Ключ (Григоренко) Юрій Федорович (народився 18 липня 1966 в місті Апостолове Дніпропетровської області) – письменник, поет, літературний критик. Лауреат літературної премії імені Олеся Гончара часопису «Борисфен».

У 1993 закінчив Криворізький державний педагогічний інститут, українське відділення філологічного факультету.

Працював поштарем, викладачем українського та російської мов у школі та ПТУ.

Друкувався в ЗМІ України та Америки.

Співавтор колективних збірників для дітей, у тому числі таких, що виходили друком у видавництві «Ранок».

У теперішній час перебуває на творчій роботі.

Поезії

Ніде, нізащо не кажи: “Ніколи”,
Проте: “Ми разом будемо колись”

1

Келих наповнюють:
Любов'ю - по риску,
проведену буденністю.
Пристрастю - по вінця -
кордону благопристойності.
Наші почуття -
те, що летить
через край,
запалюючи серця,
не зважаючи
на зміїне шипіння
логіки...

2

Розводжу сном
фарби
міражів почуття.
Домальовую
поцілунками Мрії
ОБРАЗ
наших зустрічей,
щоб мучитись ранком
головним болем
філософії,
котрий не зніме
пігулка реалій?

3

Чистий лист –
як тільки що засіяне поле
наших почуттів
Треба доглядати за ним
і сподіватися,
що зерна фантазій
усі зійдуть
Тоді на полі обов’язково
зберемо врожай Любові

4

Лінійований лист –
як зоране поле
наших почуттів-доріг,
що тягнуться так довго
болісною насолодою
божевілля МРІЇ
у передвісті Кохання

5

Повітряний замок,
збудований дітьми,
що бавляться
у пісочниці
солодких втіх,
котрі втекли
з дитсадка
липучої повсякденності
на повітряну кульку
щастя...        

6

Квадратний круг
Круглий квадрат
Паралелограмний трикутник
Трикутний паралелограм
Заблукала Істина
квадратного вершка
з математичного кореня
в божевільній голові
філологічного математика

7

Карти з різних
часових колод,
                 котрі опинились
поряд
в рукаві
спритного картаря життя,
який не знає,
що кине на кін
наступної миті,
де мучиться і сміється
зрадлива красуня
Вдача...

8

Маестро,
створивший
симфонію на палітрі
Художник, 
намалювавший полотно
диригентською паличкою
Монах –
актор еротичного кіно
Відбитий місяцем
сонячний зайчик...

9

Малювати фантазії,
ревнуючи до запахів,
щоб потім
в збезчещеній містом
"маршрутці"
фантазувати над реаліями,
зруйнованими
агонією часу,
якого сповідає
п'яний священик
з парафії нормальності
вигнаний...

10

Гризти замки
з цукру,
запиваючи сіллю
морської води,
і втопитись
в піску самоти
серед оазису життя
на мертвому острові
вічності...

11

Замалювати світлом
клітинку вікна
на аркуші багатоповерхівки,
одержавши двійку
з прописних істин
на уроці математики життя
в божевільного вчителя міста...

12

Помирати
від гарячого морозива губ,
змиваючи напругу буднів
теплим дощем зустрічі
серед штучних квітів
на цвинтарі часу... 

13

Випити  пульс
планети без назви
на долоні
блазня-вічності,
який спочиває
на роздоріжжі
Галактик,
помережених шляхами,
схованих у кишені
пуританського костюма
споминів,
викинутого в пилюку
ченцем-ростригою
з обителі заздрісників

14

Пролитись
в ніжні таїнства
нездійсненного щастя
Мліти,
стискуючи руками
персик мрій                        
на гілці тополі,
вирослої з марень...

15

Підмалювати уста
вологою,
котра нікому
не подарує життя,
відчуваючи свою
потрібність,
щоб не згинути
в болоті
зневіри...

16

Стрибнути
в дискету комп'ютера
з гусячим пером,
лякаючи "мишу",
правильну
лінивим котом
осуду,
що розбив дисплей    
зі сметаною мудрості,
мрійниками
на підвіконня безглуздості
поставлений...

17

Руйнувати полиці,
на котрих стоять
зачитані до дір
пристрастю
теплі книжечки
почуття,
щоб у книжкову шафу
наставити цікавістю
холодні фоліанти
логіки

18

Тримати папірці
у ламкій скриньці ілюзій,
загорнуту в Плащаницю,
на якій лежить злидар,
померлий від розкошів

19

Ліпити пасочки
з неіснуючих проблем
у пісочниці міста,
котрі зруйнує
хлопчик-безглуздя,
що ридає
над могилою
збожеволілої мурахи        

20

Висячи головою вниз,
ходити на руках,
посміхаючись злу
через паркан волі
у дворі самоти

21

Шукай: 
в печалі –
Філософський камінь,
в смішному –  Долю
і знайдеш Життя
серед руїн існування,
освічених 
смолоскипом 
Кохання.

22

Корабель новорічного настрою
завше плавав в океані майбутнього
та без суму незавершеності,
а тільки з солодким вином ностальгії
повертався 
в бухту Споминів Минулого,
в котрій, стоячи на якорі,
знову мріяв про океан,
з якого щойно повернувся.

Оповідання:

Остання цигарка смутку

Світлій пам’яті Олександра Петруші

Зелена гадюка потягу повзла засохлим коржем степу, сірі хмари цілувались з обрієм, засмоктуючи гуркіт прогресу в правічну пащеку тиші.

Черговий по переїзду, чоловік років двадцяти п’яти, кинув погляд на останній вагон, засунув до футляра змотаний жовтий прапорець, схожий на магічний знак розлуки, взявся за відполіровану до блиску його долонями ручку механізму: смугастий шлагбаум гарматним жерлом поповз до неба. Зайшовши до будки – невеликої саманної хатинки на три віконця з бляшаним дашком та ледь похиленим димарем, підкинув в грубку кілька цеглин сухого кізяку, сів до столу, дістав із кишені складений учетверо, засіяний дрібними літерами любові аркуш паперу – лист від матері, розгорнув його...

Ненька вже вкотре закликала кинути блазнювати й повертатись додому, на Україну, в лоно цивілізації й не тринькати життя в дикім чужім краї. Удома, мовляв, і стіни помагають...

“Повертатись... Куди...? – чоловік почухав потилицю. – У школу? Сіяти розумне, добре, вічне... де сівачів і зерно сортує директор у сталінськім кітелі тоталітаризму... В редакцію газети? Шліфувати терпугом брехні гострі камінці істин, виготовляючи штучні коралі статей... Ой, мамо! Стіни помагають тим, хто ледь витягши соску з рота вже чванливо керує, бо народився в сім’ї Івана Івановича чи самого Сидора Сидоровича... Для таких, як я, земля одна і, де б ти не знаходився, все одно будеш дрібною фішкою в політичній рулетці. Краще вже бути безголосим хохлом тут, серед пустелі Казахстану, чим співучим українським інтелігентом в “садку вишневім коло хати”, виторговуючи місце в тім садку у скупердяги-життя участю в хорі, в котрому глухі диригенти: гроші, влада, нетерпимість до чужої думки; умить заллють тобі в горлянку крижаної води безчестя, коли, не дай Господь, захочеш виступити солістом; заллють, щоб зробити безголосим злиднем! Так яка різниця, де...?”

Рука  потягнулася по цигарку: на дні порожньої пачки глузувала з пожовклих пальців затятого курця дрібка тютюну... Чоловік вийшов з затишної будки й пішов вздовж колії, сутулячись під поривами несподіваного вітру, в надії знайти бодай недопалок, викинутий пасажирами з вікна вагону. Вітер посилювався, грався снігом, і, як історія з минулим та майбутнім, то підкидав угору, то жбурляв на шпали червону пачку “Прими”. Коли черговий піймав її, то виявилось, що вона зберігала одну-єдину цигарку. Нервово запалив, смачно проковтнув дим, мимохідь прочитав на пачці:”Прима киевская оригинальная...” Дим потрапляв в очі, по щоках потекли сльози, мов річка смутку, котра була перегороджена дамбою сили волі, вирвавшись з-під контролю, потекла через кущі неголеної щетини обличчя дрібненькими ярками зморшок на Батьківщину...

Черговий курив і плакав, зовсім забувши про роботу, про те, що швидкий ташкентський уночі запізнювався й тепер наздоганяв час поза графіком...

Вітер-провидець грав у вухах тужливий реквієм.

“Поїдууу...”, - почула від чергового смерть, напоївши його оманливим трунком небуття.

Матюкавсь, оглядаючи закривавлені колеса, машиніст тепловоза...

Смуток падав сніжинками на землю, щоб прорости весною на могилі далекого-далекого цвинтаря пекучими слізьми пам’яті...

Химери ранку

Відлига плювала в розчинену квартирку з лабіринту гаражів запахом сечі. Поранений у боях вуличного руху «Запорожець» через напіврозмерзле скло вікна лякав урбаністичною потворністю. Художник, остаточно прокинувшись, глянув на мольберт, на якому не перший день біліло цнотою полотно, викликаючи сподівання на райдужне прийдешнє та солодку млість геніальності. Хруснули заіржавілі суглоби – бліді ноги зупинилися біля столика.

Повільно вмирали металеві туби – драглисті різнокольорові нутрощі розповзались палітрою хробаками сумніву, розповсюджуючи по кімнаті запаморочливий дух.

«Сьогодні! Це відбудеться сьогодні!» – затремтів, вибираючи страву, зголоднілий пензель.

Червону? – жага пече до сих пір від кумачу лозунгів та стендів...

Жовту? Блакитну? – печінка й так зруйнована владою...

Зелену? – гикавка нападе від пасторальних ланів соцреалізму...

Фіолетову? – хай нею давляться повії – кулькові ручки...

Чорну? – я не страждаю некрофілією...

Сьогодні... – протяг безсмертя зачинив кватирку. – Сьогодні фарби затанцюють танок смерті, мозок не витримає й пуститься з ними... Він напише... Я заберу творіння із собою, полишивши часу холонуче тіло...

Художник труснув головою – зойкнув переламаними ребрами пензель. Годинник репетував: «Гроші!» Художник удягнувся. Потертий «дипломат» розтулив пащеку – папір, креслярські олівці готові рушити в двобій, бляха з написом «Портрет за п’ять хвилин» гострим краєм уколола серце. «Дипломат», клацнувши замками, стулив рота. Згорбившись, чоловічок почвалав до дверей.

В місті гуркотів трамваями базарний день, строкаті базарувальники охоче давали перетворити себе за п’ять хвилин у сірі лики...

Переклади:

Олена Швець-Васіна

Новітні сполохи
(рімейк)

Штовхнути
незнані двері
в передчутті НОВОГО ГОСТЯ,
що з'явився раптом
теплого зимового
ранку ночі
серед буревію
самотніх днів
й відчути з ним
музику міжряддя
в зловтішнім скрипінні
дверей людського осуду,
котрий розливають
в брудні чарки
пересічних буднів,
заздрячи таємно
кришталевій чаші,
випитій до денця
вдвох…

05.03.2003

Рімейк Ю. Ключа

Стаття:

«Обніміться брати мої…»

Чи потрібно відзначати роковини  битви, котра відбулася 29 червня 1659 року поблизу міста Конотоп? Потрібно. От тільки що? Перемогу, як твердять одні українські історики. Чи поразку, як затято заперечують першим, теж українські історики. Та чи бувають перемоги або поразки у громадянських війнах?

А саме ця битва, котра відбулася в часи Руїни – добою  по смерті Богдана Хмельницького, часу  інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни – між військом на чолі з гетьманом Іваном Виговським та військом московського царя, очолюваного Олексієм Трубецьким й була частиною громадянської війни. Бо, як на боці гетьмана, так і в лавах царської армії, були українці, запорозькі козаки. І чи варто шукати зрадника або героя,  перефразовуючи китайців, в темній кімнаті, особливо коли його там немає.

Академік Дмитро Яворницький в своїй “Історії Запорізьких козаків” в розділі, присвяченому Івану Сірку, так характеризує питання про зраду в середовищі козаків: ”Звичайно, на переходи Сірка від російського царя до польського короля і навпаки, не можна дивитись, як на зраду одному й вірність іншому: Сірко й усе запорізьке козацтво хоча й визнавали над собою протекцію російського царя з часів Богдана Хмельницького, але все ще, за давньою традицією, вважали себе вільними й ні від кого не залежними, – людьми, котрі мали право самі вирішувати питання миру й розмиру з сусідніми царствами й зав’язувати стосунки з близькими й далекими царями й володарями”.

З приходом до влади Івана Виговського московські воєводи відкрито почали підтримувати українську опозицію новому гетьману і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. Іван Виговський укладає Гадяцький договір, за яким Україна отримувала місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою. Й одночасно уклав договір з  Кримським ханством. Останній, мабуть, найбільш обурив запорожців на Січі й став одним з вирішальних чинників поразки Виговського після перемоги в Конотопській битві. Бо саме січовики на чолі з Іваном Сірком завдали значного удару військам під проводом Івана Виговського.

У вже згадуваній “Історії Запорізьких козаків” Дмитро Яворницький пише: ”Запорожці, крім відмінності в політичних поглядах із гетьманом (І Виговським – Ю. К.), почували до нього особливу ненависть іще й тому, що гетьман, подружившись с татарами, на їх вимогу забороняв запорожцям походи в татарські аули й на Чорне море.”

Роковини Конотопської битви потрібно відзначати  не встановленням  предметних символів для садомазохічної насолоди окремих радикально налаштованих груп політиків, а пам’яттю, пам’яттю віддзеркаленої з минулого в сьогодення, з котрого потрібно робити висновки й не повторювати помилки своїх предків.

Потрібні диспути, конференції, метою яких було б, на прикладі Конотопської битви, знайти спільні об’єднавчі ланцюжки до копіткого й не одноденного процесу об’єднання України, вироблення тверезого й незаангажованого погляду на історію. На прикладі Конотопської битви – шукати координати знаходження розумного компромісу між інтересами власного бізнесу та державницькими, й банального вміння вислухати й бути почутим одне одним.

Страшно, коли вшанування роковин Конотопської битви перетвориться на дрімуче совєцьке шукання  “наших і “не наших” чи теперішнє чубіння спільного історичного оселедця “бандерівців” з “москалями”, на черговий фетиш, після якого вже не можна буде сказати словами Великого Украънця: ”Обніміться, брати мої…” й в котрий, вже черговий раз, вітер ненависті розвіє думки, над стражденним полем – Україною, про спільну національну ідею.