Фарина Ігор

Подорож у пам’ять

Янис Акуратерс. Палаючий острів: повість. Пер. Ліни Мельник. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2018. – 144 с.
В останні роки можна підмітити одну характерну особливість: посилилась увага до книг, перекладених з інших мов. Як на мене, це перш за все продиктовано тим, що люди хочуть ліпше взнати край, де намірились побувати. Тривіальні туристичні довідники не спроможні вгамувати «голод пізнання». І тут на допомогу приходять перекладні видання поезії, прози чи есеїстики. «Палаючий острів» належить саме до таких. Це – перша в Україні інтерпретація повісті відомого латиського письменника Яниса Акуратерса.

Про що йдеться у творі? Звісно, відповідаючи на це запитання, дехто вдасться до викладу вражень від написаного, розлого коментуючи їх. Не буду заперечувати, бо раціональне зерно у такому підході існує. Але автор цього відгуку не хоче ставати на такий шлях. Бо вважає, що радше необхідно зробити сюжетний наголос.

Щемливість слова буднями народжена

Любов Бенедишин. Літа проминальна літургія. Вірші.-Львів: Плай. 2017. – 120с.

Здається, що вірші цієї поетки раніше зустрічав у різних виданнях. Але чимось особливим вони мені не запам’яталися. Чи не тому, що тяжію до модернової версифікації? Звісно, що до мене потрапляють і друки з традиційною поетикою. Але тоді «клюю» лише на твори відомих авторів. Несподіванки, правда, трапляються, несучи в собі присмак собості. Подібне було і цього разу. В одному із чисел журналу «Дзвін» надибав поезії Любові Бенедишин. Твори з часопису 2016 року, можливо, привернули мою увагу тим, що вони були вміщені в одному номері з моєю рецензією на книгу Олеся Дяка (маю таку звичку уважно перечитувати тексти тих, що сусідують з моїми опусами). Це було характерним і для перечитування торішнього випуску альманаху «Франкова нива», який почали римотворисокальчанки.

Поет у ролі композитора

Сергій Дзюба. Примчу на білому коні. Сто пісень. – Київ – Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: ТОВ  «Видавництво «Десна Поліграф», 2018. – 208 с.

А чому б і ні, зрештою? Нічого поганого в цьому не бачу. І можу наводити аргументи на користь цієї думки. Та вважаю, що їх многоти не потрібно. Бо (на мою думку, звісно) чи не найпромовистішим є наступне. Нині часто-густо ролі поетів і композиторів беруть на себе виконавці, спонукані матеріальними питаннями (такі творива не витримують серйозної критики; мелодії нерідко повторюються, а тексти не відзначаються ні художністю, ні логікою). Й на цьому тлі помітно виграють поети, виступаючи у ролі композиторів. Принаймні про це подумалося, коли почав перечитувати книгу Сергія Дзюби – уродженця Пирятина на Полтавщині, який нині мешкає в Чернігові.

Єдність дорослого і дитячого думань

Валентина Семеняк, Бурмотійко і Даринка. Казка. – Тернопіль; Джура, 2017, - 24 с. Валентина Семеняк. Баба Сяба. Оповідання. – Тернопіль; Джура, 2018, - 24 с.

Шукання літератора в рамцях одного жанру? А чому б, зрештою, і ні? Коли перечитуєш книги одного письменника і не бачиш творчого зростання, то стає нецікаво. Отже, потрібен поступ? Безумовно! Та, як на мене, проблема має двоєдинність. З одного боку перед усіма постає тематичне углиблення. А з другого? Пошуки самого себе в жанрових підвидах.

Щось подібне можна спостерігати й під час знайомства з доробком Валентини Семеняк. Спершу скажу про те, що вражає розпросторення розмислів у прозі. Різновидове  розпросторення. Бо тільки за останні роки вона окремими книгами видала духовні оповідки «Булочка для… Бога» і роман «Об’явник». А казка «Хто загубив усмішку?» вийшла й у перекладі болгарською мовою.

Якщо осмислювати ці друки, то неодноразово виникає питання про мирне співіснування дорослого і дитячого думання. Так би мовити, не дає спокою контекстове підштовхування до таких роздумувань. Зриме і невидиме.

Збагнути б час

Царук А. Тобі, прозріння пізнє…: Поезії. – Кропивницький : КОД, 2018. – 98 с.

Десь тридцять років тому в одного молодого поета з’явилася фраза: «Поет не зрушить цього віку, він тільки подих передасть». Якщо поміркувати, то віршар констатував очевидність. Але оте часовідбивання у слові і сьогодні залишається реалією епохи, в якій живе творець. Тому й цікаво простежити за рухом поезомислення у вирі буднів і свят.

  1. Навколо назви

Не знаю як і хто ставиться до назви видання. А для мене це схоже на якийсь ритуал. З оцінки ймення починаю знайомство з книгою. Як кажуть, зустрічаю, дивлячись на одежу. Можливо, у такому методі є якийсь гандж, бо дехто каже, що іноді таким чином можна пропустити геніальність. Не вірю! Ніколи вона не заховається за такі банальності, як «криниця», «поріг», «ріка». Не причаїться оригінальність і за несвіжістю на кшталт: «поезії», «вірші», «сонети», «катрени», «рубаї»…

Перші кроки у рим шерензі

Кміт О. М. Колір грози: вірші - Тернопіль: Терно-граф. 2018.-60с.

Хто і що там не казав би, а таки мають рацію ті, хто вважає, що рівень поетичного мислення значною мірою можна визначити вже за назвою поетичного видання. За довгі роки літературної праці сам неодноразово переконувався у цьому.У такі миттєвості чомусь на гадку приходять ймення «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського…(Зрештою, цей почесний перелік, слава Богу, можна продовжити.)

Здається, що сюди варто зарахувати й ім ‘я «Колір грози» Ольги Кміт з Тернополя. Образність думання у ній є очевидною.Вчитаймося: «і може кудись полетіла б звідси, але в мені ці грози».Чи не слід ці рядки з вірша «Грози» віднести до спроби своєрідного розкодування назви? Принаймні,такі думки обсіли мене, настійливо шепочучи й інші рядки, пов’ язані з образом грози: «синє небо несамовите, небо хмуре, аж до грози». А ще чомусь гадається про образ барв: «хтось мої кольори украде, як чужі, щоб залишитись», «проникаєш крізь пори фарбами». Думки, думки…

Чернетки носять вітер і…душа

Пасічник Н.Кирилиця:збірка віршів.-Тернопіль:Видавець Пасічник Н.І.2016-36с.

Деякі поети наївно вважають, що про них найліпше скаже «товста» книга. Мовляв, чим більше слів, тим краще. Помилкова думка. Бо суть полягає не у кількості написаного й оприлюдненого, а в художній якості текстів. Ще раз пересвідчився у цьому, коли на мій робочий стіл лягла «Кирилиця» Наталії Пасічник.

…Тоненька збірочка. Лише 30 віршів у ній. Але вони причаровують уже з першого твору. «…Ще рано для такої холоднечі і рано покидати ці міста, давай приїду в гості хоч на вечір, а ні – то напишу тобі листа». Особистісне, дуже особистісне постає за цими рядками. Та водномить спостерігаємо і вихід на загальнолюдські обшири. «…Та поки вітер донесе чернетку, пожовклу ніби дивні письмена, від нас обох, неначе від абетки, залишиться лише літера одна».

Чарівне слово Богдана Дячишина

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

«Літературний Чернігів», 2018, № 4

Нещодавно вийшов новий ошатний номер нашого популярного журналу «Літературний Чернігів», який порадував яскравими, цікавими й талановитими творами земляків, а також авторів з інших областей України та закордону.

Відкриває свіже число велика добірка віршів відомого поета Івана Гентоша «Ми гартовані на Майдані». Прозаїк Владислав Савенок представляє свою повість «Янгол-охоронець». До сторіччя проголошення нашої української держави нині публікуються твори українського поета Варфоломія Кириленка (1893-1965) та розповідь про нього, яку підготував Василь Чепурний. Проникливі спогади про свого батька Варфоломія Кириленка (псевдонім – Павло Степ) і село Хлоп’яники на Придесенні написав і Микола Гавриш із Канади, з міста Торонто, в якому живе багато українців, нащадків славних борців за волю нашої Вітчизни.

Публікуються тут вірші Станіслава Шевченка, Ярослава Савчина, Людмили Ромен, Богдана Братуся, Ганни Демиденко, Тетяни Таланцевої; проза Олександра Забарного, Сніжани Божок, Леоніда Луцюка та Ніни Кочубей.

Розділ «Літературознавство» представлений науковими статтями професора Олександра Ковальчука, доктора філологічних наук Валентини Біляцької та Ігоря Фарини. «Михайло Булгаков, Юрій Сльозкін, Любов Білозерська: чернігівські зв’язки» – так називається публікація краєзнавця Людмили Студьонової. Етнолог, письменник, науковець, професор Микола Ткач завершує свою розповідь «Давня віра та система вірувань». Цікава й стаття етнолога, науковця Івана Забіяки «Ода Подесенню». Михась Ткач публікує свої спогади про незабутнього письменника, журналіста і краєзнавця Віталія Леуса «Працював по сім днів на тиждень».

Ігор Фарина. Відплата. Оповідання

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.

Поетка душу відкриває навстіж

Атаманчук Ольга. Сонце у кухлику. Добірка віршів. – Золота пектораль. 2018. № 1. Доля для мене під сонцем дарує тепло. – Літературний Тернопіль. 2018. № 4. Заглядаю у вікна споминів. – Подільська толока. № 14.

Не раз спостерігав за дивністю. На засіданнях літоб’єднань чи у пресі вперше зустрічаєш твори молодих авторів. І чимось особливим вони не вражають, бо дуже помітними є учнівські наївність і банальність. Але минає час і такі автори «виписуються». Й написане хочеться читати, бо воно манить неординарністю.

Бентежне слово про ріднизну душі

Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.

Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».

І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».

Об'єднати вміст