Жінка-УКРАЇНКА

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

До плеяди літературних «багатоверстатниць» можна, безсумнівно, зарахувати і Євгенію Юрченко з Житомирщини, яку поціновувачі красного письменства знають за поетичними книгами «Віддзеркалення» та «Аритмія мовчання». Нещодавно вона прийшла до своїх читачів з прозовим друком «Теперішні» – першим доробком у цьому жанрі. (Вельми непростому, хоча й поезія теж не характеризується простістю.)

Що можна сказати про це видання? Симпатичне, хай і неоднозначне у сприйманні. Чому так міркую? Та виходжу передусім з того, що авторка є представницею прекрасної половини людства, а відгукувач – мужчина, та й різниця у віці є помітною (літературний критик удвічі старший за авторку).

Два моменти, які наштовхують на думку про психологічні нюанси.

Але це ще не все, за складом характеру більше тяжію до сюжетної прози. Себто до романів, повістей, оповідань і новел. Чи не тому, що у них шукаю відповіді на запитання, які переді мною ставить життєплин. Однак така увага до цих різновидів прози не означає, що до образків та етюдів ставлюся зі зневагою: не читаю їх. Це неправда! Вони теж мене цікавлять. Зрештою, не писав би цих рядків, якби мав протилежну думку.

Декілька наголосів, які народили в мені «Теперішні». По-перше, пані Євгенія зруйнувала хибну цитадель уявлень людей старшого покоління. Нерідко від них можна почути, що нинішня молодь є якоюсь не такою у сприйнятті навкошлишньості, зокрема, картин природи. Але вже перший текст «Неповторність» заперечує це.

По-друге, часто нарікаємо, що у представниць молодого покоління відсутня образність мислення, але «Теперішні» чітко говорять про протилежне. Книга наповнена вдалими метафорами, порівняннями й епітетами. І це – не голослівне твердження. Наведу кілька прикладів. Серед літературних тропів першого типу, приміром, виділив би наступні: «шлях стелиться сірим килимом», «мовчання огортало… щемом несказаних слів», «бабине літо плело павутинки срібні», «ступала м’яко, мов кішка, щоб не порушити гармонію тиші нічної», «підсніжники – вони такі ніжні, квіти надії й відродження», «з горнятком кави, ніби зависла – тут і водночас десь далеко-далеко». Ще більше у невеликій книжечці (всього 64 с.) надибуємо цікавих епітетів: «відголосок справжності», «обрії мрій і думок», «шепіт дерев», «фіранки іронічні», «легкість і спокій неминучості».

Дехто, прочитавши попередній абзац, говоритиме, що оцінювач прози завів свою улюблену платівку про необхідність поетизмів. Але не втомлююся повторювати, що вони є вкрай необхідними. З одного боку вони – неодмінний атрибут образка чи етюду. А з другого? Хіба поетизми не – свідчення індивідуальності мовлення?

І по-третє. Чомусь склалася думка, що автори прозових видань пропонують на суд читацький свої шукання в одному різновиді жанру, а якщо й об’єднують щось, то пропонують відсутність шукань. Якщо під останнім розуміти пропозицію із шармом особистісності, без зримих слідів пошуку, то Євгенія Юрченко не сповідує такого підходу. І слава Богу! Адже проза з ознаками поєднання ліризму та жіночого психологізму є набагато симпатичнішою. І не тільки для мене.

Проілюструю це на прикладі кількох творів. «Розмова» – взірець новели в класичному розумінні цього означення. (Хоча окремі елементи можуть і не сприйматися, але не вважаю це вадою авторки, бо кожен читальник має особливості сприймання, автор не зобов’язаний потакати їхнім смакам, а вони повинні рахуватися з ним.) Новелістичні елементи мають також «Ягідки», «Пошуки грибника».

Виходячи з обмірковування цих текстів, хотілося б акцентувати наступне. Свого часу неодноразово згадували молоду майстриню психологічної прози Ганну Костенко. Своїми пошуками у цьому напрямі зацікавлює й Інна Немирована. (Щодо неї існує думка, що ліризм з домішками психологізму – насліддя поезомислення, адже вона є неординарною віршаркою.) Можливо, і Євгенії Юрченко варто рухатись шляхом поєднання цих течій? Адже «Розмова» показала, що це вона спроможна осилити. Хотілося б уздріти більшого нахилу в бік психологізму й водночас не забувати про ліризм. Аби прояви останнього стали зримішими і слугували своєрідною візитівкою молодої авторки, як вже перебрало на себе цю роль розкріпачення думки і слова. Адже не секрет, що проза літераток, названих на початку цих нотаток на берегах книги, позначена застебністю на всі ґудзики згідно з вимогами віку.

І наостанок. Будь-яка проза (йдеться про різновиди вартісних текстів) приваблює, коли у ній є недомовленість – спонукач уяви того, до кого вона потрапила. Якщо підтекстовості (явної чи прихованої) немає, то такий твір приречений на неуспіх. В даному випадку мислиться про це з двох причин. Не секрет, що жіночі прозотексти в усі часи носили на собі відсвіти таємничості (укупі з ліризмом це чарувало). Це – з одного боку. А з другого – все зриміше до недомовленості додається оте розкріпачення, про яке вже йшлося. Адже в результаті злиття отримуємо суміш, котра так потрібна усім на вітродиханні часу.

Ігор Фарина