Жінка-УКРАЇНКА

Так стверджує в одному з віршів своєї книги поезій "Зорепад серця" (Дніпропетровськ, "Пороги", 2005) молода січеславська поетка Наталя Федько.

В поетичній книзі читач прагне перш за все знайти тремтливе й беззахисне, а, значить, і правдиве до щему авторське «я».

Громадська лірика у Наталі Федько наче польова квітка, вона не показна й не майданна, котру скандують, не думаючи, й враз забувають, занурюючись в каламутні води повсякденності. Її лірика скоріш лірика літературної сторінки, а не газетної передовиці. Нашаруванням такої громадянськості авторка мовби захищається від нашого безжального до будь-яких проявів слабкості та чутливості сьогодення.     

Хоча авторці, зважаючи на юний вік, здається, ще занадто рано думати про ці нереальності та нездійсненності, про те авторка думає, перекреслюючи думку того ж сьогодення, про занадто прагматичну ментальність сучасної молодої людини.

В інтимній ліриці та пейзажних замальовках можна простежити те, заради чого й писалася ця книга й взагалі пишуться вірші, бо чи варто віршувати про те, про що можна написати в прозовому творі чи в газетній статті.

Перший розділ книги має назву "Бриз натхнення". Поетка обережно, наче побоюючись нерозуміння, починає розкривати читачеві свої душевні пориви та переживання. В цьому розділі відсутні гіпертрофована гоп-патріотична екзальтація. Позиція громадянина й патріота скоріш відчувається на рівні підсвідомості, сплітаючись у вінок загального й особистого. То ж не дивно, що вірші "Яка ти є?" та "Вальс 41-го" розташовані у книзі поряд.

«Яка ж ти є, о загадкова жінко,
сучасна волелюбна Роксолано?», –

запитує авторка у вірші "Яка ти є?" й з гіркотою відповідає в цьому ж вірші: "Навколо тебе – лиш пастки й облуди…".

Наталя, прагнучи пізнати сучасну жінку, мовби перекидає місток в свій "Вальс 41-го", в далеке від Роксолани і від сучасності, але таке близьке минуле, бо ще живі свідки тих подій – минуле воєнного лихоліття. Не в мертву непримириму до будь-яких проявів інакодумства плакатність "За Родіну! За Сталіна!" чи антонімічне "Слава Україні! Навіки слава!", а торуючи шлях від особистого, котре попри філософські та суспільні рефлексії останніх століть, ближче жіночій природі, а отже й правдивіше, ніж глобальні проблеми соціуму.

Осягаючи еклектику жіночої долі своєї бабусі, поетка намагається моделювати ситуацію своєї власної поведінки в тому далекому від однозначності часі.

Відчуваючи серцем нерівності життєвої дороги людства взагалі, авторку бентежить передчуття власного кохання. Поетка не намагається сублімуватись від цього почуття. Попри модні феміністичні збочення, властиві сучасному інтернетзовано-віртуальному життю, в котрому жінка за відсутності гармонії в особистому житті вдається до гендерної маски, нахабно-шароварної активності, за якою ховаються правічні жіночі проблеми душі, як уособлення нереальності мрій, чуттєвості серця та нездійснених надій. Заховатись, та забути в екстазі "суспільно-корисного" горіння, що з цього мало користі суспільству, і дивіденди така активність приносить лише власному Его, не приносячи спокій.

Природа в збірці "Зорепад серця" – це скоріш природа душі авторки, ніж пейзажні замальовки з натури. Природа сповнена протиріч та антагонізмів. В ній немає класично-плаксивого та лубочно-селянського, котре вже добряче набило оскому в пересічного читача. Безжально експлуатуючись рафінованими "живими класиками", воно своєю приторністю відвернуло й відвертає інтерес до української літератури не одного покоління молоді. Поетка любить й змальовує те, що знає й відчуває – природу міста, розбурхану і не завше добру, але ця природа –  її радість і біль, і безкінечний, як вуличний людський потік, мікрокосмос душі, з котрого приходить натхнення.

Завершальний розділ книжки "Погляд у минулого вікно", на думку автора цих рядків, узагальнює, на тлі історичного, попередній. Хоча про це можна й посперечатись, бо тільки та література варта уваги, котра викликає дискусію, а не "тихий та тверезий одобрямс", особливо це стосується такої її тремтливо-полум'яної гілки, як поезія. В поезії цього розділу віддзеркалюється юначий максималізм авторки, намагання уявити історичні події кращими, романтичнішими, патріотичнішими через призму кохання, яке вічне, як і на жаль, попри технічний прогрес та зміну суспільних орієнтирів, інші, на рівні тваринних інстинктів, підвалини людської самосвідомості.

Байдуже, де відбуваються події, описані на рідному вкраїнському тлі, де завше було й буде три гетьмана, котрі чубляться на "любов до України", чи на романтичному й вкрай легковажному, на думку "шароварних" патріотів, закордонні, котре чомусь не згоряє на попіл від національної свідомості, а кохається, встигаючи при цьому бути не меншими патріотами своєї країни.

Хотілося б побажати авторці, зважаючи на її студіювання філології, стати в майбутньому філологом-хірургом, експериментатором, а не філологом-терапевтом, котрий тільки підліковує хронічні болячки й постійно тримається, як воша за кожуха, класичної літератури, геть забуваючи про одну з важливих функцій будь-якої мови – вербальну.

"Зорепад серця" знайде свого читача, як і поезія взагалі, бо це куліси душі, а не лакована сцена життєвого успіху, на котрій, не помітивши чужих провин порогів, легко послизнутися.

Юрій Ключ