Жінка-УКРАЇНКА

Від Романа до Йордана…

Новорічні та Різдвяні дні стали приводом для жартів.

І “від Романа до Йордана”, і український Рамадан, і наші стогони від “тортур” смачних страв, і вихідних ніби забагато, коли робота видається відпочинком, і нарікання, що стільки відпочивати трудовому народу шкідливо для економіки.

Правда, у несвяткові дні іноді думаєш, що шкоди для економіки не менше. Але з кожним роком я переконуюсь, що ці довгі дні нам даруються, щоб ми зупинилися від штучної діловитості, надуманих справ, даремної біганини, занадто зручного, а від того такого негарного одягу і нарешті озирнулися.

І тоді ми бачимо, яка наша оселя затишна і красива після особливого прибирання і прикрашання, ми розуміємо, що таке ” мій дім – моя фортеця”, навіть якщо ця фортеця – маленька “хрущовка”.

Ми дивимося на себе в дзеркало і собі посміхаємося – які ми красиві у цих вишиванках, плахтах і баламутах. Ми дістаємо стару макітру і ставимо її на стіл, як найдорогоціннішу порцеляну. Ми стаємо господинями коло печі, навіть якщо ми поважні бізнес-леді або круті директорки. Ми почуваємося кращими, бо ми згадали самотніх і стареньких родичів чи давніх маминих подруг і подзвонили їм.

Нас всередині затоплює хвиля ніжності і любові, коли дивимося на свого татка, який з такою ж ніжністю дивиться на свого кота. Нам здавлює горло, коли ми раптом розуміємо, скільки нашим батькам років і які вони внутрішньо самотні, хоч й у них є ми. Бо їхня душа молода, як і була, а тіло не може виконувати порухи цієї душі.

Ми знайомимося цими днями із людьми, яких нам посилає Бог. З ними ми однаково співаємо, однаково кажемо по-полтавськи “ли” і нам не треба розшифровувати культурні коди. Ми в такі дні нарешті розуміємо, що таке щастя.

Це може бути один вечір, кутя, що вдалася, скрипка і прадавній спів у тебе в коридорі квартири, двоє маленьких дівчаток із крилами за спиною, сусідські незнайомі діти, почеплений білий рушник на картину “Небесна сотня” і червоний – на новісіньку маленьку неймовірну ікону, чиста і тиха квартира на другий день після гостей, гостювання у тата на Василя і подарований ним гаманець діда, де всі його, діда документи, це – просто чай вдвох, бо їсти просто вже нічого неможливо після українських гостин.

Ніякі інші свята не дають таких відчуттів. І мені їх не забагато.

Бо пройде ще один Святвечір, потім Водохреща, і ми знову пірнемо у вир буденного життя. Будемо носитися, говорити, засуджувати, боротися, гніватися, багато працювати. А ці дні залишаться теплим островом, на якому так затишно сидять у своїх вічних кріслах наші такі все одно молоді батьки.

Суп гарячий у банці…

На презентацію цьогорічних грипів та вірусів мене запросили у “президію”. Я не збиралася і не хотіла нічого писати про свою сезонну хворобу. Бо, якщо в тебе перший вірус і кашель, то ти трохи навіть кокетливо пишеш у ФБ про те, як ти лежиш у красивій піжамці з елегантним вовняним шаликом на шиї, у нових гуцульських шкарпетках, попиваючи трав‘яний чай чи молочко. І навіть постиш естетичні фотки з приліжкової тумбочки з книжками, милою чашечкою, парочкою мікстур і котом на задньому плані.

Ти лежиш, видивляєшся, чи почав новий сезон хороший серіал, читаєш багато книжок, лайкаєш, і хоча й важкувато, але продовжуєш працювати, видаючи необхідні тексти чи ефіри.

Це все триває до однієї межі. До температури тіла 38 градусів.

Але потім, коли ти щойно налаштувалася на повне одужання, бігання за подарунками, ти приємно хвилюєшся від прийдешніх робочих новорічних цікавих записів з колегами, інтерв‘ю з кумирами, у тебе в месенджері весело піпікають величезні гурти сформованих груп, куди тебе запрошено у гості, на чудові зустрічі, до тебе приходить наступний вірус.

І вже саме цей вірус обирає тебе у президію сезонних грипів та ГРВІ. Бо спочатку в тебе 38, потім 38,5, а коли потім вище й вище, тобі вже стає дуже недобре. І в цьому стані – ніяких кокетливих постів про хворобу, ніяких серіалів, ніяких книжок. Ти лише або провалюєшся у сон, або просто слабуєш мовчки.

Будь-який корисний трав‘яний чай викликає ненависть, оце рясне пиття і дикий кашель вивертає нутрощі, на початку ніякі знеболююючі засоби не тамують нестерпний головний біль.

І весь цей час нічого не хочеться із нашого, так би мовити сучасного, такого часом штучного, життя.

Ані постів у ФБ, ані нових лахів, ані концертів, гостей чи вечірок, ані делікатесів.

Я терпіти не можу молоко, але саме цими днями єдине, що сприймав мій організм – тепле молоко з маслом і медом. Напій, від якого я, певно б, бекнула здоровою. Мені, якщо й хотілося, то чогось дуже простого – варена картопля з олією, шматок хліба, зварена курка чи індичка. З напоїв якось несподівано добре пішов морс – єдиний, який не викликав нудоту і ненависть. 

…Коли прийшов лікар, організм якось підтягнувся, втихомирився, паніка вщухла. Не знаю, як у вас, але я вже роками помічала: як би ти не здихав, завжди, завжди, перед тим, коли має прийти лікар, відбувається криза і ти відчуваєш, що цей перелом – явно в кращий бік.

І тепер я маю купу призначень, отримую від чудових людей, давніх друзів, турботу і професійні поради, лише встигаю своєчасно приймати ліки. Навіть чоловік зробив спеціальну табличку, щоб не заплутатися.

І коли ти вже побачив світло в кінці тунелю, коли оці страшні градуси втекли з термометра, коли кашель почав бути просто жахливим, але, як кажуть лікарі, хоча б трохи продуктивним, ти починаєш потроху озиратися довкола. І однією з перших ознак одужання стала зацікавленість новим циклоном в Україні, до якого тобі було байдуже ще пару днів тому. Я вперше за час хвороби написала прогноз у ФБ, стомилася, поки писала, ніби усю присадибну ділянку переполола, напилася за табличкою усіх ліків і лягла в своє тепле кубло.

Прокинулася від дзвінка у двері, здивувалася, бо ніхто не мав прийти, коли в тебе вірус, кому б це прийшло в голову приходити, допленталась в коридор і відкрила двері.

На порозі стояло два кульки, а вже майже з-за рогу сусідка Маруся сказала, що воно все гаряче і щоб я пообідала, а щось там з’їла ввечері. Ця сусідка – дочка вже покійної Горпини Федорівни, жінки старенької, з якою я товаришувала останні три роки. Я писала про неї, і фото її викладала, це була в нашому дворі така якась тиха радість у буряковій хусточці і завжди розумними і цікавими очима. Ми через Горпину Федорівну з її дочкою та зятем стали спілкуватися.

Я поки допетрала, що й до чого, порозгортала на кухні ті кульки.Там була велика скляна банка із овочевим супом, гарячим та смачним, домашні шикарні котлети щойно з плити. І окремо вирізана ямка у чорній редьці з залитим туди медом. Таке все чистесеньке, акуратне і охайне.

Згадала, що Маруся наказала редьку ложечкою їсти, аж поки натягнеться мед, вже ввечері.

А суп треба одразу. Зняла кришку поліетиленову з банки, перелила суп у кастрюльку, налила собі мисочку і взяла ложку. І раптом якось  ще раз глянула на цю банку, на цю чорну редьку і я так почала плакати, як вже давно не плакала. Сльози виливали і ці два важкі тижні, і жаль за незробленим, і жаль до себе, і безсилля перед недугою. Але найбільше мене вдарив оцей простий людський жест, оце таке наше-наше, суп гарячий у банці, який колись лише мама могла привезти. А чорна редька з білою ямкою з медом посередині – це взагалі з тих часів, коли всі були живі, з дитинства. Я їла той чудовий суп, ревіла просто вголос, мама з бабульою десь там посміхалися, а я не могла зупинитися.

Такі прості жести, без пози і без часом формального “тримайся”, дають стільки любові і людської доброти, що ти не можеш це вдержати і тому плачеш.

Вже ж написала, що не збиралася нічого писати про хворобу, бо вірус прийшов і хай щезне, і так і буде. Але написала саме заради нашої сусідки Марусі, її покійної мами, заради моїх мами і бабулі, заради таких хороших наших людей, усіх, хто прийде і мовчки принесе тобі укутаний гарячий смачний суп, домашні котлети і чорну редьку з медом.

Саме тоді, коли ти цього ніяк не сподівався, але, виявляється, так цього потребував.

Про заячі вуха страху і комплексів

Вже не перший раз пишуть мені таку штуку.

Висловлю якусь думку з приводу, у пості про погоду використаю який мем фейсбучно-політичний, візьму в лапки для підкреслення думки стереотип популярний — і отримую цікаві звинувачення.

На межі з хамством, а часом і без межі. Але то таке…

Мене фейсбучне хамство від незнайомих людей практично не зачіпає.

Може, в людини свекруха лихая, або борг не віддають, або гарячої води давно нема, або нові черевики ноги натерли, або колись по сольфеджіо несправедливо «двійку» поставили, або морква в погребі стала проростати, або просто несусвітний дурень, то таке…

Але, якщо відкинути квітуче хамство, то гола суть – така.

Вони вважають, що я висловлюю саме ось такі слова, враження, висновки з такого й такого приводу, бо я працюю, на їхню думку, на провладному каналі й ніяк інакше думати не можу.

Так і пишуть зловтішно.

Типу – ага! ось звідки ноги ростуть! так вона ж там працює, де весь час декого кудись цілують, це ж їх там накачують, вони ж лише співають оди владі, тому Ви, пані Діденко, ще та какабека, яка не в змозі головою сама хоч щось путнє придумати, а лише озвучує провладні мантри, яких примусово навчають на своєму каналі.

І такі звинувачення я вже не один раз отримувала.

Це не сумно і не смішно, ну, мені особисто ніяк.

Але це свідчить про те, що саме такі люди не в змозі самостійно думати, придумувати і, відповідно, щось створювати путнє.

Їм у голові не вкладається, що хтось може сам думати, аналізувати, помилятися, вибачатися за помилки і не боятися про це написати.

Вони внутрішньо, навіть часом, може, й самі того вже не хочуть, але все одно коливаються разом із лінією партії.

Тобто, насправді, саме для них надзвичайно важливим є начальство, як воно думає, що каже і в який бік настовбурчує начальницькі вуса.

Бо сказати щось від себе — це дуже страшно.

Такі люди будуть махати шаблюками чи тицяти дулі владі, як явищу, вони обзиватимуть усю Верховну Раду, Кабмін, президентські будь-які рішення чи нерішення, але вони миттєво присядуть, підібгавши хвоста, перед своїм безпосереднім конкретним начальником.

Вони ніколи не повірять, що людина може самостійно щось написати і мати свою думку, без впливу та дозволу.

Як часом звинувачують — «а еще в шляпе!».

Я, взагалі, більше хустки і плетені шапки люблю)

А в них крізь ті шляпи заячі вуха страху і комплексів ну дуже вже часом стирчать.