Жінка-УКРАЇНКА

Олександр Козинець народився в Лубнах на Полтавщині, мешкає в Києві. Пише вірші, коротку прозу та пісні. Працює в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова.

Організував та презентував літературно-мистецькі проекти «Щоденник» (2010), «Щоденник. Re: make» (2012), літературно-екогогічний проект «ПРОдайте їсти» (2011). Першу поетичну нагороду отримав у 2003 році. Має нагрудний знак «Кращий освітянин року» за рейтингом тижневика «Освіта» за книгу «Щоденник. Re: make» (2012 р.). Є одним із авторів спільного проекту молодих художників і поетів України «Горицвіт» (м. Львів, 2014).

Публікується в різних колективних збірках, літературних журналах та альманахах, серед яких найбільш відомі – «Березіль», «Буковинський журнал», «Дзвін», «Дніпро», «Золота Пектораль», «Рідний край», «Саксагань», «Склянка часу» «Філео+Логос» та ін.

***

Автор про себе: На кілька років старший за Україну. У 1991 році моя мама написала листа Президентові України і попросила його, щоб день мого народження зробили вихідним. Він задовольнив її прохання. Відтоді 24 серпня святкує вся країна!

У дитинстві мав світле кучеряве волосся та блакитні очі. Згодом «потемнішав». Суперечки про те, на кого я більше схожий – на тата, маму чи сусіда – тривають і досі. Та версія про сусіда швидко відпала. З моїм дорослішанням – сусід все більше ставав несхожим на мене.

Закінчив дві школи – музичну й загальноосвітню – та один університет – педагогічний. Однак бажання бути розумнішим підштовхнуло піти навчатися далі. Тому провчився не 11, а 25 років, включно з магістратурою та аспірантурою.

У 2010 році захотів стати відомим і зайнявся літературою: вирішив організувати та реалізувати літературно-мистецький проект «Щоденник» (2010). Потім довго дякував світові за досвіт і мудрість. Однак, мабуть не до кінця мене світ провчив, бо все ж наважився організувати та реалізувати ще два проекти: «ПРОдайте їсти» (2011) та «Щоденник. Re: make» (2012). Після того відпустило і бажання робити колективні проекти зникло.

Люблю понеділок (особливо, коли він починається о 6 ранку), фіолетовий і білий кольори, жити на нижніх поверхах, сміятися над собою і слухати музику, яка змінює вібрації на краще. Я – зануда. Тому, щоб не знудило – мене треба вживати дозовано. Періодичне голодування вітається.

Вірші та прозові тексти можна знайти в Інтернеті, якщо задати ім’я та прізвище у пошук. У текстах пишу іншим про себе та собі про інших. Відчуваю, що з кожним роком бажання й думки матеріалізуються краще, а час спливає швидше. Вважаю, що якщо вірно використати відразу ці два компоненти – результат може перевершити всі сподівання.

Окрім віршів та прози, пишу пісні. Правда, останнім часом з’являється більше текстів без мелодій. Досі не написав жодного вірша, в якому б згадувалися смакові відчуття і пам’ять минулих життів Проте маю не один десяток поезій про кольори, звуки, дотики, запахи, листя, дощі. Вірю в реінкарнацію та душу людини як першооснову усього сущого.

Триптих 
мамі, мами, матерів

1.Мамі

Кажуть, молитви Отцям не всесильні. 
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили! 
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь, 
Щоб душі споріднені 
Грілись любов’ю не марно. 
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості). 
Як давній твій друг. 
А значить, як син,
Бо до мами. 
Хай вечір до ніг тобі 
Вклониться співом і словом. 
Я хочу розвіяти хвилювання. 
Блаженна і світла
(матір – основа), 
В якій – мої злети, 
З якої – мої починання. 

2. Мами

Не чути крику… 
Біль… Різке світло… 
Чому він мовчить? 
Нарешті заплакав! 
– Подайте мені 
Вже дорослого сина,
Бо він ще у лоні 
Сказав слово «мама»!

3. Матерів 

Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо. 
Ви на відстані… 
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей – 
Поза виміром, часом, 
В  Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається, 
Не скоро будете. 
Сійте світло дітям своїм.
(Вам же є кому!) 
Жінка – сходинка, жінка – схованка 
І пробудження.
Невідомого, неповторного, 
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О. 
Невідомого, невід’ємного, 
Себто вічного. 
Те, що хибне – водночас є істинним. 
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина… 
Всепроникна, розумна, блаженна,
В О І С Т И Н А! 

***

Твої пальці впливають на прилади.
Твої губи мене підсолоджують.
Ти чудова, це факт. Але ж зрівнюю?
Зупинитись ніяк не можу я…

***

Часто прощаємось, 
Менше – прощаємо.
Вечір у спину дихає вітром.
Холодно якось. 
Випити б чаю.
А замість слів – 
Обійняти спокійно.
Тісно думкам в тілі моєму…
Хочеться простору,
Миру й до тебе!

Тиша

Думав про інше,
Відволікався.
Та чомусь ти,
Чомусь ти…

Обірвані сни
Стали листами,
Тепле ліжко –
Точкою відліку.
Та чомусь ти, 
Чомусь ти…

Чую кроки,
Відчуваю подих:
То мабуть ти,
Чомусь ти.

Перевіряю:
Чомусь – ти…ша…

Приходжу наче…

Очі світлі… Ті очі так часто плачуть.
Хрестить їжу, перш ніж поїсти просто.
Знала голод. Хліба в чужих не просить.
Майже осліпла – серцем всіх наскрізь бачить!
Тужить вона за мною, хоч зустріла мене уперше.
Каже, що світлий, добрий; вірить, що дуже чуйний…
В неї волосся біле – лебідь із нею ночує,
І відлітає зранку до іншого білого вершника.
З обличчя її художник колись малював ікони.
Матір живих, вона знає усіх місцевих.
У неї в будинку я почуваюся наче у церкві.
І плачу від щастя. (Та ви не кажіть нікому!)

***

Чари бо вечір
Чаклуєш
Чадиш 
Чистиш
Часником
Полином
Кропивою
Підстаркуваті зіниці
Продавлюють зорі
У решето
Чаруєш бо вечір
Говориш
Городиш
Брешеш
І знову шукаєш
Рецепти чергових звершень
Бо падати низько ніяк
Бо падати вниз далеко…
Чаклунка
Відьма
Повія
Зозуля
Жінка
Лелека

***

Дівчина, з якою я сплю, 
Пахне медом і цвітом акації.
Вона – втілення світла і грації,
От за це я її і люблю.
В ній поєднання льоду й вогню.
Я – милуюсь, вона – усміхається.
Дуже ніжно і гучно кохається
Дівчина, з якою я сплю. 
А ще смачно готує салат
І не носить удома халат... 
Я казав, що її я люблю,
Дівчину, з якою я сплю? 
Усе добре у нас, ви праві. 
Сам не думав, що так полюблю. 
Тільки дівчина... (я з нею сплю) 
Є лише у моїй голові.

Жінка

       Вона Жодного разу
           нІкому
            Не казала про біль.
     Проте, Кожного разу
  Душа болілА сильніше.

       Вона Жодного разу
           нІчого
            Не скаже й тобі,
 хіба що споКійно
           нАпише про тебе віршик.

          ЗаЖурені очі
ходитимуть тІнню вночі.
            Нічого Не вдієш…
       В думКах:
  «І не кращА, й не гірша».

     Лиш свіЖе «курли»
      білоснІжних весяних ключів
       Їй з Неба відправить:
   «Ти – жінКа, ти – матір,
    Ти – іншА».

***

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме,
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього… – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася.
День важкий. І душа в сльозах.
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай.
Ось, прийшов... Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

***

Благослови, Господи,
Того чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну,
Готує сніданок,
Стіл накриває зранку.
Пробачає образи,
Посиденьки у подруг,
Флірт з іншими чоловіками,
Шкідливі звички, 
Складний характер,
Любов до істерики…
Дай сили, Господи, 
Тому чоловікові,
Який носить тебе на руках,
Береже сон,
Здійснює давні мрії, 
Дарує соняшники –
Улюблені квіти,
Купує сигарети
(Хоча сам не курить!).
Убережи, Господи, 
Такого чоловіка
Від ранньої старості, 
Кращої жінки, іншої країни,
Нових друзів,
Допоки він, щасливий,
Відчуває твою любов
І вірить у те, що
Благословить Господь
Такого чоловіка,
Який ніжно цілує тебе сонну
І йде готувати сніданок...