Дячишин Богдан

Кілька слів про поезію Світлани Короненко

Світлана Короненко. Дебора: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2018. – 128 с.

«...вибрала вірші, як долю»
Світлана Короненко

«Тій, завдяки якій сяє сонце...»*

Українці звиклидотого, що долю дитині дає мати, її шукають, вишивають, її можна погубити, а можна знайти, як щастя, чого не скажеш про російську «судьбу», яка сама керує й вирішує, а людина є всього лиш пасивним реципієнтом, як пацієнт під наркозом. Наше життя, події – «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б) і важкої щоденної праці, для якої народжена людина, щоб любити, вчитися плакати, радіти ділами своїми: «На папері сльоза застигла, як любов у піснях відголоском» (с. 8).

Розмисли про "Невідворотне" (Рефлексії)

Юлія Бережко-Камінська. Невідворотне. – К.: Саміт-книга, 2019. – 400 с.

Отже, треба думати про все, треба гартувати
свій дух перед лицем того, що може статися.

Сенека, «Моральні листи до Луцілія», лист XCI

Читаю вступну статтю авторки, а рука тягнеться до ручки і паперу. Поетка стверджує, що «Людина безсила проти невідворотного» (с. 6). Але ж пам’ятаймо, що щастя людини в цьому житті – це коли не стається того, чого не мало би статися, бо наше життя, події «від часу і нагоди залежні вони» (Екклезіяста 9:11б) і щоденної важкої праці. Що ж таке «невідворотне» і чи людство може захиститися від нього? В передньому слові до книжки «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» читаємо: «Одним із магістральних напрямів розвитку сучасної науки є створення штучних особистостей, які здатні бути цілковитими аналогами людини» (с. 5). Хибна думка. Людина – твориво Бога живого і неможливо створити щось, що може «бути цілковитими аналогіями людини», бо «Бог є невимірно сущим, істинним і благим» (Тома Аквінський). Із цих позицій і потрібно осмислювати «невідворотне»:

Є те, що віриш Ти у мене, Боже.
Я – тільки вдих у холоді пітьми
Чогось того, що тільки бути може (с. 126).

Якщо ви не чули, як олені плачуть, - ви нікого іще не кохали*

Ірина Фотуйма. «Вічність в долонях». Золота Пектораль, ч. 1 (45) 2019. – С.  78–79.

Безтямна мить... Засліпить, обпече.
І терном поросте хвилина кожна.
Ти снися чи не снись, бо вже не можна
Тебе зітерти з полум’я очей.

              Мирослав Лазарук,
              «Ночі з амазонкою»

Сльози, очі, любов, сила духовної енергії сердець порушує рівновагу Всесвіту: «Я бачу, сонце раптом затремтіло / У тім раю, де ти мене лишив...» (с. 78). Бо ж одними видаються люди, коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відходимо далі, а ще іншими – коли дивитися на них через сльозу втраченої любові, бо вона, сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні: «Нам би крихту чекань у долоні сховати, / А там крок до весни...» (с. 78).

Поезія дороги до храму вічності

Любов Бенедишин. Шлях до воскресіння. – Львів: Плай, 2019. – 72 с.

Вкотре переконуюся, щопоезія – це не гра слів і не багатство римування, а глибинне осмислення порухів душі і почуттів, єдність слова і думки, це виховання читача. Тож порозмислюймо над сторінками книжки, в якій Любов Бенедишин своїм поетичним словом спонукає до роздумів, виховує читача.        

Правдою думає, живе людина, правдою торує дорогу життя до храму вічності, бо ж виправдовується мудрість, буття людини її ділами (Євангеліє від Матвія 11:19б). Споконвіку людина розмислює – що там, що там, бо ж утримується вона в цьому тимчасовому житті на грані двох безодень: нескінченності і небуття: «А Ісус голосом гучним іскрикнув, і духа віддав...» (Євангеліє від Матвія 27:50). Кому віддав, кому Він щось заборгував? У народі побутує думка, яку осмислив Андрій Содомора: «Богу духа винний – Богові й віддати його належить, навіть, якщо того духа пучка. В античних “померти” – це віддати борг природі (Корнелій Непот)» (Бесіди п(р)одумки). «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екклезіяста 12:7). Цей текст спонукав поета Михайла Саченка написати такі рядки:

Роздуми про "Голос перепілки"

Марія Ткачівська. Голос перепілки: роман. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб сімейного Досуга», 2018. – 192 с.

Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,
воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє.

Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»

«Голос перепілки» (в пошуках батька)... Почуймо її голос думкою серця: «...Ой мала, мала, ой мала, мала перепілонька діти...
– тихо джеркотала маленька сіра перепілка, сокотала тоненьким голосом своє “сюррр”!» (с. 138).

Роздуми про «Тримайся за повітря»

Марія Ткачівська. Тримайся за повітря. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. – 272 с.

Дякую тобі, бабусю, що навчила мене
жити і берегти пам’ять (с. 266).

Якщо сказати, що Марія Ткачівська професійно пише поезію і прозу, то це не про неї. Вона творить своє письмо думкою серця, а це – мистецтво передачі життя таким, яким воно є, без прикрас і вигаданого. Наш сучасник, всесвітньовідомий німецький письменник Алоїз Принц, стверджує: «Люди втомилися від вигаданих історій». Саме так!

Чому в цьому житті все не те й не так(саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? Коли ще коли це з’ясовано – та чи відтоді щось змінилося? Людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність»(Блез Паскаль, «Думки»). Правдою, тільки правдою має думати, жити людина.

Вода життя у слові (рефлексії)

Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову.
Євангеліє від Івана 4:13*

Жанна Юзва, «Тече вода». – Тернопіль: ТОВ «Тернограф». – 2017. – 100 с.

«Тече вода» – життя неможливо почати спочатку, увійти вдруге своїм життям у течію води, але «Ніхто не має права на забуття...» (с. 28). Пам’ять – сльози, які втирає життя, як весняна роса, ними живемо вдень та вночі, бо «Життя – це не тільки те, що людина прожила, але й те, що вона пам’ятає, й те, що вона розповідає» (Габріель Ґарсія Маркес). Авторка розповідає очисною сльозою пам’яті серця, добротним словом про життя. Прочитав сльозою невеличку за об’ємом книжку – слово авторки спонукає до розмислів, бо думок про життя, яким воно було і є, не злічити, як у вулику бджіл. Медоносять думками про незбагненне... Життя прекрасне, але жорстоке й підступне водночас. Авторка оригінальним жанром письма, яке легко читається, спонукає до осмислення багатства думок життя таким, яким воно є, писаних сльозою, серцем пам’яті, бо ж неможливо осмислити те, що суперечить логіці людського буття. Пригадалося записане три тисячі років тому: «...усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця...» (Екклезіяста 3:11).

Чарівне слово Богдана Дячишина

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

"...Час - це те, що в ньому" (рефлексії, бесіда читача з автором)

До 101-ї річниці Дня Незалежності Естонії (24 лютого 1918 року)

Карєва Доріс. Поряд з Ним і зі Світом: Вірші; пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.**

 

Вцілілій миті тій нема ціни
Бо час – одлуння втрати:
                              він – це ми.

Андрій Содомора
«Пригорща хвилин»

Читання поезіі, саме поезіі, а не текстів, спонукає до заглиблення у внутрішній світ поета, його філософії життя, переживання, і одна-єдина думка може ємно закорінитися у пам’яті на все життя. Розмисли над нею опановують нашим мисленням, яке непідвладне часові, бо поезія – це «світи, де не панує час» (Богдан-Ігор Антонич, «Поет»):

«Серце чисте сотвори мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі відновини»*

(рефлексії)

Ірина Фотуйма. На грані смерті, та межі життя...
Буковинський журнал, ч. 4 (110), 2018. – с. 19–24.

Я не в літературі, а коло неї і так коротко, і ємко, як Євген Баран не напишу. Він є мастаком на дотепи і, жартуючи писав, що я знаю що таке поезія. Читаючи, перечитуючи добірку поезії Ірини Фотуйми спроможний хіба перефразувати думку Емілі Дікінсон про кохання: поезія – це все і це все, що ми знаємо про неї. Те що вражає, торкається душі і серця, спонукає до осмислення, бо ж пробуджує розум до дії:

Тумани не сховають всіх тривог,
Лягли на плечі залишки спокути,
Мені б тебе лиш поглядом торкнути,
Та неможливо, бо між нами Бог (с. 19).

Названо лауреатів міжнародної Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2019 рік

Цю почесну міжнародну відзнаку 1 березня 2011 року, за сприяння Національної спілки письменників України і міжнародних громадських організацій, заснували Клуб творчої інтелігенції «Оберіг-Чернігів» та Волинське товариство «Світязь», – для розвитку вітчизняного книговидання і підтримки українських письменників, митців, науковців, журналістів, працівників культури та освіти, громадських діячів і меценатів, які мешкають в Україні та за кордоном.

З 1 листопада 2014 р. засновником Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша стала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, котра об’єднує 155 відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів та громадських діячів із 55-ти країн світу.

Серед лауреатів минулих років – Іван Плющ, Василь Голобородько, Юрій Шевельов, Василь Барка, Валерій Шевчук, Михайлина Коцюбинська, Володимир Базилевський, Леонід Горлач, Віра Вовк, Рауль Чілачава, Богдан Бойчук, Ігор Качуровський, Всеволод Нестайко, Василь Слапчук, Сергій та Тетяна Дзюби, Євген Нахлік, Михайло Сидоржевський, Євген Баран, Анна Багряна, Петро Сорока, Йосип Струцюк, Володимир Шовкошитний, Марко-Роберт Стех, Теодозія Зарівна, Славомир Мрожек, Ееро Балк, Томаш Вашут, Фотіні Папаріга та інші відомі письменники, перекладачі, науковці, митці, громадські діячі, меценати з України, США, Великобританії, Канади, Греції, Франції, Бразилії, Німеччини, Італії, Фінляндії, Болгарії, Чехії, Угорщини, Іспанії, Польщі, Грузії, Росії, Білорусі, Казахстану, Індії, Бангладешу, Ізраїлю та Македонії.

Словом світиться життя

(рефлексії)

Мирослава Данилевська-Милян. Звіряю душу солов’ю:вибрані поезіі. – Львів: ВД «Панорама», 2018. – 168 с.

Така жертовна й наша роль:
І йти в палати, і – палати!
І світочі нести в майбуть...
Юдоль в Господній дух вдягати –
В цім перша місія.
І суть.
                  Петро Шкраб’юк, «Місія»

Дух Божий перебуває в тілі людини (людина – істота духовна, в іншому контексті – душевна). Не душа, а «Дух Божий ширяв над поверхнею води...»(Буття 1:2). Хоча слова «душа» і «дух» стоять в одному гнізді «Практичного словника синонімів», укладеного Святославом Караванським, але слово «дух»ще й виділено в окремий рядок із наведенням прикладів його вживання.Пригадаймо пораду Декарта: «Уточнюйте значення слів – і позбавите світ половини його непорозумінь». Життя у слові – духовне життя. Ми черпаємо енергію духу від Бога, адже«Бог є Дух...»(Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття і ми споглядаємо світ через «вікно душі» (Лернардо да Вінчі), бо «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра» (Геракліт).

Об'єднати вміст