Жінка-УКРАЇНКА

Окрайці розмислів про життя у місті. Ковалик Надія. «Зваба». – Львів: Апріорі. 2018. – 344 ст.

З доробком Надії Ковалик зі Львова уперше познайомився ще у 1980-му році минулого століття, коли побачила світ її дебютна прозова книжечка «Листопадовий сніг». Через бистроплин літ уже неможливо пригадати деталі тодішнього враження. Але деякі узагальнення пам’ять усе ж зберегла. По-перше, літературний Львів і його поціновувачі захоплювалися прозою Романа Іваничука, Романа Федоріва, Дмитра Герасимчука, Ніни Бічуї, Юрія Коваля, Левка Різника, Василя Стефака… А ще ж були молоді: Богдан Загайський, Василь Левицький… І диво якесь: на цьому тлі дивовижно світилася квітка оповідань та повістей Надії Ковалик. Незважаючи на зайвину романтичної наївності вчорашньої школярки.

І коли від знайомої письменниці почув про презентацію нової книги львів’янки, то поринув у споминальність… А ще через деякий час «Зваба» лягла на робочий стіл, і для мене почалося мандрування у бентежний світ слова знайомої здавен авторки.

Розумію, що дехто, прочитавши попередні абзаци, говоритиме, що опус рецензента буде пройнятий рефлексіями проминулого: це диктуватиме підхід. Можливою є і гостріша реакція. Себто йтиметься про закидування літературного критика каменями зневаги за суб’єктивізм оцінки.

Чесно кажучи, подібна реакція з мого боку є очікуваною, і мене вона не переймає. З двох причин. Давайте не забувати, що будь-який відгук  на видання попахує суб’єктивізмом, і нікуди від цього не подінемося. Не бачу нічого негативного і у ностальгічних відсвітах критичного слова, якщо ця туга за колишністю поєднана із вглибленням у тексти.

Але не продовжуймо медитацій загальникового плану. Доцільніше пірнути у течію думок і словогри авторки з княжого Львова. Усвідомлюю, звісно, що може бути чимало міркувань (скільки людей, стільки ж і думок). Тому зупинюся лише на двох аспектах, які завжди цікавлять при оцінці прозових видань. (Якщо точніше, то спробую порозмислювати над темарійністю і виражальністю. Може, і є в цьому певний елемент традиційності. Але чи варто звертати увагу на зовнішні ефекти, не зазираючи  до середини?)

Отже, чим приваблює тематичне коло книги? Якщо узагальнити, то твори – своєрідний відбиток життя людини у місті. Іноді думка ніби й торкається питання про схематичність відображення. Але відразу на таке сприймання нашаровується інше. Відчувається, що авторка народилася у Львові, про який пише. Але не назвав би це писаннями людини, котра родокоренями міцно вросла у львівський грунт і на генному рівні словесно передає це. Тут маємо дещо інше. Погляд на події особистості, яка волею долі стала мешканцем  міста, але ще пам’ятає про свої сільські корені, і це живить її уяву.

Але це ще не все. Територіальну ознаку доповнює часовимір. В оповіданні «Хочу дитину» знаходимо згадки про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Про непростість виживання у сучасних економічних умовах йдеться у творах «Зваба» та «Дні осінні…» До речі, останній зачіпає ще одне питання – ставлення людей до реалій життя. Зрозуміло, що багато українців негативно оцінюють їх. Але не секрет, що в різних регіонах країни по-різному висловлюють почування. Натякаю на галицький шарм оповіді? Будемо відвертими: у «Звабі» він зримо не відчувається.  І тут сприймальницькі відчуття стають двоякими. З одного боку, дуже хочеться більшої присутності так званої галицької аури. А з другого? Боюся її нав’язливості. Чи не тому більше прихиляюся до ненав’язливості? В книзі Надії Ковалик вона, як мені здається, існує. Хоч, може, і проситься на частину питання про більшу львівськість написаного. (Гадаю, що дилема є. Знайти б ще баланс між устремліннями письмачки та хотіннями читачів. А, можливо, цього і не треба? Вирішувати тільки авторці. Вимога життя…)

Ще одне питання. Сприймання написаного львів’янами і нельвів’янами. Якщо перші нерідко шукають збігів знайомих реалій і «смакують» ними, то другі не звертають уваги на подібне та свідомістю «вертяться» навколо подій, їхніх дійових осіб. До всього цього додається і віковість сприйнять.

Що маєму на увазі, говорячи про віковий фактор?Та два нюансики. Спершу поговоримо про авторські акценти. Скажімо, в даному випадкові на поміч може прийти книга авторки «Зими не буде».Вона проторувала дорогу до читачів ще до проголошення незалежності України, а «Зваба» – найостанніша у часовимірі. Так би мовити, стильова спільність. Та якщо перше видання позначене певною барвистістю молодечого романтизму, то друге – промовляння досвіду. Погодьмося, що цей нюансик є дуже важливим. Як і роздумування про ставлення до написаного різновіковими категоріями читачів.

…Прошу вибачити, що стільки емоцій з’явилося у мене під впливом текстів. Можливо, і не варто було б розтлумачувати так широко різноголосність поглядів на твори, та мені чомусь здається, що без неї неможливо збагнути сюжети. Тим паче, що і вони є далекими від одноманітності. Скажімо, книга починається оповіданням «Зіпсута порода». З першого погляду маємо розповідь про самотинне життя керуючої відділенням банку Лілії Іванівни Якубенко – ще молодої особи. Як на мене, то тема є вартою уваги сама собою. Але коли до цього примішується і доза чоловічих дій (нехай і не завжди позитивних!), то виходить дивовижна вибухова суміш.

Ще більше про це думаєш, коли згадуєш оповідання «Втеча». Уродженець містечка неподалік від Львова Мирон разом з дружиною Таїсією вже прилаштувався у великому місті. Живуть, працюють, виховують дочку Ілонку. Та одного дня постарілі Миронові батьки пропонують обом перебратися до них і допомагати у веденні бізнесу в невеликому містечку. Син погоджується, а невістка проти. Зародження конфлікту. Згодом, перебравшись до батьків, Мирон закохується у продавчиню Наталію, цілковитого антипода Таїсії, з якою вирішує створити сім’ю. Повернення до Львова з метою розірвання шлюбу  завершується зустріччю з коханцем дружини у пікантній ситуації.

Як бачимо, в обох творах є різність ситуацій.

Оповідання «Зваба» теж торкається теми подружньої вірності. Але вже в іншому ракурсі. Молода жінка Леся безтямно закохується у старого ловеласа Тараса – батькового перевесника. Після безтямних любощів з ним у рамках курортного роману молода жінка відкриває для себе гнилизну єства свого підстаркуватого обранця і остаточно розчаровується в ньому, повертаючись у лоно сім’ї.

А твір «Хочу дитину» - протилежність вищеописаному. Сімейне гніздечко в Нелі та Зенона є, а дітей немає. Неля вже тричі вагітніла, але діти не народжувалися. Жінка вчетверте перебуває на дородовому збереженні у лікарні. Спокушена сонячною погодою,вона необачно виривається у святковий день з чоловіком на дачу машиною. Повернення після згубної вилазки завершується передчасними пологами без перспектив надалі стати матір’ю. Недоношена дитина помирає попри зусилля лікарів. І, поки Неля поправляється після важкої операції, тихо божеволіючи від горя, Зенон знаходить для усиновлення хлопчика, народженого в один день із їхньою втраченою дівчинкою. Неля уперше зустрічається з немовлям, не ймучи віри власному щастю…

Повісті «Дні осінні…» та «Стіна» теж є різними. Перша – розповідь про сумні будні літньої Емілії  Красовської, яку діти силоміць забрали із Дрогобича до Львова, продавши її квартиру. Повністю узалежнившись від дітей та онуки, жінка пізнає усю глибину жорстокості і хижацтва найрідніших їй людей. Несподівана смерть Емілії стає для неї бажаною і довгожданою, бо вона, нарешті, зустрічається зі своїм покійним чоловіком, який по-справжньому її любив. Друга повість – опис почувань Анни, котра важко повертається до життя після автомобільної катастрофи.

Тематичність має неповторний шарм і за рахунок гумористичності, адже у книзі «Зваба» маємо твори «Болить голова» та «Новий рік вдався!», які авторка іменувала гуморесками. У першому творі  перед читачем постає доля сільського парубка Петра Терешка, котрий прагне прижитися у великому місті  методом крутійства (хіба інакше назвеш спорудження кам’яниці з поміччю крадіжок і прагнення нажитися через псевдоцілительство?) З почуттям іронічності читаємо розповідь про зустріч Нового року на дачі, в якій кумедне переплітається з гірким. А, найголовніше, до героїні гумеорески приходить сумне усвідомлення того,що Новий рік не принесе нічого нового, і вся його новизна у тому, що одні цифри помінялися на інші…

…Про тематичні пласти вищезгаданих творів можна, либонь, ще говорити і говорити, але розпросторюватися роздумуваннями не буду. Наголошу лише на одному моменті. Іноді можна почути про побутовізм. Та чи варто балакати про нього у негативному тоні? Згоден, що певні елементи побутописання у «Звабі» є. Але, якщо він став необхідним елементом твору  і не вивищується над ним, то все нормально. А у «Звабі» маємо саме таке.

Та не лише цей виражальний нюансик впадає у вічі. Відрадно, що авторка орієнтується на цікаві метафори, порівняння, образи. Голослівність? Нітрішечки! Приміром, назву лише кілька метафор. «Голос матері пронизує», «Ніссан» заковтував кілометри», «Кухня розплачеться від радості», «Закоханість билася навкулачки», «Проводжала очима кожного».  А з-поміж порівнянь виділив би наступні: «Обнімав її своїми почуттями, наче великими крилами», «Мовчки, ніби повертаючись із похорону», «Полетів на нього, як метелик», «Сприймала його, як живого». Запам’яталися і деякі образи: «Шлюз багатослів’я», «лапа страху», «маніфестація краси», «тріщина ніжності», «скелети садів»…  Іноді авторка метафоричність, порівняльність та образність вищезгаданого штибу поєднує зі звичністю, що надає  оповіді несподіваної  дивності. Цю ж роль бере на себе і використання стійких слововживань з присмаками фразеологічності: «розум спить», «позліталися, як мухи на мед», мов на шматки поріже», «за ним, як за стіною».

А хіба можна оминути питання про словогру? Серед буквотворів сподобалися слівця з ознаками неологічності та рідковживаності: «придбанки», «леопардоокий», «побляк», «насторога», «прижмур», «вдяганки». Та й пейзажність зачудовує: «Жовте листя придорожніх дерев і його довколишні розсипи на землі зливалися з золотом сонця  і обіймалися з голубизною неба, творячи дивовижну красу», «Березневий день щедрими пригорщамим розсипав довкола сонце, яке мовби вітало його із початком нового життя»…

Звісно, жалкуєш, читаючи ці вдатності, що їх ще недостатньо. Але водночас сумуєш через мовні «ляпи». Якщо «базар» є допустимим у мові дійових осіб, то цього не скажеш про мову автора. «Прокинутися» чи «проснутися»? Мені більше імпонує друге. Часом думається і про те, що окремим творам бракує динамічності. Хоч, можливо, тут промовляє різностатевість прозаїчки і рецензента?

…Не ставив перед собою мети охопити у нотатках на берегах книги усі нюансики сприймання. Багато питань, мабуть, залишилися поза увагою. А може, в цьому  і полягає чар прози Надії Ковалик? Бо погана книга розмислів не покличе.

                                                                       Ігор Фарина,
м.Шумськ на Тернопіллі.