Дячишин Богдан

Вода життя у слові (рефлексії)

Кожен, хто воду цю п’є, буде прагнути знову.
Євангеліє від Івана 4:13*

Жанна Юзва, «Тече вода». – Тернопіль: ТОВ «Тернограф». – 2017. – 100 с.

«Тече вода» – життя неможливо почати спочатку, увійти вдруге своїм життям у течію води, але «Ніхто не має права на забуття...» (с. 28). Пам’ять – сльози, які втирає життя, як весняна роса, ними живемо вдень та вночі, бо «Життя – це не тільки те, що людина прожила, але й те, що вона пам’ятає, й те, що вона розповідає» (Габріель Ґарсія Маркес). Авторка розповідає очисною сльозою пам’яті серця, добротним словом про життя. Прочитав сльозою невеличку за об’ємом книжку – слово авторки спонукає до розмислів, бо думок про життя, яким воно було і є, не злічити, як у вулику бджіл. Медоносять думками про незбагненне... Життя прекрасне, але жорстоке й підступне водночас. Авторка оригінальним жанром письма, яке легко читається, спонукає до осмислення багатства думок життя таким, яким воно є, писаних сльозою, серцем пам’яті, бо ж неможливо осмислити те, що суперечить логіці людського буття. Пригадалося записане три тисячі років тому: «...усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця...» (Екклезіяста 3:11).

Чарівне слово Богдана Дячишина

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

"...Час - це те, що в ньому" (рефлексії, бесіда читача з автором)

До 101-ї річниці Дня Незалежності Естонії (24 лютого 1918 року)

Карєва Доріс. Поряд з Ним і зі Світом: Вірші; пер. з естонської Каті Новак. – Львів: Каменяр, 2018. – 182 с.: іл. – Ест. і укр.**

 

Вцілілій миті тій нема ціни
Бо час – одлуння втрати:
                              він – це ми.

Андрій Содомора
«Пригорща хвилин»

Читання поезіі, саме поезіі, а не текстів, спонукає до заглиблення у внутрішній світ поета, його філософії життя, переживання, і одна-єдина думка може ємно закорінитися у пам’яті на все життя. Розмисли над нею опановують нашим мисленням, яке непідвладне часові, бо поезія – це «світи, де не панує час» (Богдан-Ігор Антонич, «Поет»):

«Серце чисте сотвори мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі відновини»*

(рефлексії)

Ірина Фотуйма. На грані смерті, та межі життя...
Буковинський журнал, ч. 4 (110), 2018. – с. 19–24.

Я не в літературі, а коло неї і так коротко, і ємко, як Євген Баран не напишу. Він є мастаком на дотепи і, жартуючи писав, що я знаю що таке поезія. Читаючи, перечитуючи добірку поезії Ірини Фотуйми спроможний хіба перефразувати думку Емілі Дікінсон про кохання: поезія – це все і це все, що ми знаємо про неї. Те що вражає, торкається душі і серця, спонукає до осмислення, бо ж пробуджує розум до дії:

Тумани не сховають всіх тривог,
Лягли на плечі залишки спокути,
Мені б тебе лиш поглядом торкнути,
Та неможливо, бо між нами Бог (с. 19).

Названо лауреатів міжнародної Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша за 2019 рік

Цю почесну міжнародну відзнаку 1 березня 2011 року, за сприяння Національної спілки письменників України і міжнародних громадських організацій, заснували Клуб творчої інтелігенції «Оберіг-Чернігів» та Волинське товариство «Світязь», – для розвитку вітчизняного книговидання і підтримки українських письменників, митців, науковців, журналістів, працівників культури та освіти, громадських діячів і меценатів, які мешкають в Україні та за кордоном.

З 1 листопада 2014 р. засновником Літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша стала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, котра об’єднує 155 відомих письменників, перекладачів, науковців, журналістів та громадських діячів із 55-ти країн світу.

Серед лауреатів минулих років – Іван Плющ, Василь Голобородько, Юрій Шевельов, Василь Барка, Валерій Шевчук, Михайлина Коцюбинська, Володимир Базилевський, Леонід Горлач, Віра Вовк, Рауль Чілачава, Богдан Бойчук, Ігор Качуровський, Всеволод Нестайко, Василь Слапчук, Сергій та Тетяна Дзюби, Євген Нахлік, Михайло Сидоржевський, Євген Баран, Анна Багряна, Петро Сорока, Йосип Струцюк, Володимир Шовкошитний, Марко-Роберт Стех, Теодозія Зарівна, Славомир Мрожек, Ееро Балк, Томаш Вашут, Фотіні Папаріга та інші відомі письменники, перекладачі, науковці, митці, громадські діячі, меценати з України, США, Великобританії, Канади, Греції, Франції, Бразилії, Німеччини, Італії, Фінляндії, Болгарії, Чехії, Угорщини, Іспанії, Польщі, Грузії, Росії, Білорусі, Казахстану, Індії, Бангладешу, Ізраїлю та Македонії.

Словом світиться життя

(рефлексії)

Мирослава Данилевська-Милян. Звіряю душу солов’ю:вибрані поезіі. – Львів: ВД «Панорама», 2018. – 168 с.

Така жертовна й наша роль:
І йти в палати, і – палати!
І світочі нести в майбуть...
Юдоль в Господній дух вдягати –
В цім перша місія.
І суть.
                  Петро Шкраб’юк, «Місія»

Дух Божий перебуває в тілі людини (людина – істота духовна, в іншому контексті – душевна). Не душа, а «Дух Божий ширяв над поверхнею води...»(Буття 1:2). Хоча слова «душа» і «дух» стоять в одному гнізді «Практичного словника синонімів», укладеного Святославом Караванським, але слово «дух»ще й виділено в окремий рядок із наведенням прикладів його вживання.Пригадаймо пораду Декарта: «Уточнюйте значення слів – і позбавите світ половини його непорозумінь». Життя у слові – духовне життя. Ми черпаємо енергію духу від Бога, адже«Бог є Дух...»(Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття і ми споглядаємо світ через «вікно душі» (Лернардо да Вінчі), бо «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра» (Геракліт).

Стіна не вимовила звуку, але ж і ти нічого не сказала*

 

 Надія Ковалик. Стіна. В кн. Надії Ковалик «Зваба». – Львів: Апріорі, 2018. – 344 с.

Чим вище у горах,
тим глибшими є долини,
тим вимогливішими видаються
мандрівнику дороги серця.**

Читаю, перечитую життя – яким воно є. Перегорнув останню сторінку книжки – вона вела за собою, попри типові сюжети, життєві історії героїв. Мова письма заслуговує похвали. Автор намагається осмислити життя – таке воно непередбачуване, жорстоке і з надто важким «хрестом» випробувань...

Богдан Дячишин про книжку Миколи Петренка «Вічний втікач»

«І ВИПРАВДАЛАСЯ МУДРІСТЬ СВОЇМИ ДІЛАМИ*»

Шановний Богдане!
Це книжка про ще мудрішого,
ніж ми з Вами, – мого земляка,
під пам’ятником якого я виріс!..

М. Петренко, 15.08.17
(Дарчий напис на подарованій книжці)

3 листопада 2018 року. Зранку прокручуються в пам’яті рядки вірша Петра Шкраб’юка: «Усе на світі таїна, / Яку повік збагнути годі» (В кн. «Над простором і часом). Відтак прочитав рубаї, прислане на електронну пошту Ігорем Фариною (м. Шумськ):

В живому часі думки перельоти –
відважні свідки вічної турботи
про нуртоплиння буднів безкінечних,
через яке пливуть душі гризоти.

А далі фантастика, хочете вірте, хочете – ні, але не поспішайте підсміюватися. Захотілося мені ще раз перечитати поетичну книжку Миколи Петренка «Вічний втікач» (Львів: Ліга-Прес, 2013. – 84 с.). З чого б то? Запросив до співпраці Інтернет, який поінформував: 6 листопада 1925 р. в сотенному містечку Лохвиця на Полтавщині народився наш дорогий Микола Євгенович. Випадковості здебільшого можна пояснити. Отож – до праці!..

Богдан Смоляк. Наслухаючи «Дзвін». Суб’єктивно-об’єктивні нотатки

Зшиток «Дзвона» за червень 2018-го може видатися незвичним, навіть викличним, адже вочевидь порушено деякі давно вироблені принципи «дзвонівської» цілісності. Так, художня проза в чистому вигляді відсутня. Але маємо її спорадичні сплески: у щоденнику 2015–2017 років Олеся Волі, історико-етнографічному тексті Михайла Ломацького (1886–1968) про «зачарований» світ гуцулів (післяслово О. Масляника), «Штрихах до автопортрета» історика й політолога Ярослава Пеленського (США), «гостьових» оповідках Георгія Маценка (про Петлюру, Скрипника, Семирадського, інших), біографічно-науковій сильветі українця Іллі Мечникова (автор – Володимир Андрух), фрагментах книги Мирослава Лазарука «Забуті письмена», присвяченої життю і творчості Ігоря Римарука, нарисі Анатолія Бурдейного про Григорія Коваленка (1868–1937), моїй рефлексії «Протест» із мистецькою підставою.

Амфора слова Богдана Дячишина

Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї. – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.

Богдан Дячишин. Думки пам’яті: есеї. – Львів:ЛА «Піраміда», 2014. – 236 с.

Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка: есеї. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с

У цьому розвихреному, шумкому, підчас стрімкому, а, може, і не надто, потоці сучасного літпростору, ім’я Богдана Дячишина, напевне, можна було б порівняти (незважаючи, що всі порівняння досить умовні, а все ж таки…) з чистим плесом гірського озера, у дзеркалі якого відображається небо людської душі.

Любов – на денці всіх понять

Богдан Дячишин. Думне слово Богдана Смоляка. – Львів: Апріорі, 2017. – 88 с.

У новій книзі Богдан Дячишин подав есеї, що їх написано за книгами Богдана Смоляка «Словник мовчання» (2010, поезія), «Альпінарій» (2016, афоризми) й «Віднайдене місто» (2014, роман). Усі ці розмисли об’єднано словом, якому обидва Богдани надають і надлексичного значення, запрошуючи читача зазирати у словник і вибудовувати власні контексти.

М. Гайдеґґер каже, що «мова – це дім буття». Кожна мова творить осібний дім буття, тому, зрікаючись рідної мови, людина руйнує власний дім буття, перестає бути собою. Власне, просто перестає бути. Асимілюється з іншими народами, аби мати позірні переваги. Змінює бути на мати, збіднюючись духовно.

Мудра й естетична словесність Андрія Содомори

Богдан Дячишин. Крихти живого часу Андрія Содомори: есеї. – К.: Ярославів Вал, 2017. – 104 с.

Автор запрошує читача у мандри духовним простором думки, товариства думок поетичного, прозового і перекладного слова Андрія Содомори: «Яке воно — те слово? Передусім — воно з тих слів, які треба читати не лише фізичним оком, а й оком думки, духом людського єства, серцем: "Життя людини, за Сенекою, — це життя думки" ("Діалоги")» (с. 29).

Хрестоматійна думка: твори літератури й мистецтва «неодмінно несуть на собі відбиток індивідуальності митця, його таланту» (Іван Мегела). Та будь-який індивідуальний доробок має певний ступінь вартості – лексико-семантичної, граматичної, стилістичної, гносеологічної, естетичної, евристичної, архітектонічної та іншої. Комплексна ж аксіологічна проблема вартості текстів не може не поєднуватися з проблемою особистої відповідальності творця за свій продукт.

Об'єднати вміст