— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.
— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…
— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.
— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?
— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.
— Дідику, мені бабка вчора в телефон сказала, що ви прислабли дуже – то правда? – уже тепер зрозуміла, що дідик зле чує і треба йому казати голосно.
— А єгоди цего року гет не зародили, не буде вже єгодового вина… - дивився стінами, дошукував слів – видно, таки добре чув, що його питали.
— … Дідику, до липня мусіте подужіти – з ким я маю в гриби йти?
— Чєс іде, дівочко, чєс іде… То єк клубок – поки розсотуєш – не шкода нитки, а єк вхопиш за конец – банно си робит. Та хто вже годен тот клубок назад змотати…
— А я собі д’хаті песика принадила.. Такого великого, кудлатого, як наш Босик був – пригадуєте? – втирала крадьки сльозу, бо перший раз застала діда спокійно-кволим, без жартів, співанок – не такий зовсім став дід..
— Сама єк Босик – лиш би бігала і дурнєчіласи, - жартома розкуйовдив голову і пішов до полиці. – В тебе май ліпші очі, - вказав на фотокартку, - шо на цій знимці пише?
— «Скоро буду дома, поцулуй в руку неню.. Павло».. Хто то, дідику?
— Брат мій. Приходила вчора йкас кореспондентка – повишукували дес старі знимки, воєнних років – оця нам мала від брата прийти – не дочікалиси ни брата, ни знимки..
— Ви подобаєте на брата.. Дуже..
— Ми оба в дєдю вдалиси - в селі казали навіть колис, шо близнєта ми двоє з Павлом. Кімуєш, я тобі за него казав – вуйко Павло, той шо олівцем патрети малював файно в армії?
— Ну..
— Отакий він був, видиш, - погладив знимку і поклав назад на полицю.
— Дідику, а ви віддавна зле чуєтиси?
— Відколи за молодицями не зазираю, - всміхнувся і взяв з лавиці на коліна кота. – Оце в мене Стьопка файний кіт – фуркотит собі на лавици і ластитси – хитрий ти є, браччіку…
— А дохторі що кажуть?
— … Ходім в сад… Я на ті дички, ну ті, того року насаджені, твої «полив’єнки» нащепив.
— … А я надовго приїхала. На роботі відпуск взяла. Буду вам такі добрі чаї лагодити, як того літа, пригадуєте? Я цего Йвана такого файного зіля всушила..
— Єк то скоро чєс іде, ий-зусмария, єк іде.. Але ти ші то не вчула..
— … А пригадуєте, яку файну хітанку мені на грушці зробили?
— А закімувала – на котрій?
— На цій?
— Ні, на отій-о, там ше галуза вбік іде – видиш..
— Ага…
—
… Дід ловився рукою за траву – ніби перебирав гриву високій – майже в пояс – тимофіївці – а сонце між травою перебігало і розганяло звідти жучків – най ховаються десь в нижчій траві, в руки не лізуть.
…
— Дідику, ви вже не носите той годинник, що я вам подарувала? Збавився?
— Ий, Маринко, коби то він лиш показував котра година – а за решту ціхо сидів… А то та стрілка бігає-бігає – ніби житя по трохи відбирає – не хочу я того видіти. В нашого панотця на парафії колись пісковий був годинник – знаєш такий?
— Знаю, клепсидра..
— Ото файна штука. Знаєш чо?
— ?
— Він біжит-добігає, ше трохи – і фертик, а ти йго перевернеш – і маєш далі почіток… Ото є штука..
— Дідику, як думаєте – скільки раз жиємо? Вірите в то, що таки раз?
— Або я знаю? Знаю, що кождий раз – послідний – другий вже так не буде.
— Мені казали, що людина переходить з одного життя в друге – ніби з хати в хату.. Як думаєте, таке може бути?
— Годен знати?..
Щебет вівсянки і солодко-лоскітний запах акації пробралися в бесіду, стишили її, а відтак і зовсім відволікли…
— Таке красне літо, дідику..
— Добре кажеш, мала. А кімуєш тот дубок повід каналу? Ти садила.. Мала така була, років зо три-штири..
— Кімую, я найшла жолудь і поклала в кротову ямку, а ви казали, що я в ворони навчилася, що ті такі самі садівниці. А я питала, чи з цього жолудя можуть вирости грушки.
— Ой дівчи-дівчи… - ще крок чи два – і сад цей закінчиться, а за ним дорога до каналу – а там ще пару кроків і ліс. – Вертаймоси д’хаті?
— Давайте..
— Ци доходимо до акацій?
— А пішли..