Головна

Проза Ольги Моцебекер

Вишневий цвiт

Вона прокинулася від легесенького ніжного дотику. Так міг її розбудити лише Він -  обранець її серця. Не відкривала очей, бо здавалося він тут поруч, у повітрі відчувала п’янкий аромат вишневого цвіту. Аж ось таки наважилася поглянути. Нема нікого. Здалося.  Хоча ні, знала, що то він так привітав, адже відчула тоді його душу.

Він прокидався в день її народження завжди до сходу сонця, щоб принести і покласти на подушку біля своєї Галини малесеньку гілочку вишневого цвіту. Вважав, що дружина  має побачити природну ніжність його кохання, яка  зазвичай ховалася за колючим терновим парканом буденності. Справді, коли її волошкові очі натрапляли на цю  незахищену, неперевершену красу маленької гілочки, вона посміхалася. Знала, що за  спокійними й  неспокійними днинами їхнього життя у дні сонячні й похмурі в його серці завжди цвіте такий вишневий цвіт кохання до неї. Та гілочка з’являлася всі роки існування їхнього  спільного світу,  наповненого зустрічами, подарунками і втратами,  щастям і болем, радістю і смутком, сльозами і  сміхом, піснею і дитячим щебетом, життєвим простором Всесвіту. Завадити появі цього  вишневого цвіту не могло нічого, окрім його останнього подиху, прощального відлуння серцебиття.

Вже кілька років вона прокидалася кожної днини без нього. У свій день народження отримувала оберемки квітів від рідних й гнала подалі думку про втрату. Лише на самоті  біля старої, високої, розлогої вишні ВДИХАЛА на повні груди весняний, ніжний запах цвіту й посміхалась, подумки зверталася до нього: "зі мною завжди ти".

© Ольга Моцебекер

30.11.2013,  м.Васильків

Невиплаканi сльози

«Є такі сльози, які треба виплакати обов`язково,
в будь-який час дня і ночі,
виплакати, щоб все всередині перегоріло» 
(Стівен Кінг)  

Невиплакані сльози – тяжкий тягар для душі, міцні окови для серця. «Поплач, дитинко, легше буде», – колись давно шепотіла своїй онучці бабуся та гладила її по голівці. Чим старшою ставала онука, тим менше було у неї сліз. «Сильна жінка», – говорили знайомі й такі ж слова викарбовували на подарунках. Читала оті вітальні привітання з побажаннями «сильній» жінці й гірко посміхалася – воліла ж бо бути просто Жінкою.

Багато років носила вона той тягар з невиплаканих сліз. Вперше відчула, що не може плакати, ще підлітком: тоді ріка забрала до себе найкращого друга. Коли його ховали, немов закам’яніла. Стояла і дивилася, як укриває чорним покривалом хлопчика на віки вічні земля. Розуміла, що більше не побачить, але сліз не було. Відчувала, ніби її душа розділена на дві частини: одна частина її в тілі стоїть серед людей, а інша з боку спостерігає, і все, що відбувалося в той день, немов на сцені – не справжнє. Та серце її плакало, й оті невиплакані сльози серця перетворювалися на тяжке каміння, окови.

Так плакало її серце ще не раз. Коли прощалася із найріднішими людьми, що йшли у вічність, не плакала. Люди шепотіли:  «дивись, ні сльозинки», «ой, а як же я плакала за батьками, а у неї очі сухі», немов судили, що у дівчини серце кам’яне. На ті слова тяжкими ударами відгукувалося її серце. Оголена її душа в той час перебувала під сильним поривом вітру горя, ніби маленька дівчинка без одягу в степу під час шквального осіннього вітру. Душа боліла так, що напевно не кожному під силу було б терпіти той біль. Сльози мали стати тим цілющим бальзамом, одягом для душі, та їх не було. Вже знала, як їй потім відгукнуться невиплакані сльози у житті – безсонними ночами та ранами душі, біллю серця. Та що мала робити? Терпіти біль.

Тягар з невиплаканих сліз – тяжкі окови, що сковували її серце, коли втрачала близьких, віру в людей, коханого, а чи щось інше важливе в духовному чи матеріальному житті, щось дане долею й відібране чи здобуте важкою працею…  Багато років носила той тягар. Аж небо зглянулося над її душею, й якось заплакало очищаючим рясним осіннім дощем. Йшла під тією зливою дощу простоволоса й нарешті плакала. Підставляла навмисне обличчя  дощу, її очі нарешті плакали, а серце ставало вільним. Люди, що проходили поруч, не помічали тих сліз, бо намагалися швидше заховатися від зливи. Вона ж сліз не ховала й ловила кожну цілющу для її душі краплинку дощу. Знала, що саме в цей день з нею плакало небо, щоб розмити окови й звільнити серце для нових почуттів, для радості та любові до світу. Йшла нарешті під тим дощем не «сильна», а просто красива справжня Жінка, здатна віддавати свою любов світові, бо серце вже мала вільне. Нарешті! Вільна!

© Ольга Моцебекер, 2013

 

Вона чекає

Старий годинник на стіні вів свій відлік буття, підводив підсумок прожитого часу, своїм дзвінким звучанням зазивав людей до життєвого простору, безсоромно порушував тишу у хаті. Його маятник рухався то в сторону простору радості, то в сторону печалі, повертався до світла, а потім до тіні, до миру й до війни, до щастя й до сліз. Кожна секунда буття була стартом чи фінішем чиєїсь долі.
 
Невисока, худа жінка стояла в просторій кімнаті біля дзеркала, дивилася на своє обличчя, але думками подорожувала дуже далеко. Карі очі, ластовиння, невеличкий курносий носик, русяве волосся - зовсім дівчисько. Якби не останні кілька тижнів її блукання в темноті смутку й не різка поява тонесенького мережева зморшок навколо очей, було б не помітно, що дісталася вже сороколіття.
 
Кажуть люди, що красива й щаслива. А таки щаслива, – подумала жінка. Щаслива, адже прийде час й вона побачить сина. Не стала відбирати у неї сина наречена із потойбіччя, не повела його у останній весільний смертельний танок, не зачарувала моторошною красою білого холоду смерті, не повела до простору спокою, відпустила до матері у простір життя. То молитва матері, що прорвалися крізь мелодію прощального танцю, в якому вже намагалася закружляти холодна красуня з молодим хлопцем, зворушила вічно спокійне серце. Відпустила, значить десь тут на рідній землі, живий.

Щаслива, адже змогла подолати терновий паркан безжалісних слів: "ваш син загинув,  коли привеземо попрощатися, поки невідомо. Повідомимо додатково". Щаслива, бо змогла пройти дорогою, змоченою сльозами, й не втратити себе. Тоді після важких як камінь слів вона витягувала з душі на світ Божий віру, колисала сина ніжною мелодією пісні Роду, напувала його душу каплями слів молитви, огортала сильне високе тіло хлопця ніжністю материнської любові. Нікого не бачила на тій дорозі тоді, крім сина. Не чула чоловіка, доньки, вимолювала серед темноти для сина життя, поки не почула бажаних слів, які вивели на світлу дорогу: "Вважали, що загинув, але мертвим ніхто не бачив".

- Значить живий, втішилося материнське серце. - Десь є живий.

Довгі часи очікування змінювалися днями. "Поки мертвим ніхто ніде не побачив. Значить, живий", - заспокоювали рідні. Не варто втішати. Вона й сама знає, що син живий, адже старий годинник на стіні не зупинився, йде. Десь далеко на рідній землі так б’ється серце сина. Вона відчуває це серцебиття. Щаслива, що відчуває.

Ще прийдуть мир і щастя в дім.  Нехай лише вернеться син. Відшукається красуня-наречена, відгуляється весілля. Ой, як же заграють гарно музики, веселі пісні заспівають дівчата, такий танок життя станцює син для неї! Вона вже бачить той танок, відчуває його мелодію.

Старий годинник на стіні веде відлік часу. Десь серце сина продовжує пульсувати, бо віра матері підтримує це серцебиття.

Хлопче, ти лише живи. Вона чекає.

© Ольга Моцебекер

Коли

Коли буревій скінчиться, душі віднайдуть
мир, гармонію і спокій.
Сльози радості покриють росами трави.
Скупане до сходу сонця в ранішніх росах*
маля засміється, щастя на зболену землю повернеться.
Вір і чекай.

© Ольга Моцебекер, 16.12.2014

_________
*У християнській традиції роса — символ Божої благодаті. Особливо цілющою вважалася роса, зібрана на світанку. Наші предки вірили, що на свята роса має здатність позбавляти людину невиліковних недуг, повертати сліпим зір.

Роса для багатьох народів має значення благословенного дарунка неба. Вважається, що роса — провісник світанку й дня, що наближається, символізує чистоту, світло, духовне просвітління, божественне Слово, святий дух; солодка роса — це мир і процвітання.

 

Живи

Вітер блукав поміж деревами, пожовкле листя шуміло від кожного його дотику. Старенька хатина, немов  літня жінка, стояла під вітром осіннім, доживаючи останні літа. Поряд з хатиною на лаві сидів худий сивий чоловік, блідий від хвороби, нещасний від втрат. Той пронизливий осінній вітер не міг  завдати більш гострішого болю одинокому серцю, аніж завдала доля й дружина. Скільки часу просидів, чоловік не пам’ятав, спогади заполонили.

- Васильку, Васильку, - немов  шепотіли  дерева. Лише матуся так називала його у дитинстві. Як швидко минув час, старість і на нього вже заявила свої права.

Боліло серце у Василя, відчував, що лише батьківска хата може зцілити зранену душу. Дивився на рідні стіни та не міг увійти. Чужа вже давно хатина. Багато років тому, коли захворіла ненька, домовився він із сусідкою, що  відпише їй хату за догляд його хворої матері. Берегла, доглядала матір сусідка і в останні часи життя руку неньки тримала, тому без жалю переписав тоді хату. Навіщо вона йому була, коли у нього з дружиною був новий дім та все у домі, що треба для доброго життя. Сусідка жила у своєму будиночку, а цю хатину не продала, стояла будівля пусткою, доживала своє старече життя.

Тим часом Василь та Дарина жили в сусідньому селі в новому домі у злагоді, люди заздрили. Хоча старшою була Дарина за чоловіка, кохав її й беріг. Вірив, що й вона кохає. Життя. Захворів, провів багато часу в холодних лікарняних палатах, нестерпно хотілося додому. Серце відчувало, що там потрібен. Аж ось повернувся після операції із лікарні, а дружини вже немає. Не дочекалася, померла. Рідня поховала Дарину без нього. Хотів заспокоїти душу у домі та виявилося, дім йому вже не належить, Дарина родичці відписала той дім. Судитися? Навіщо? Нема Дарини, все інше поряд з цією втратою нічого не варте. 

- Іди Василю, йди. Не місце тут тобі з нами, - доносив вітер давно сказані слова знову й знову. З кожним поривом вітру, втягував чоловік голову в плечі. Хотілося йому тепер лише лягти, немов дитині, згорнутися в клубочок в пустій кімнаті батьківської хати. Він знав, той простір дому силу дасть, проте сидів, не міг зрушити з місця. Що сусідка скаже? Чи впустить, а чи прожене. Думками мандрував у ті часи щасливі дитинства, юності та зрілості часи.

- Це ти, Василю? -  долинули слова сусідки. - Йду з магазину, хтось сидить. Дивлюся ти. Щось сталося?

Присіла поруч.

- Життя. Ось бачиш нікуди було вже йти.
- Пішли у дім та поговоримо. Замерз? Пішли.
- Чи пустиш в батьківську хатину жити, скажи? Спитав й з надією поглянув на сусідку.
- Живи. Куди подінешся? Живи. Пішли хоч поїси та чаю вип’єш, ключі візьмеш.
- Ти йди. Я ще посиджу трішки та прийду.

Дивився на дерева й на пожовкле листя, а потім погляд в небі за хмарину зачепився.

- Пробачаю я тебе, Дарино... Все ще кохаю, - пронеслась думка.
- Знаю, знаю,- навіював шепотом листя відповідь вітер. - Живи.

© Ольга Моцебекер, 2014

А ти мене любиш, татку?

На вулиці було добре, але Петро поспішав додому. Поруч з ним йшла маленька   донечка Ліза. Вона раділа, що цього разу її забрав із дитячого садочка батько, а не мама. Дівчинці подобалося, коли тато розповідав їй про зірки на небі, про людей, красиві машини та про тварин, але цього разу батько мовчав. 

«Чому дорослі завжди поспішають? Куди вони спішать?» - думала крихітка. Вона міцно трималася за руку татка і намагалася не відставати. Батько вів донечку додому, а сам думав про те, що вдома потрібно завершити опис проекту та відразу ж надіслати електронною поштою шефу.

- Татку, а ти мене любиш? Ти сумував? - запитала маленька красуня у батька.

- Звичайно, сумував. Люблю, - відповів він.

- Ти найкращий татко у світі, - прошепотіла дівчинка. 

- А ти найкраща дівчинка. Хочеш на плечі?

- Ура, я буду вищою за всіх, - зраділа Ліза.

Петро посадив доньку до себе на плечі. Ліза нахилилася до вуха батька і промовила:

- Тату, а ти сильний! І ти так красиво лисієш!

Петро посміхнувся, він не встиг нічого відповісти, тому що Ліза вже поспішала далі ділитися з ним своїм секретом: 

- Мені сьогодні снилася дівчинка, вона ходила по небу і зірочки в корзину збирала. 

- Бачиш, як добре, що ти вдень поспала, такий цікавий сон побачила.

- Ні. Це мені наснилося  уночі, а вдень мені снилася веселка, вона була теплою, на ній дітки гралися...

- Гарний сон. Мені теж подобається веселка, - сказав батько.

- Тату, а чому листочки покрутилися на дереві?

- Їх гусениці їдять, - відповів Петро. 

- А чому? 

- Тому що їх не потруїли.

- А чому гусениць не потруїли? 

- Лізонько, я не знаю, я не спеціаліст по гусеницях.

- А хто ти? 

- Я - економіст, - з гордістю відповів Петро.

- По гусеницях? - з надією перепитала Ліза. 

- Ні, моя маленька. Підростеш, поясню. А про гусениць та інших шкідників ми з тобою почитаємо, добре? 

Петро зупинився, зняв доньку з плечей, поставив на землю, присів до неї. Погляди маленької красуні та її батька переплелися. Блакитні очі донечки випромінювали щастя...

© Ольга Моцебекер, 2013