Фотуйма Ірина

Якщо ви не чули, як олені плачуть, - ви нікого іще не кохали*

Ірина Фотуйма. «Вічність в долонях». Золота Пектораль, ч. 1 (45) 2019. – С.  78–79.

Безтямна мить... Засліпить, обпече.
І терном поросте хвилина кожна.
Ти снися чи не снись, бо вже не можна
Тебе зітерти з полум’я очей.

              Мирослав Лазарук,
              «Ночі з амазонкою»

Сльози, очі, любов, сила духовної енергії сердець порушує рівновагу Всесвіту: «Я бачу, сонце раптом затремтіло / У тім раю, де ти мене лишив...» (с. 78). Бо ж одними видаються люди, коли дивитися на них зблизька, іншими – коли відходимо далі, а ще іншими – коли дивитися на них через сльозу втраченої любові, бо вона, сльоза – як весняна роса, безголоса в журбі й дарує полегкість у стражданні: «Нам би крихту чекань у долоні сховати, / А там крок до весни...» (с. 78).

«Серце чисте сотвори мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі відновини»*

(рефлексії)

Ірина Фотуйма. На грані смерті, та межі життя...
Буковинський журнал, ч. 4 (110), 2018. – с. 19–24.

Я не в літературі, а коло неї і так коротко, і ємко, як Євген Баран не напишу. Він є мастаком на дотепи і, жартуючи писав, що я знаю що таке поезія. Читаючи, перечитуючи добірку поезії Ірини Фотуйми спроможний хіба перефразувати думку Емілі Дікінсон про кохання: поезія – це все і це все, що ми знаємо про неї. Те що вражає, торкається душі і серця, спонукає до осмислення, бо ж пробуджує розум до дії:

Тумани не сховають всіх тривог,
Лягли на плечі залишки спокути,
Мені б тебе лиш поглядом торкнути,
Та неможливо, бо між нами Бог (с. 19).

Об'єднати вміст