Жінка-УКРАЇНКА

Окрайці розмислів про життя у місті. Ковалик Надія. «Зваба». – Львів: Апріорі. 2018. – 344 ст.

З доробком Надії Ковалик зі Львова уперше познайомився ще у 1980-му році минулого століття, коли побачила світ її дебютна прозова книжечка «Листопадовий сніг». Через бистроплин літ уже неможливо пригадати деталі тодішнього враження. Але деякі узагальнення пам’ять усе ж зберегла. По-перше, літературний Львів і його поціновувачі захоплювалися прозою Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Герасимчука, Ніни Бічуї, Юрія Коваля, Левка Різника, Василя Стефака… А ще ж були молоді: Богдан Загайський, Василь Левицький… І диво якесь: на цьому тлі дивовижно світилася квітка оповідань та повістей Надії Ковалик. Незважаючи на зайвину романтичної наївності вчорашньої школярки.

І коли від знайомої письменниці почув про презентацію нової книги львів’янки, то поринув у споминальність… А ще через деякий час «Зваба» лягла на робочий стіл, і для мене почалося мандрування у бентежний світ слова знайомої здавен авторки.

Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента буде пройнятий рефлексіями проминулого: це диктуватиме підхід. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки.

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.

Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки. «На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного  у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Шмигельська Леся. ПроСвіт. Поезії. – Івано-Франківськ: Симфонія форте. 2016. –112 с.

Відомий український поет Ігор Павлюк – автор передслова до цієї книги віршів, очевидно, мав рацію, радячи назвати її – «Паперовий кораблик» чи «Кораблик на папері». Не знаю, що він мав на увазі. Та й, чесно кажучи, не цікавить це мене. Але, здається, що в даному випадку він мав рацію. Адже вірш «Паперовий кораблик» по своєму й оригінально відображає суть. А ще, напевно, заголовок є більш жіночнішим, що теж має істотне значення. Принаймні, мені так гадається.

Та перед нами постав «ПроСвіт». Певні поштовхи до розуміння цього ймення можуть дати поетичні рядки на кшталт: «Я чиїсь біль, що зринає сльозою і в проСвіті губиться», «Межи гріхів згадають мо’ про світ і просвіт». Менш тепла назва? Холодна філософічність? Можливо, і є щось від цього. Як кому смакує. Я ж особисто більш розмірковую про нехолодну філософію. Тим паче, коли для цього є підстави. І не тільки через назву з’являються вони. Якщо поезії з цієї книги поділити умовно за мотивами – на громадянські, пейзажні та інтимні, то їх помітно побільшає.