Жінка-УКРАЇНКА

Синьор Антоніо вранці подав мені в ліжко каву. Поставивши горнятко на тумбочку, ще раз ніжно обняв мене й сів навпроти, милуючись тим, як я смакую духмяним напоєм. Коли мені залишалося зробити останній із ковточків, подивився на мене так виразно, що годі було не зрозуміти: пора сідати за чергового листа.

То така забаганка Антоніо, у котрій я не можу чи не хочу йому відмовити: писати моєму чоловікові послання, в яких розповідати про свою велику любов до нього. На переконання синьйора, це заспокоювало Миколу і разом із тими грішми, що я посилала, давало йому змогу жити спокійно. Справді, чого хвилюватися? Дочка відразу ж після закінчення університету, за навчання в якому платила, звичайно ж я, вдало вийшла заміж у Львові, молода сім’я добре забезпечена. Нічого не бракувало і моєму законному чоловікові, хоча й не працював ніде. Тим більше, харчі мав свої, з городу, а для того, аби щось прикупити, коштів від мене було більш ніж досить. Вистачає і на чарку, і на закуску, і на телефонні перемовини зі мною.

Щоправда, синьйор зробив усе, щоб якомога обмежити спілкування мобілкою. Мовляв, голос у мене такий, що відразу ж видає, наскільки мені тут добре. Тож Антоніо попросив попередити Миколу, що телефонні дзвінки нібито дратують старого, якого я доглядаю, а самій набрати номер у мене нема часу, бо від ранку до вечора маю роботу в прискіпливих хазяїв: те приготуй, те випери, те подай або віднеси, там помий чи витри пилюку. Хоча насправді господарювала я сама: батько Антоніо два роки тому помер, а син, котрий першого ж місяця після мого приїзду протоптав стежку до мого ліжка, запропонував, щоб я залишалася в його домі.

Мабуть, врахувавши свою сором’язливість і певні дефекти, цей сорокарічний холостяк цілком резонно вирішив, що ніякого кращого для подружнього життя, ніж я, не знайде. Бо я таки добряче старалась і в кухні, і в спальні, не маючи найменшого бажання повертатися туди, де мене чекали злидні й перегар від чоловіка.

Антоніо боявсь, щоб Микола не здогадався про наші стосунки і якимось чином не добрався сюди, в Італію. Тож синьйор постійно нагадував, щоб у листах не шкодувала лагідних слів. І я розсипала на папері і “любий”, і “коханий”, і “дорогенький”, і “щастячко моє, потерпи ще трошки без мене, а потім довічно будемо разом”... Як мовиться, “один” писала, “два” тримала в голові. Бо насправді бажала собі тільки того, щоб довічно бути з Антоніо, щоб нічого в моєму житті не змінилося, бо почувалася всебічно захищеною, не думала із жахом про день завтрашній, як в Україні.

А ще, пишучи ці листи, сподівалася, що Микола, маючи надію на моє повернення, не вбиватиме себе горілкою. Але не так сталось, як гадалось. Уже потім мені розповіли, що Микола не переставав заглядати в чарку, і вона й завела його туди, звідки нема повернення. Пізнього вечора не втримався на кладці й утопивсь у річці, в якій води – по коліна...

Антоніно напрошувавсь їхати зі мною на похорон. Мовляв, тепер уже нема потреби приховувати наші стосунки. Я рішуче відмовила: нехай там, у селі, продовжують думати, що залишаюся самотньою і далі доглядаю старого синьйора. Нехай зайвий раз не бентежаться чоловіки, дружини яких шукають щастя на чужині.

Хоча, якщо по правді, то дев’яносто відсотків тих українок, з якими я познайомилася в Італії, знайшли там собі пару: в гіршому випадку живуть із земляком, у кращому – із синьйором, якого доглядають, а в ще кращому – з багатим сином того чи тієї, ким опікуються. Чимало наших землячок і дітей потай од законного народжують, щоби більше “прив’язати” до себе партнера. І час од часу наші добровільні емігрантки діляться новинами з України: ще в однієї чоловік помер від горілки.

Підкреслено хрестяться, ойойкають, зітхають. І поспішають кожна до свого співмешканця...

Розповідь емігрантки Клави
записав Богдан МЕЛЬНИЧУК
м. Тернопіль.