Жінка-УКРАЇНКА

СОН
(замальовка)

Я знаю, що ти  тепер спиш... Моє внучатко заснула також. Я сижу і ... мені так захотілося, тихенько пробратися тобі під ковдру і пригорнутися до тебе і ... заснути... А потім, коли прокинемося – побачити твої здивовані і трішки перелякані очі – звідки я тут взялася... А тоді ... не стримувати свого і мого бажання – цілуватися... Не зважаючи ні на що... Цілуватися довго і трепетно до запаморочення, до нестями... І не буде між нами ні кордонів, ні морів, ні сімейних обставин... Будемо тільки ми самі вдвох... Ні не самі... Між нами буде наше кохання ... спочатку, таке ще маленьке і несміливе – як весняний струмочок... А потім, як бурхлива весняна повінь понесе нас у круговерть життя... І в цю хвилину ми не будемо знати, та нам буде і не так важливо, чи ми випливемо з тої повені взагалі... За те все ми будемо думати завтра... А сьогодні ми разом – ТИ, Я і наше КОХАННЯ...

19.05.2012

Мелодія душі… 

Був літній ранок… Ми ішли в гори… Були тільки вдвох… Ні не тільки… В твоїх руках була скрипка… Ти ніс її з такою ніжністю і гордістю, як молодий татусь несе на руках свого сина… Ми бачили перед собою гори. Вони з кожним нашим кроком ставали все ближче… Час від часу наші очі зустрічалися… І в ті хвилини вони випромінювали таке тепло, таку гармонію і таке щастя, що одинокі перехож, які нас зустрічали, з подивом дивилися на нас. Самі усміхалися і йшли своєю дорогою… Та ми нічого і нікого не бачили… Світ існував тільки для нас двох… Тільки для нас світило це весняне сонце – своїми промінчиками доторкалося нашого обличчя, шиї, рук, – наче маленьке дитинча несміливо доторкалося своєї матусі. Легенький вітерець пестив наші тіла і на душі було таке блаженство, що ні кам'яна дорога, ні крутий підйом не могло його нарушити… Ми піднімалися довго, та то була не важка дорога, бо ми були разом… І з нами була скрипка… Я ішла у передчуті такого чуда, такого щастя, що це передчуття перехоплювало подих… А потім була вершина… То було щось фантастичне… Перед нами відкривався такий краєвид, та ми його вже не бачили… Ми впали зморені на траву… Квітковий барвистий килим стелився під нами… Я не знаю скільки ми лежали… Ми трималися за руки, наче діти, дивилися в небо… Енергія сонця, землі, неба потихеньки вливалася в нас… Втома відступала, як відступає ніч, коли приходить ранок… Тоді ти встав… Смичок доторкнувся до скрипки і полилася мелодія… Вона ніжно перепліталася з промінням, доторкалася до верхівок смерек, цілувала кожну квіточку… Та чарівна музика наповнювала моє серце, душу, тіло такою силою. що я піднялася, в небо… Я літала вище цієї вершини, вище цих смерек… Це продовжувалось цілу вічність… Та коли скрипка затихла, я відкрила очі і побачила… Ти схилився наді мною і ніжно торкнувся моїх губ… Я знову заплющила очі і полинула інша мелодія… Мелодія щастя… Мелодія нашого кохання… .

15. 05. 2012

На очі мимо волі навернулися сльози…

На очі мимо волі навернулися сльози… Але ж це смішно – в ці роки плакати і чому? Тому, що чоловік і сини не привітали з святом. Точніше не так, привітали, але не так як хотілося б… Чоловік рано, так між іншим поцілував у щічку і пішов годувати худобу. Вона не згодилася вставати разом з ним, так із принципу – це ж її день… Давно вже не спала, та ще ніжилася під теплим одіялом. Потім син старший, зазирнув у батьківську спальню – привітав і подався в своїх справах. Менший -правда поцілував, поздоровив. А вона лежала і плакала… Ніхто не побачив тих сліз… Та й чи треба? Хіба вона багато хотіла? Хоча б одну квіточку, накритий стіл, чи торт… Не знаю, що – та більше уваги… Та не вже не заслужила… Потім встане, нікому нічого не скаже і піде готувати їсти… І почнеться звичайний день, звичайної сільської жінки, дружини матері…