Фарина Ігор

Слово про слово. Поетичне оголення душі

Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.

Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».

«А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну»

М’ята. Альманах № 1. – Вигода: ФОП П’янкова Т. Л. 2018. – 392 с.

Коли один за одним до мене почали з’являтися альманахи, то жартував, що почався період знайомства з такими виданнями. Але «М’яту» з-поміж них виділив би. З двох причин. По-перше, досі отримував друки різножанрових творів, а тут мені явили лише… поезію, по-друге, щось досі мені не надсилали антологічні зібрання, створені за статевим принципом, а в даному випадкові маємо тільки… жіночі вірші.

Саме з цього і хотів би почати свої розмисли. Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то гучних поетичних імен майже не було серед представниць слабкої статі. Згадаємо хіба що Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, ще приходять на гадку імена Оксани Лятуринської, Галі Мазуренко, Ірини Жиленко. Та й про наших сучасниць не варто забувати: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Наталія Білоцерківець, Світлана Антонишин, Любов Проць… Отже, авторкам «М’яти» є чиї традиції продовжувати. Це з одного боку. А другого? Про альманах жіночої поезії зібрався писати літературний критик-мужчина. Нефеміністичний погляд на фені містичне слово? Та не бачу в тому ніякої дивниці. Бо й об’єктивне вторування є до певної міри суб’єктивним. Незважаючи на статеві ознаки.

Чуючи молоде дихання

Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.

Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина  вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають  гранати й агави», «І мої віршенята наснилися  зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю,  як і хто сприйме ці небуденності,  а мені вони створили  словесний портрет людини із зачудованою душею.

Прочитане

Окрайці розмислів про життя у місті. Ковалик Надія. «Зваба». – Львів: Апріорі. 2018. – 344 ст.

З доробком Надії Ковалик зі Львова уперше познайомився ще у 1980-му році минулого століття, коли побачила світ її дебютна прозова книжечка «Листопадовий сніг». Через бистроплин літ уже неможливо пригадати деталі тодішнього враження. Але деякі узагальнення пам’ять усе ж зберегла. По-перше, літературний Львів і його поціновувачі захоплювалися прозою Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Герасимчука, Ніни Бічуї, Юрія Коваля, Левка Різника, Василя Стефака… А ще ж були молоді: Богдан Загайський, Василь Левицький… І диво якесь: на цьому тлі дивовижно світилася квітка оповідань та повістей Надії Ковалик. Незважаючи на зайвину романтичної наївності вчорашньої школярки.

І коли від знайомої письменниці почув про презентацію нової книги львів’янки, то поринув у споминальність… А ще через деякий час «Зваба» лягла на робочий стіл, і для мене почалося мандрування у бентежний світ слова знайомої здавен авторки.

Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента буде пройнятий рефлексіями проминулого: це диктуватиме підхід. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки.

Великі чари маленької книжечки

Васильчук В.Б. Останній бій знайденця. Оповідання. – Житомир: ПП «Рута», 2018. – 40 с.

Пошта принесла нову книгу. Скажете: невелика подія? Та не спішив би так стверджувати. Справді, чи не щодня на мій робочий стіл лягають нові поліграфічні вироби з різних куточків України. Але… Поява цього видання таки назвав би подією. Вже хоча б тому, що відразу взявся перечитувати книжку. І вже не зміг відірватися. І навіть пожалкував, що історія з собакою так скоро щасливо завершилася (за роки літературної роботи мені, як критикові, довелося перечитати  чимало друків і подібне зі мною трапляється дуже рідко).

Чому так швидко прочитав. Та не тому, що знаю попередні книги автора і про деякі з них писав у різних засобах масової інформації. І, звісно, міг зіграти роль фактор елементарної цікавості: чи вдалося авторові втриматися на вже досягнутому рівні? Можливо, й було це. Десь на підсвідомому рівні. Але спонукою стало не це. «Заманив» автор обкладинкою (таки мають рацію ті, хто говорить про важливість поліграфічного виконання!). Вірніше, одне слово з неї. Зачудував «знайденець».

Ігор Фарина: Поетичність думання живе у людині

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.

Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки. «На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного  у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

«Літературний Чернігів», №1 (77), січень-березень 2017

Повна електронна версія щоквартального мистецького журналу «Літературний Чернігів», №1 (77), січень-березень 2017.

ЗМІСТ

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА

Валентина Грибенко. В моїм засмученім краю. Поезія.
3 Тетяна Лепська. Куце щастя. Оповідання.
Андрій Барабаш. Поезія
Михась Ткач. Голос за дверима. Оповідання.
Станіслав Шевченко. Полюси любові. Поезія.
Оксана Костенецька. Одеський розіграш. Оповідання.
Дмитро Маринич. Поезія.
лександр Забарний. Старі дерева не пересаджують. Оповідання.
Ліна Ланська. Поезія. (Передмова Михася Ткача)
Юрій Бондаренко. Потоп. Оповідання.
Христина Береславська. Поезія.
Микола Заєць. Незвичайний виліт. Оповідання. (Передмова Миколи Лелюка).
Яків Ковалець. Густа кров. Поезія. (Післямова Валентини Меркулової).

ПЕРЕКЛАДИ

Всеволод Ткаченко. Переклади

Нехолодна філософія Лесі Шмигельської

pro-svitШмигельська Леся. ПроСвіт. Поезії. – Івано-Франківськ: Симфонія форте. 2016. –112 с.

Відомий український поет Ігор Павлюк – автор передслова до цієї книги віршів, очевидно, мав рацію, радячи назвати її – «Паперовий кораблик» чи «Кораблик на папері». Не знаю, що він мав на увазі. Та й, чесно кажучи, не цікавить це мене. Але, здається, що в даному випадку він мав рацію. Адже вірш «Паперовий кораблик» по своєму й оригінально відображає суть. А ще, напевно, заголовок є більш жіночнішим, що теж має істотне значення. Принаймні, мені так гадається.

Та перед нами постав «ПроСвіт». Певні поштовхи до розуміння цього ймення можуть дати поетичні рядки на кшталт: «Я чиїсь біль, що зринає сльозою і в проСвіті губиться», «Межи гріхів згадають мо’ про світ і просвіт». Менш тепла назва? Холодна філософічність? Можливо, і є щось від цього. Як кому смакує. Я ж особисто більш розмірковую про нехолодну філософію. Тим паче, коли для цього є підстави. І не тільки через назву з’являються вони. Якщо поезії з цієї книги поділити умовно за мотивами – на громадянські, пейзажні та інтимні, то їх помітно побільшає.

Літературний Чернігів, № 2/2016

LC2016-2Зустрічайте повну електронну версію щоквартального мистецького журналу «Літературний Чернігів», №2 (74), квітень-червень 2016.

ЗМІСТ

ПОЕЗІЯ, ПРОЗА

  • Дмитро Кремінь. Поезія
  • Анастасія Юник. Новели 
  • Ігор Фарина. Поезія 
  • Станіслав Шевченко. З садів земних і небесних. Поезія
  • Михась Ткач. На призабутій дорозі. Новела 
  • Ірина Васильківська. Жіноча доля. Поезія
  • Віталій Леус. Шрам на серці. (Уривок з повісті) 
  • Михайло Кушніренко. Ніхто, окрім нас. Поезія
  • Оксана Неділько. Новели
  • Дмитро Мельниченко. Поезія
  • Валерій Конаш.  Нірвана. П’єса (Закінчення. Початок – число 1 (73) за 2016 р.) 
  • Петро Пулінець. Поезія. 
  • Володимир Фриз. Історії неповторного Подолу. 
  • Анатолій Редько. Поезія. 
  • Ілля Левченко. Історія одного роду
  • Ісаак Клейнер. Поезія.
Об'єднати вміст