Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Десь йдуть дощі,десь падають сніги,
Десь зараз небо зорями засіяне,
А десь йде жінка,наче крізь віки
І кліпає мені сумними віями.
Я наче б її знаю,наче б ні,
Ми начебто стрічались й не стрічалися,
Вона в якомусь десь була вікні,
Когось чекала чи із кимсь прощалася.
Її овал слов’янського лиця,
(Таку класичність чи у Бога вимолиш?)
І погляд,погляд – птиці чи гінця –
Кудись намітить то уже не стримаєш.
Я знаю її вдачу і норов –
О як вона тримає гордо голову! –
То йде вогнем,то ледяніє кров,
То плавиться земля неначе олово.
Пройде повз тебе – і не стане слів,
(І хай там як котра навчилась хвицати),
Вона таких народить козаків,
Що у покоях аж султана вицілять.
Із правіків чи з райських ще садів,
Із сьогодення чи уже з майбутнього,
Іде Богиня по землі моїй
І – не знищенні ми з її присутністю.

* * *

Коли тобі легко бувало,Мадонно,
У світі,де завжди гострили списи?
В очах твоїх синіх,як небо бездонних,
Хоч в кутику,місце завжди для сльози.
Коли тобі в світі було не самотньо,
У цій повсякденній земній метушні?
Душа поривалась знайти щось істотнє
І тихо ридала у затінку днів.
У вирі баталій кривавих і воєн,
На зламі подій,як на зламі епох,
Де лицар твій месник,опришок чи воїн,
Ти мала цю землю тримати за двох.
Тобі було важко,тобі було страшно,
Ти все-таки жінка,а зло на весь світ.
А треба стожильна,а треба відважна,
Щоб завтра ізнову убрався сад в цвіт.
Щоб завтра ізнову приходили весни,
Щоб гралися діти,співали птахи,
Ти вірила тихо,що ще раз воскреснеш
І зможеш приборкати долю-таки.
І,вже наостанку,відходячи в небуть,
Лишала онукам,як зірку в руці,
Казки (ачи мрії?),де сонячне небо,
Де гарно й щасливо живеться усім.