Жінка-УКРАЇНКА

Кміт О. М. Колір грози: вірші - Тернопіль: Терно-граф. 2018.-60с.

Хто і що там не казав би, а таки мають рацію ті, хто вважає, що рівень поетичного мислення значною мірою можна визначити вже за назвою поетичного видання. За довгі роки літературної праці сам неодноразово переконувався у цьому.У такі миттєвості чомусь на гадку приходять ймення «Посвітається» Павла Гірника, «Сологолос» Василя Рябого, «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського…(Зрештою, цей почесний перелік, слава Богу, можна продовжити.)

Здається, що сюди варто зарахувати й ім ‘я «Колір грози» Ольги Кміт з Тернополя. Образність думання у ній є очевидною.Вчитаймося: «і може кудись полетіла б звідси, але в мені ці грози».Чи не слід ці рядки з вірша «Грози» віднести до спроби своєрідного розкодування назви? Принаймні,такі думки обсіли мене, настійливо шепочучи й інші рядки, пов’ язані з образом грози: «синє небо несамовите, небо хмуре, аж до грози». А ще чомусь гадається про образ барв: «хтось мої кольори украде, як чужі, щоб залишитись», «проникаєш крізь пори фарбами». Думки, думки…

Життя постійно дарує несподіванки. Коли зустрічаєш їх, то радіснішає на душі. Особливо тоді, коли ота неочікуваність йде від краянина. Подібну приємність мені недавно зробила «Укрпошта» – листоноша принесла в мою оселю бандероль від львів’янина Богдана Дячишина з його книгами, виданими останнім часом. Після ознайомлення з ними подумалося, що особисто не знаю письмака, але написане створило портрет особистості з якою хочеться спілкуватися задля душевної втіхи.

І про кожне з видань, мабуть, варто повести мову окремішньо. Й в першу чергу про книгу есеїв «Пережите-перечитане». В 20-и есеях, зібраних під однією обкладинкою, уродженець Підволочищини (с. Кошляки) веде мову про власний шлях до пізнання навколишнього світу через доторки до бентежності слова. Мене особисто зацікавили розмисли про біблійні тексти, «відтак людина здатна повернутися до життя з людьми і Богом, пізнати себе й сутність світу, віддатися духовним поривам і, трудячись душею й серцем, у найменшому бачити нескінченність, гармонію, яка не може безслідно щезнути, перетворитись у ніщо». Зацікавлюють також роздумування про Тараса Шевченка та Івана Франка. Прикметно, що в есеях нерідко знаходимо посилання на Вергілія, Демокріта, Жака Руссо, Бенедикта Спінозу, Людвіга Фецербаха, Карла Ясперса...

Тьмища була непрозірною. «Сивий» з власного досвіду знав, що у таку пору можна чекати на несподівану, неприємно забарвлену. Диверсанти не дріматимуть. Підійдуть впритул, нароблять рейваху і займуть вигідну позицію. Вже тричі за це літо намагалися, але… Тому він, стоячи на посту, вслухався у кожен шурхіт. Хто-хто, а недавній вчитель біології теорією і практикою підштовхнувся до того, що тишина уміє промовляти. Той, хто підкрадається неодмінно сполохає якусь комашину і вона обурено подасть сигнал іншим.

Не помилився. Десь вдалині озвався цвіркун. І це стривожило. Почав вслухатися у сумеркність. Хтось чалапав до них, не думаючи про осторогу. Напружився, клацнув затвором автомата.

Чепурко Богдан. Наче те листя дерев. Проза. — Тернопіль: ФОП Осадца Ю. В. 2018. — 374 с.

Останнім часом перечитую лише ті книжки, які зацікавили мене своєю назвою. Точніше, несподіванкою в ній. Не вірю, що може бути щось цікаве у виданнях із такими банальними найменнями, як «День любові», «Голос душі» чи «Криниця добра». Тому й зір мій зачепило ймення. «Наче те листя з дерев» нової книжки Богдана Чепурка. Відразу вглибився у текст, бо дуже кортіло взнати, що приховує видання з дещо таємничим підзаголовком «Луни й відлуння звитяг і марнот».

І не був розчарований, хоч видання, вийшовши обмеженим накладом, значною мірою більше нагадує родинний літопис. Перш за все заімпонувала незвичність назви, метафоричність й образність знайшов і в заголовках роздумів: «крик скрипки», «фольклорна кров на лезі шаблі», «різдвяний птах», «невидиме світло». Іноді тут відшукував неологізми чи рідковживаності: «передання», «понеділкування», «намацальне», «ґвавт».

Базилевський В.О. Замінований рай: поезії. – К.: ВЦ «Просвіта», 2018. – 368 с.

Існує теза вважає, що поезію варто писати до тридцятирічного віку. Мовляв, молодим найліпше вдаються емоційні римосповіді. І, як приклад, наводять ранні дебюти Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова, Павла Гіника, Миколи Тимчака… Але ця думка не витримує ніякої критики. Бо, як нам здається, справа полягає не в роках, які прожив автор, а в думках, котрі він висловлює. Саме це приходить на думку, коли читаємо вірші Володимира Базилевського, який у новій книзі «Замінований рай» назвав себе «зимовим поетом», натякаючи на свій поважний вік (у серпні 2018-го йому пішов 82-ий). «Не зважай, якщо сноб і естет запідозрять обмову. Оприлюднить зимовий поет свою правду зимову».