Жінка-УКРАЇНКА

На перехрестях років вітер розвіював попіл від спалених щоденників, але пережиті події, як кінохроніка, залишились жити у моїй пам’яті. Вона зберігає все, навіть дивні сни, розуміння яких приходе через багато років. Всі свої незвичайні сни і події, які були пов’язані між собою, я чітко пам'ятаю, тому що їх просто неможливо забути…

1988 рік. Сниться мені, що заходжу я вночі на кухню, щоб випити води. У віконці, що між ванною і кухнею, бачу яскраве світло. Може забула вимкнути? Сяйво таке, що аж очі сліпнуть. Раптово у тому сяйві з’являється якийсь дідуган з сивою бородою і уважно дивиться на мене. Думаю, оце ж, мабуть, напевно, Бог! З подивом починаю хреститися, а він, таємно посміхаючись, каже: «Ось, ти хрестишся, а хреста на тобі немає, по-хрестися…» І, наче малій дитині, що зробила шкоду, погрожує мені рукою, з витягнутим вказівним пальцем і щезає. З ним зникає і сліпуче сяйво.

Я раптово прокидаюсь і лежу у тиші. Чути тікання годинника. Встаю, іду у ванну, потім на кухню, п’ю воду і знову лягаю. Третя година ночі. Намагаюсь заснути, але не можу. Від сліпучого світла у сні досі чомусь болять очі, але ж я вже не сплю! Що воно все це означає? Хто цей дідуган? Невже існує Бог? І взагалі, якщо і існує, то до чого тут я?.. До ранку заснути так і не вдалося. Нарешті пролунав дзвінок годинника, час вставати на роботу. Буденні турботи, клопіт, справи змістили мої питання десь далеко у підсвідомість.

У свої 22 роки, як і всі дівчата, я мріяла про кохання і щасливу сім’ю. На той час я працювала кранівницею на будівництві школи у маленькому шахтарському містечку, де народилася і виросла.

Наближався мій день народження. Чекати ще два тижні! Гули вітри, сипав мокрий сніг, танув. Знову сипав і знову танув…

Аж ось і 5 березня! Я ще на роботі, але зміна вже закінчується. Думкою вже лечу додому. Мати готує святковий стіл, прийдуть гості… І нічого, що завірюха, вітер, на мене чекає приємний вечір, скоріш б закінчився робочий день!

Нарешті, все! Швиденько злізаю з крану, але прибула машина, яку треба обов’язково розвантажити. Невдоволена, лізу знову на кран. Зачепили бетонну брилу. Трохи піднявши її над машиною, повертаю праворуч, щоб поставити її на землю, проти підкранових путей. Вона важка. Старенький кран тріщить, хитається, замигкотіла червона кнопка… Перевантаження…

Десь глибоко в мені наче повіяло холодом… Раптом сильний порив вітру повернув кран на 90 градусів, прямо на котлован піді мною. Там, на землі, кричить стропальник: «Куди ти поїхала?.. так-тебе-пере-так…»

Я тричі намагаюсь повернути кран проти вітру, але нічого не виходить, конструкцію знову розвертає. Червона кнопка і матюччя стропальника дратують, напружують нерви… Кабіна крану нагадує шлюпку на штормових хвилях океану… Я плачу від розпачу, що не можу нічого зробити…

Вітер гуде, розхитуючи далі кран. Чути металевий тріскіт… стріла крану з вантажем падає прямо у котлован… летять троса… Бетонна брила разом з стрілою гепається на його дно.

«Кінець» – ловлю свою думку і страх занурюється у моє єство червоними кігтями... В блискавичну мить я злізла з крану. Мене добряче трясло, з очей гірським водоспадом лилися сльози… У робочому одязі, за лічені хвилини, я при-мчала додому, подолавши шлях, який займав півгодини ходи.

Вдома, захекана, захлинаючись від сліз, я розповіла матері і гостям про аварію на крані. А потім згадала і розповіла сон, який був напередодні мого дня народження…

Червоне солодке вино ми пили у мовчанні і дивились на світло палаючих свічок, що принесла і запалила на столі мати. Так розпочався і закінчився тоді мій святковий день.

Стропальник і водій машини пізніше розкажуть мені, як в ту мить, коли стріла впала на землю, піднялись на колії два колеса крану і як потім, через декілька секунд, вони знову стали на місце…

У нашій сім’ї ніколи не велося розмов про Бога, ніколи не було ікон, але через декілька днів мати повезла мене до церкви у районне місто, де я і прийняла Таїнство хрещення.

Життєве колесо поступово набирало швидкість обертів, змінюючи обставини, хід подій, але не змінюючи мене... Тільки через 12 років я свідомо прийшла в храм. Було якесь свято. Народу прибувало надалі все більше і мене тиснули ближче до стіни. Ось вже і кінець служби. Вся моя увага зосереджена на словах проповіді священика, але мені здається, що хтось збоку постійно спостерігає за мною. Я не витримала і повернула голову. На стіні, з старовинної ікони, на мене дивився той самий сивий дідусь, що ласкаво погрожував мені рукою у давнім, незабутнім сні… Це був образ преподобного Серафима Саровського…

Дякую Вітцю Небесному і Матері–Долі за все, що зі мною було, є і буде.