Фарина Ігор

Збагнути б час

Царук А. Тобі, прозріння пізнє…: Поезії. – Кропивницький : КОД, 2018. – 98 с.

Десь тридцять років тому в одного молодого поета з’явилася фраза: «Поет не зрушить цього віку, він тільки подих передасть». Якщо поміркувати, то віршар констатував очевидність. Але оте часовідбивання у слові і сьогодні залишається реалією епохи, в якій живе творець. Тому й цікаво простежити за рухом поезомислення у вирі буднів і свят.

  1. Навколо назви

Не знаю як і хто ставиться до назви видання. А для мене це схоже на якийсь ритуал. З оцінки ймення починаю знайомство з книгою. Як кажуть, зустрічаю, дивлячись на одежу. Можливо, у такому методі є якийсь гандж, бо дехто каже, що іноді таким чином можна пропустити геніальність. Не вірю! Ніколи вона не заховається за такі банальності, як «криниця», «поріг», «ріка». Не причаїться оригінальність і за несвіжістю на кшталт: «поезії», «вірші», «сонети», «катрени», «рубаї»…

Перші кроки у рим шерензі

Кміт О. М. Колір грози: вірші - Тернопіль: Терно-граф. 2018.-60с.

Хто і що там не казав би, а таки мають рацію ті, хто вважає, що рівень поетичного мислення значною мірою можна визначити вже за назвою поетичного видання. За довгі роки літературної праці сам неодноразово переконувався у цьому.У такі миттєвості чомусь на гадку приходять ймення «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського…(Зрештою, цей почесний перелік, слава Богу, можна продовжити.)

Здається, що сюди варто зарахувати й ім ‘я «Колір грози» Ольги Кміт з Тернополя. Образність думання у ній є очевидною.Вчитаймося: «і може кудись полетіла б звідси, але в мені ці грози».Чи не слід ці рядки з вірша «Грози» віднести до спроби своєрідного розкодування назви? Принаймні,такі думки обсіли мене, настійливо шепочучи й інші рядки, пов’ язані з образом грози: «синє небо несамовите, небо хмуре, аж до грози». А ще чомусь гадається про образ барв: «хтось мої кольори украде, як чужі, щоб залишитись», «проникаєш крізь пори фарбами». Думки, думки…

Чернетки носять вітер і…душа

Пасічник Н.Кирилиця:збірка віршів.-Тернопіль:Видавець Пасічник Н.І.2016-36с.

Деякі поети наївно вважають, що про них найліпше скаже «товста» книга. Мовляв, чим більше слів, тим краще. Помилкова думка. Бо суть полягає не у кількості написаного й оприлюдненого, а в художній якості текстів. Ще раз пересвідчився у цьому, коли на мій робочий стіл лягла «Кирилиця» Наталії Пасічник.

…Тоненька збірочка. Лише 30 віршів у ній. Але вони причаровують уже з першого твору. «…Ще рано для такої холоднечі і рано покидати ці міста, давай приїду в гості хоч на вечір, а ні – то напишу тобі листа». Особистісне, дуже особистісне постає за цими рядками. Та водномить спостерігаємо і вихід на загальнолюдські обшири. «…Та поки вітер донесе чернетку, пожовклу ніби дивні письмена, від нас обох, неначе від абетки, залишиться лише літера одна».

Чарівне слово Богдана Дячишина

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

«Літературний Чернігів», 2018, № 4

Нещодавно вийшов новий ошатний номер нашого популярного журналу «Літературний Чернігів», який порадував яскравими, цікавими й талановитими творами земляків, а також авторів з інших областей України та закордону.

Відкриває свіже число велика добірка віршів відомого поета Івана Гентоша «Ми гартовані на Майдані». Прозаїк Владислав Савенок представляє свою повість «Янгол-охоронець». До сторіччя проголошення нашої української держави нині публікуються твори українського поета Варфоломія Кириленка (1893-1965) та розповідь про нього, яку підготував Василь Чепурний. Проникливі спогади про свого батька Варфоломія Кириленка (псевдонім – Павло Степ) і село Хлоп’яники на Придесенні написав і Микола Гавриш із Канади, з міста Торонто, в якому живе багато українців, нащадків славних борців за волю нашої Вітчизни.

Публікуються тут вірші Станіслава Шевченка, Ярослава Савчина, Людмили Ромен, Богдана Братуся, Ганни Демиденко, Тетяни Таланцевої; проза Олександра Забарного, Сніжани Божок, Леоніда Луцюка та Ніни Кочубей.

Розділ «Літературознавство» представлений науковими статтями професора Олександра Ковальчука, доктора філологічних наук Валентини Біляцької та Ігоря Фарини. «Михайло Булгаков, Юрій Сльозкін, Любов Білозерська: чернігівські зв’язки» – так називається публікація краєзнавця Людмили Студьонової. Етнолог, письменник, науковець, професор Микола Ткач завершує свою розповідь «Давня віра та система вірувань». Цікава й стаття етнолога, науковця Івана Забіяки «Ода Подесенню». Михась Ткач публікує свої спогади про незабутнього письменника, журналіста і краєзнавця Віталія Леуса «Працював по сім днів на тиждень».

Ігор Фарина. Відплата. Оповідання

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.

Поетка душу відкриває навстіж

Атаманчук Ольга. Сонце у кухлику. Добірка віршів. – Золота пектораль. 2018. № 1. Доля для мене під сонцем дарує тепло. – Літературний Тернопіль. 2018. № 4. Заглядаю у вікна споминів. – Подільська толока. № 14.

Не раз спостерігав за дивністю. На засіданнях літоб’єднань чи у пресі вперше зустрічаєш твори молодих авторів. І чимось особливим вони не вражають, бо дуже помітними є учнівські наївність і банальність. Але минає час і такі автори «виписуються». Й написане хочеться читати, бо воно манить неординарністю.

Бентежне слово про ріднизну душі

Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.

Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».

І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».

Заглянути в очі героя

Череп-Пероганич Т. Бумеранг: Оповідання.- Житомир:Видавець О.О. Євенок. 2018 -72с.

Уже не раз зауважував, що знайомства з письменником чи письменницею починається зі згадок про цю особу в різних ситуаціях. І цього разу так було. Скажімо, свого часу написав рецензію на поетичну книгу «Мама Ніна з Ніневії» незабутнього Володимира Сапона із Чернігова. Ознайомившись з нею, віршар повідомив, що свій опус можу читати на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», яку заснувала уродженка Чернігівщини Тетяна Череп-Пероганич і її чоловік Юрій. Потім була розповідь про письменницю у газеті «Вільне життя» (м.Тернопіль), яку написав мій добрий приятель – літератор Богдан Мельничук. А нещодавно від письменника Віктора Васильчука з Коростеня на Житомирщині дізнався, що пані Тетяна стала лауреаткою премії імені Василя Юхимовича за збірку віршів «Осінь дорослої жінки». А вже після цього на мій робочий стіл лягла книжка оповідань «Бумеранг» цієї ж авторки.

Слово про слово. Поетичне оголення душі

Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.

Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».

«А Бог посміхався, знаючи, що таку сотворив одну»

М’ята. Альманах № 1. – Вигода: ФОП П’янкова Т. Л. 2018. – 392 с.

Коли один за одним до мене почали з’являтися альманахи, то жартував, що почався період знайомства з такими виданнями. Але «М’яту» з-поміж них виділив би. З двох причин. По-перше, досі отримував друки різножанрових творів, а тут мені явили лише… поезію, по-друге, щось досі мені не надсилали антологічні зібрання, створені за статевим принципом, а в даному випадкові маємо тільки… жіночі вірші.

Саме з цього і хотів би почати свої розмисли. Коли вглибитися в історію вітчизняної літератури, то гучних поетичних імен майже не було серед представниць слабкої статі. Згадаємо хіба що Лесю Українку, Олену Пчілку, Олену Телігу, Ліну Костенко, ще приходять на гадку імена Оксани Лятуринської, Галі Мазуренко, Ірини Жиленко. Та й про наших сучасниць не варто забувати: Любов Голота, Теодозія Зарівна, Наталія Білоцерківець, Світлана Антонишин, Любов Проць… Отже, авторкам «М’яти» є чиї традиції продовжувати. Це з одного боку. А другого? Про альманах жіночої поезії зібрався писати літературний критик-мужчина. Нефеміністичний погляд на фені містичне слово? Та не бачу в тому ніякої дивниці. Бо й об’єктивне вторування є до певної міри суб’єктивним. Незважаючи на статеві ознаки.

Чуючи молоде дихання

Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.

Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина  вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають  гранати й агави», «І мої віршенята наснилися  зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю,  як і хто сприйме ці небуденності,  а мені вони створили  словесний портрет людини із зачудованою душею.

Об'єднати вміст