли вулицями. Було дуже темно, але Сєрий з другом орієнтувались на шум і не відставали. Коли Давид втратив відчуття часу, а десь під ребрами кололо так, що аж очі вилизали, вони побачили вулицю, на якій горіло світло у декількох будинках. «Все. Врятовані!» - подумав він, і озираючись, потягнув дочку до першого ж освітленого будинку. Сєрий певно втратив слід, бо поки що їх не було чути. На диво, залізні ворота були відкриті. Батько з дочкою зайшли в двір, тихенько зачинивши за собою ворота. Двір був гарний, відчувалося що будинок нещодавно побудовано. Вони підійшли до дверей і подзвонили. Майже одразу двері відкрилися – молода білява дівчина з подивом дивилась на них.

– Вибачте, ми потрапили в аварію біля річки, машина геть зіпсована, чи можемо ми від вас подзвонити? – Давид намагався говорити серйозно та переконливо. Його розповідь добре ілюструвала перелякана Зоя з розбитими колінами (Вона двічі впали під час останнього марафону з Сєрим та його другом)

– О господи! Звичайно, заходьте! – дівчина стурбовано подивилась на Зою і одразу побігла на кухню – певно за аптечкою.

Через кілька хвилин виявилось, що тут мобільного зв’язку немає, бо станцію тільки планують поставити. Марина, так звали хазяйку будинку, дочка заможного пана, що полюбляє риболовлю, тому і побудував цей міні-палац недалеко від річки. Зараз батьки на відпочинку і приїдуть лише завтра ввечері. На питання, чи не страшно Марині тут самій, вона відповіла, що будинок під’єднано до охорони. Це суттєво заспокоїло Давида. Він вирішив трохи скористатися гостинністю Марини, аби вирішити, що робити далі. Зоя вечеряла у позиченому пухнастому халаті з зеленими колінами ( бо йоду не знайшлося).

Через півгодини Зоя вже спала на горі у спальні – дався в знаки тяжкий вечір. Давид був більш-менш заспокоєний (особливо коли хазяйка зачинила важкі металеві ворота на ключ) і сидів на дивані, допиваючи другу склянку люб’язно запропонованого віскі. Марина сиділа навпроти і мовчки його розглядала. Дівчині, вихованій мелодрамами та журналом «Cosmopolitan», він здавався романтичним молодим героєм, таким собі Джоні Депом що врятував красуню (в даному випадку – дочку) від смерті. Такі думки підсилювала екзотична зовнішність чоловіка, його схожість з голлівудськими мачо.

Давид мовчки пив віскі і продумував одразу декілька варіантів їх з Зоєю майбутнього, можна було б дочекатися батьків Марини або спробувати зв’язатися з кимось з міста. Але сил робити це в цю саму хвилину не було. Тим паче, Зоя спала в безпеці, а він також був надто втомлений.

Марина розпочала бесіду ні про що. Розповіла про себе, питала щось про нього з дочкою. Давид відповідав ввічливо, вбачаючи зацікавлений погляд дівчини. Вона також пила віскі, і це ясно позначилось на обличчі: погляд був трохи масний, посмішка розслаблена. Через пару хвилин вона вже підсіла до нього ближче на диван.

Зоя прокинулась. Їй наснилась довга дорога, ніби вона біжить. Вона рвучко сіла – незнайома кімната. Дівчина одразу згадала все і злякалась, а потім заспокоїлась, що все закінчилось. Їй захотілось побачити батька, поїхати з ним додому і забути про все. Вона швидко відбігла з кімнати і почала спускатися дерев’яними сходами. На останній сходині вона завмерла і подивилась на диван: її батько сидів, а Марина тягнулась до нього всім тілом. І ось вона його цілує, він ніби і не пручається. Ось його рука смикається, він кладе її на плече дівчини.

Ревнощі! Вперше в житті Зоя відчула смак ревнощів. Ніби істота з гострими пазурами дряпає їй горло і спускається все нижче і нижче. Вона подумки зненавиділа Марину. Це її батько. Тільки її. Вони завжди разом, вони стільки всього пережили разом. Сльози бризнули з очей і змішались з відчуттям нещодавньої пригоди, і Зоя закричала:

– Тату! Ти казав, що любиш тільки мене!!! – Давид аж підскочив.

Романтична мить була зруйнована, хоча він навіть не жалкував. Побачивши обличчя доньки, йому чомусь стало соромно. Поки він швидко обходив величезний шкіряний диван, Зоя вже встигла вибігти на вулицю. Ключ стирчав у воротах. Вона одним рухом його повернула і вибігла в темну страшну ніч…
 

***

Струнка, ще досить молода жінка, сідала в поїзд метро. На щастя, було вільне місце. Вона поклала сумку собі на коліна. У протилежному вікні віддзеркалювалось її відображення: коротке чорне волосся, шкіра, кольору легкої засмаги та очі. Завжди сумні та втомлені очі. Вона була б красунею, якби не довгий шрам на щоці. Такий самий шрам на грудях ховала кофтинка та зелений шарф. Вона машинально пригладила одяг, ніби побоюючись, що хтось його помітить.

Сім років тому ця жінка, ще дівчиною потрапила в страшну історію. Через сварку з батьком побігла вночі на вулиці, а там зустріла п’ятьох хлопців. Ранком, її закривавлену і ледь дихаючу, знайшла у себе на городі баба Зіна. Це було диво, справжнє диво, що вона вижила після зґвалтувань та жорстоких побоїв. Вона пролежала у лікарні майже місяць. Душевні рани були невиліковні. Той темний серпневий вечір став останнім, коли Зоя бачила свого батька.

Поїзд загуркотів, двері зашипіли і відкрились. Зоя долонею швидко витерла очі і вийшла з вагону. Один випадок змінює усе.

 

Гра у шахи

З Любов’ю людині,
котра відкрила мені свій секрет

***

Буг розливався синьою фарбою навколо, здавалося, що це просто небо перевернулося, настільки яскравим був цей синій колір. Хрущі тихенько гули над вишнями, ніби маленькі кошенята, котрі муркочуть біля мами-кішки. Сільська хата світила білими стінами, попід стріхою шаленіли горобці.

– Захаре!!! Йди но їсти! І Івана поклич – почувся різкий жіночий голос Марії Яківни, котра вже несла каструлю з запашним борщем. Після смерті чоловіка, ця висока, кароока жінка звикла керувати усім, що її оточувало, навіть її голос став трішки „командним” Двоє хлопців з’явились зі сторони городу, мокрі, але неймовірно задоволені.

– Ви знову у річці кисли? Як піти дров наколоти, то вас і не докличешся! – говорила Марія Яківна, накладаючи кожному з синів хліба та картоплі. Іван, молодший з братів тим часом почав гортати книжку, котра майоріла цифрами та формулами.

– Іване! Та борщ холоне! – вибухнула мати, дивлячись на сина, котрий, не чуючи нічого, поринув у жовті сторінки.

– Та, мамо, він знову математику свою вчить – загиготів Захар, наминаючи борщ, – канікули, а він все читає!

– А ти б приклад з брата брав! – Марія Яківна переключилась на старшого – хлопець до інституту готується, а ти що? Ото хіба оженишся...

Отак проходив майже кожен обід в родині Густомельників протягом літа, а тема майбутнього двох братів була номер один.

Буг посивів, прийшла осінь. Тоненькі гілочки вишні трипотіли на вітру, ніби кличучи отих літніх хрущів, з якими вони так гарно бавились в травні. Марія Яківна була в доброму гуморі, адже сини її просто молодці: он, у Захара в грудні весілля. І родина гарна, і невістка просто красуня. А молодший, той взагалі- не куди-небудь, а у Вінницький педінститут сам вступив, на математичне відділення.

Жінка йшла понад берегом, думаючи як там її Іванчик у гуртожитку без маминого борщу, як раптом біля мосту побачила знайому фігуру.

– Лідо? Чи це ти? Та скільки ж ми не бачились? Ти яким вітром на нашій вулиці? - заголосила Марія Яківна, майже підбігаючи до мосту. Там їй посміхалась жінка у барвистій спідниці.

– Ой, Марійко! Та я дітей чекаю – разом до батька на роботу у Гайворон поїдемо.

Раптом почувся дитячий сміх – з другого боку моста бігли двоє дівчат. Одна зовсім маленька, чорнява з коротким хвилястим волоссям та мелодійним, ніби срібний дзвоник, сміхом. Інша, котра тримала її за руку була трохи старша - в неї було темно-каштанове волосся, заплетене у косу та світло-карі очі. Риси обличчя були тонкі та жіночні, нехай і ховались вони за дитячою опосередкованістю.

- Катрусю, Олесю, як ви виросли! Ніби сто год вас не бачила! – посміхалась Марія Яківна, дивлячись на дівчат – а Катруся вже справжня пані! Буде моєму Івану така красива дружина – пошуткувала вона. Дівчина трохи соромлячись, посміхнулася, тримаючи за руку сестру.

***

Квітень тихенько, ніби злодій, прокрався на береги Бугу і вибухнув теплом та цвітінням дерев, котрі не шкодували свої білих пелюстків, а вітер розносив ці маленькі листівки по всьому селу. Заклопотані, як завжди, селяни порались на своїх городах. І лише у родині Густомельників було свято – Іван приїхав з Вінниці з червоним дипломом та подякою, а мати, від щастя, не знала що скоріше готувати і кого у гості звати. Добре, що ще невістка допомагала.

– Захаре, біжи до баби Гані, хай перекаже Пустовойтам, що ми їх ввечері чекаємо до нас! – своїм командним голосом наказала Марія Яківна, замішуючи тісто на вареники.

Ввечері біля хати на двох столах (другий принесла родина Захара) сиділи гості, а хазяйка розповідала усім охочим, як гарно Іван навчався, що навіть подяку здобув. Раптом хвіртка заскрипіла.

– Лідо! Петре! Заходьте! – Марія Яківна вже поспішала до паркану, аби зустріти гостей – проходьте, певно довго їхали? Катруся, проходь не соромся!

Так, це була та сама дівчина. Але пройшло вже п’ять років – висока кароока дівчина з густим волоссям, стягнутим ззаду у модну зачіску, сором’язливо розправляючи синє плаття з штапелю. Іван саме накладав у миску запашні вареники, і певно якби не його миттєва реакція, впустив би миску додолу. Їх очі зустрілися...

Вже тиждень селом гуляла новина про те, що Марія Яківна мріє про те, аби Катруся її невісткою стала - надто вже вона їй сподобалась. А Іван, тим часом, все думав і мріяв, де б зустріти дівчину у синьому платті. Інтеграли він добре розв’язував, а от як до дівчини заговорити - цьому в інститутах не вчили... та доля їх звела знову. І знову це було застілля, на якому Іван дізнався, що дівчина не вступила цього року до Одеського університету - 2 бали не вистачило з математики. Математика! Це ж його життя! От і став Іван їх допомагати, а потім, якось непомітно, і ось вони вже гуляють під вишневими деревами та слухають невгамовних хрущів. А потім були і перші поцілунки, і перші „три звичних слова”…
 

Буг був ображений та темний – він кидав свої нестримні хвилі на мости, ніби прагнучи зірвати їх. Щоразу, сиві хвилі поглинали береги і з тихим шипінням зникали. Дерева стогнали, згинаючись від надто міцних обіймів вітру.

А в хаті було тепло та затишно – Іван вчив Катрусю грати в шахи.

– Ні. Ти не можеш так ходити- посміхнувся він- коник не може йти прямо!

Катруся посміхнулася свою теплою посмішкою, від чого в серці у Івана закололо- надто вже скоро йому в армію, навіть кучері свою вже підстриг.

– Катруню, а ти мене чекатимеш?- він подивився їй прямо в очі

– Так... – прошепотіла дівчина, соромлячись, а потім швидко додала – я тобі буду часто-часто писати!

Раптом у кімнату зайшов Захар, тримаючи у руках зовсім новенький фотоапарат.

– А ну, дайте я вас клацну!- він почав щось крутити біля об’єктиву

– Ні, не треба! Це прикмета погана!- схопилася Катруся, але Іван заперечив:

– Фотографуй, я в армію візьму… мені так легше буде! – клацнув спалах і задзижчав механізм фотоапарату.

***

Катруся навчалась в Дніпропетровському Державному Університеті – вона блискуче здала математику (недарма, певно, Іван навіть з армії їй задачі надсилав, аби вона тренувалась). А на вихідні вона додому їздила, бо надто вже сумно було у великому мегаполісі, після затишних садів з хрущами.

– О, Катруню, ти приїхала!- з іншого боку мостика до неї бігла Валя Марущак, шкільна подруга. Вони навіть за однією партою сиділи.

– Ну, як там у Дніпропетровську?

– Та все добре… навчаюсь, і у гуртожитку непогано!

– А що там твій Іван? Листуєтесь?

-Так - коли подруга сказала його ім’я, Катруся мимоволі посміхнулась.

– Ой, та Люда Ткаченко йому теж пише… з армії чекає… ой, Катю, а ти не знала? – але Катруся вже поспішала геть від того клятого мостика, на якому вони востаннє прощалися.
 

Гордість, обіцянки, листи та Люда Ткаченко – все змішалося в її голові, коли вона писала йому листа. Певно, це був навіть не лист, а просто сумна телеграма – „Більше не пиши мені. Я ніколи не буду твоєю.....” В глибині темних очей народилася образа – дівчина не могла вибачити зраду, не вірила більше словам та обіцянкам, які так палко давав молодий солдат.

Років п’ять пройшло. Він більше не писав, тільки по селу чутки ходили, що жінка у Густомельника надто на Катрусю схожа.

***

– Син, Катю, у нас народився син! - чоловік підняв на руки гарненького пухкенького маля з сіренькими очима, котрий намагався посміхатися своїм крихітним ротиком. Катруся, лежачи на ліжку, втомлено сміялась, дивлячись на чоловіка та маленького Мирослава - так, саме так вони вирішили назвати своє маля, котре народилося у теплий квітневий день 1963 року.
 

Час плинув, ніби вода у великому Бугові – ось вже і син у Катерини на третьому курсі, а сама вона з чоловіком працює на заводі. А ось і чергове відрядження – у мальовничий Львів.

Гуркотять колеса потяга, а Катерина, вже доросла жінка думає лише про те, що мама вчора з Бугового дзвонила - казала, що Марія Яківна хвалилась, мовляв, Іван докторську захистив у Львівському політехнічному університеті…
 

Стоячи на вокзалі і дивлячись у довідник вона вже набирала потрібний номер.

– Ало… – його голос ніби і не змінився

– Ало, це я. Катерина Пустовойт.....

Хвилинне мовчання

– Коли ми зустрінемось?

Вони весь день гуляли по місту, розмовляли про дітей. Про життя. Але жоден ні слова не промови про образу, про минуле. Але в його очах вона ясно читала те, що мрії і досі живі, що він жалкує про те, що втратив.

Вони повільно йшли парком – в повітрі пахло так солодко, п’янко, певно тому, що це була бажана, давно очікувана зустріч. Хотілося сказати багато – але слова, мов ті сільські хрущі, лише висіли у повітрі, але з вуст не зривалися.

– Ти зовсім не змінилась… – ледве вимовив він, та вже був час сідати на потяг.

Повернувшись у рідний Дніпропетровськ, Катерина кожного вівторка бігала на Головпошту, аби зателефонувати йому. А він, за багато кілометрів, сидячи у своєму кабінеті, кожний вівторок о 18.00 так чекав цього дзвінка.

Минув невблаганний час. У Катеринин ювілей – їй виповнилось 50 років. На свято прийшли всі – навіть маленька онучка Богдана, котра сором’язливо тримала пишні банти своєї рожевої сукні, сидячі у мамусі на руках. І раптом задзвонив телефон, і навіть через галас та музику, вона впізнала дзенькіт – це тільки він. Сьогодні міг дзвонити лише він. Вони довго розмовляли.

А потім прийшла осінь. Однакова для кожного із них – холодна, довга, чужа, з кисло-солодким присмаком сільської вишні. Дзвінки закінчились. Він більше не працював в інституті, а отже, їй нікуди було дзвонити. Їх, і без того, крихкий зв’язок обірвався.

***

Пройшло 17 років. Катерина поїхала до рідного села вона вже давно поховала батьків, і тепер Бугове було для неї справжньою скринькою спогадів. Вона зустрічала своїх подруг, а деяких вже і не було серед живих. У бібліотеці Катерина натрапила на книжку про визначних людей Гайворона- інтуїтивно вона відкрила її. А ось і перший напис „Іван Павлович Густомельников, пенсіонер, проживає в Австралії”

– Як в Австралії? – Лариса промовила це в голос від здивування
 

-Хто? Густомельников?- стара пані бібліотекар поправила окуляри - О, та то його інсульт розбив, та діти його в Австралію і повезли лікуватися.

На секунду в Катерини перехопило подих, а потім думки почали, ніби бджоли, роїтися у підсвідомості Ну ось, тепер вони ніколи не зустрінуться.

Дорогою додому Катерина все розмірковувала про те, а що було б якби… якби вона все зробила по-іншому. Якби її дівоча гордість тоді промовчали. Якби вона зважилась запитати у Нього. Так, у цьому житті вона була щаслива – єдиний син, гордість та радість, згодом подарував їй таку любу, ніжно плекану онучку. Вона була щасливою матір’ю, гарною бабусею, а от жінкою… дружиною? Стільки років шлюбу народили не лише сина, але і глибоку повагу, відданість, дружбу двох людей, що крокують разом, поруч. Та чи була любов? Була любов, тоді, коли Катя у білій сукні сказала «так»? Ця жінка, вже бабуся, розуміла, що тепер час висновків. Час зважити на терезах, чи було це життя для тих, кого вона кохала, чи життя, прожите для неї самої. Вона огорнула турботою усю свою родину, забувши при цьому про себе. Бо десь у серці боліла давня мрія, пригода, що так і не сталася. Історія, з кисло-солодким присмаком, що так і не закінчилась.

А в рідному місті її зустріла ще одна новина – сестра з Києва подзвонила і сказала, що Іван вчора помер в Австралії, їй Валя Марущак розповіла…
 

Епілог

Катерина сиділа на кухні і пила чай- вдома була лише вона і сірий кіт Хрущик. Раптом в двері подзвонили.

– Хто там? – обачливо запитала вона, дивлячись у двірне вічко

– Служба доставки „MailExpress”

Катерина відкрила двері. Дівчина у синій формі безбарвно промовила:

– Розпишіться, вам лист!

Закривши двері, Катерина сіла на диван біля кота, котрий муркотів уві сні, і відкрила білий конверт. З нього випала одна єдина фотокартка – 17літня дівчина і 23річний майбутній солдат грають в шахи. А на звороті напис: „Я ніколи тебе не забуду…”

 

Коли сумують ведмеді

Якою б солодкою не була мить, коли на весіллі наречена у білій сукні танцює свій перший танок, потім стає спраді гірко. Не так гірко, як під час свята кричать гості. А млосно – гірко – ніби маленьке пташеня у грудях тріпоче та прагне летіти, але розуміє, що воно приречене. З таким тихим шелестом маленьких крилець на ранок вмирає дитинство.

Коли фата вже зранку лежить на ліжку, розумієш – прийшов час прощатися. Дитинство, як інфантильний метелик – так швидко летіло на полум’я весільного свята, а потім так боляче обпалило крильця. Я вже не дитина. Я вже не наречена. Я дружина. Я доросла.

Усі мої ведмедики у кімнаті не розуміють, чому мене немає. Вони вірять і чекають, що я все таки прийду і знову наряджатиму їх у дивні костюми. Вони вірять і віритимуть до останнього. Кролик на ліжку також вірить, що я повернуся – і ми спатимемо разом. Скляні метелики на стелі тихенько гойдаються – їх мучить питання, чому так порожньо у кімнаті? Чому так давно не вмикалось світло?

Пухнасті коти на шафі також сумні – їм сумно бути так високо. Їм сумно бути самотніми. І тільки фотокартки кошенят та цуценят не втрачають оптимізму – вони впевнені, що це мине, і колись знову а столом запалять світло і чутно бути гул комп’ютера.

Але лише ведмеді знають правду, просто мовчать, аби не робити боляче всім іншим. Ведмеді добре розуміли що було тут зовсім нещодавно. І чому Вона у білій сукні так поспішала, бігла, всміхалась. Ведмеді бачили, що у кімнаті залишило лише декілька речей, загублений блиск для губ та Вони. Всі Вони – символи минулої епохи, маленькі шматки дитинства, перші друзі. А тепер вони залишились наодинці зі спогадами – ведмеді та пухнасті коти також вміють згадувати та мріють. Вони добре пам’ятають той час, коли Вона спала, кладучи їх усіх під ковдру, а вони мужньо стерегли Її сон усю довгу ніч. Вони знають, як було у Неї в школі – Вона брала їх на уроки, годувала у їдальні і гралась, гралась, гралась…

Вони знають Її перші сльози та сповіді – Вона розповідала їм про перші поцілунки, зради подружок. Перед їхніми очима вона надягала першу дорослу білизну і відповідала на перші любовні листи. А тепер вони залишились самі – у холоді спогадів та марних надій. Їх блискучі карі оченята марно дивляться у темряву на зачинені двері.

Але Вона не зрадила. Тоді, коли вони вже перестали чекати, Вона прийшла. Тихенько відчинила двері і ввімкнула світло. І ведмеді побачили Її. Другу, іншу, але все таку ж, як раніше. І ця маленька Вона взяла їх у руки, усіх разом, пригорнула і сказала:

– Мамо, а можна я їх усіх-усіх заберу додому? 

Дарина Бутко

На межі життя вже не нареченої і тільки декілька днів, як дружини