Назавжди (оповідання Анни Багряної до 21 липня – дня народження Олени Теліги)

«Коли я вивчу всі літери і слова, спробую сама написати вірш. Не думаю, що це аж так складно», – міркувала п’ятирічна Оленка, вкладаючись до сну.

Вдень вона ходила з мамою на виступ дитячого театру. Діти декламували напам’ять вірші відомих поетів. Дивлячись на них, Оленка раптом вирішила, що може виступати не гірше. А тому під час антракту вибралася на сцену й теж прочитала один завчений вірш. У залі залунали оплески. Вдоволена своїм першим тріумфом, дівчинка вклонилася глядачам.

Вона росла надзвичайно жвавою та допитливою. Швидко опанувавши абетку, відчула неабияку любов до книжок. На щастя, в петербурзькому помешканні її батьків була велика бібліотека. Там можна було вибрати все, чого душа забагне. А чиста, сповнена захвату і мрій, душа дівчинки завжди прагла чогось особливого, незвичайного. Тому найчастіше Олена вибирала казки й пригоди. Також любила поезію – російську та французьку.

Мама з татом змалку привчали її до російської мови, хоча між собою говорили рідною українською. І дівчинка щоразу із цікавістю дослуховувалася до їхніх розмов. Мова батьків її вабила, здавалася значно красивішою, мелодійнішою, ніж французька чи російська.

Коли ж Оленці виповнилося десять років, вона разом із батьками і двома старшими братами переїхала до Києва. Там вступила до третього класу жіночої гімназії.

Стародавнє місто на схилах Дніпра вразило дівчинку своєю величчю і красою. Тоді вона сказала батькові:

– Я не хочу звідси нікуди їхати. Хочу залишитися тут назавжди!

Та через п’ять років на український Київ напали з півночі більшовики. Батько Оленки, який на той час працював міністром в уряді Української Народної республіки, був змушений емігрувати за кордон.

Олена залишилася в Києві з мамою і братом Сергієм. Аби не вмерти з голоду, пішла відпрацьовувала посильною в університет, де колись викладав її татко, а влітку полола городи за Києвом.

«Українці повинні з останніх сил боротися за свої права, за свою землю», - міркувала, мужньо витримуючи всі приниження й образи.

Батько не повертався до Києва. Врешті Олена з матір’ю і Сергієм теж були змушені втекти закордон, до Чехії.

Там з Оленою стався один випадок, який повністю змінив її життя. Це було на одному балу, куди її запросили російські офіцери, друзі брата Сергія. Під час веселощів вони раптом почали глузувати з української мови, називаючи її “собачою”. Це боляче образило Олену. Вона підвелася, вдарила кулаком по столу і вигукнула:

– Українська мова – моя рідна мова, мова мого батька і моєї мами! І я не дозволю вам насміхатися з неї!

Відтоді дівчина скрізь і з усіма почала розмовляти тільки українською. А ще – почала писати цією мовою чудові поезії, сповнені любові, болю і надій.

 

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в с. Іллінське Московської області (Росія). Стала видатною українською поетесою та громадсько-політичною діячкою.

У Чехії Олена закінчила Український Педагогічний Інститут й одружилася із сином кубанського козака Михайлом Телігою. Була членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), де працювала в культурно-освітній референтурі. Коли почалася Друга Світова війна, повернулася до Києва, створила й очолила Спілку українських письменників. Але скоро поетеса була заарештована німецькими нацистами і розстріляна разом із чоловіком та соратниками у Бабиному Яру. На сірому гестапівському мурі вона залишила свій останній автограф: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». А вгорі намалювала тризуб.

Анна Багряна