Іванна Стеф'юк. Старим садом

— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.

— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…

— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.

— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?

— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.

— Дідику, мені бабка вчора в телефон сказала, що ви прислабли дуже – то правда? – уже тепер зрозуміла, що дідик зле чує і треба йому казати голосно.

— А єгоди цего року гет не зародили, не буде вже єгодового вина… - дивився стінами, дошукував слів – видно, таки добре чув, що його питали.

— … Дідику, до липня мусіте подужіти – з ким я маю в гриби йти?

— Чєс іде, дівочко, чєс іде… То єк клубок – поки розсотуєш – не шкода нитки, а єк вхопиш за конец – банно си робит. Та хто вже годен тот клубок назад змотати…

— А я собі д’хаті песика принадила.. Такого великого, кудлатого, як наш Босик був – пригадуєте? – втирала крадьки сльозу, бо перший раз застала діда спокійно-кволим, без жартів, співанок – не такий зовсім став дід..

— Сама єк Босик – лиш би бігала і дурнєчіласи, - жартома розкуйовдив голову і пішов до полиці. – В тебе май ліпші очі, - вказав на фотокартку, - шо на цій знимці пише?

— «Скоро буду дома, поцулуй в руку неню.. Павло».. Хто то, дідику?

— Брат мій. Приходила вчора йкас кореспондентка – повишукували дес старі знимки,  воєнних років – оця нам мала від брата прийти – не дочікалиси ни брата, ни знимки..

— Ви подобаєте на брата.. Дуже..

— Ми оба в дєдю вдалиси - в селі казали навіть колис, шо близнєта ми двоє з Павлом. Кімуєш, я тобі за него казав – вуйко Павло, той шо олівцем патрети малював файно в  армії?

— Ну..

— Отакий він був, видиш, - погладив знимку і поклав назад на полицю.

— Дідику, а ви віддавна зле чуєтиси?

— Відколи за молодицями не зазираю, - всміхнувся і взяв з лавиці на коліна кота. – Оце в мене Стьопка файний кіт – фуркотит собі на лавици і ластитси – хитрий ти є, браччіку…

— А дохторі що кажуть?

— … Ходім в сад… Я на ті дички, ну ті, того року насаджені, твої «полив’єнки» нащепив.

— … А я надовго приїхала. На роботі відпуск взяла. Буду вам такі добрі чаї лагодити, як того літа, пригадуєте? Я цего Йвана такого файного зіля всушила..

— Єк то скоро чєс іде, ий-зусмария, єк іде.. Але ти ші то не вчула..

— … А пригадуєте, яку файну хітанку мені на грушці зробили?

— А закімувала – на котрій?

— На цій?

— Ні, на отій-о, там ше галуза вбік іде – видиш..

— Ага…

— 

… Дід ловився рукою за траву – ніби перебирав гриву високій – майже в пояс – тимофіївці – а сонце між травою перебігало і розганяло звідти жучків – най ховаються десь в нижчій траві, в руки не лізуть.

— Дідику, ви вже не носите той годинник, що я вам подарувала? Збавився?

— Ий, Маринко, коби то він лиш показував котра година – а за решту ціхо сидів… А то та стрілка бігає-бігає – ніби житя по трохи відбирає – не хочу я того видіти. В нашого панотця на парафії колись пісковий був годинник – знаєш такий?

— Знаю, клепсидра..

— Ото файна штука. Знаєш чо?

— ?

— Він біжит-добігає, ше трохи – і фертик, а ти йго перевернеш – і маєш далі почіток… Ото є штука..

— Дідику, як думаєте – скільки раз жиємо? Вірите в то, що таки раз?

— Або я  знаю? Знаю, що кождий раз – послідний – другий вже так не буде.

— Мені казали, що людина переходить з одного життя в друге – ніби з хати в хату.. Як думаєте, таке може бути?

— Годен знати?..

Щебет вівсянки і солодко-лоскітний запах акації пробралися в бесіду, стишили її, а відтак і зовсім відволікли…

— Таке красне літо, дідику..

— Добре кажеш, мала. А кімуєш тот дубок повід каналу? Ти садила.. Мала така була, років зо три-штири..

— Кімую, я найшла жолудь і поклала в кротову ямку, а ви казали, що я  в ворони навчилася, що ті такі самі садівниці. А я питала, чи з цього жолудя можуть вирости грушки.

— Ой дівчи-дівчи… - ще крок чи два – і сад цей закінчиться, а за ним дорога до каналу – а там ще пару кроків і ліс. – Вертаймоси д’хаті?

— Давайте..

— Ци доходимо до акацій?

— А пішли..