Жінка-УКРАЇНКА

Царук А. Тобі, прозріння пізнє…: Поезії. – Кропивницький : КОД, 2018. – 98 с.

Десь тридцять років тому в одного молодого поета з’явилася фраза: «Поет не зрушить цього віку, він тільки подих передасть». Якщо поміркувати, то віршар констатував очевидність. Але оте часовідбивання у слові і сьогодні залишається реалією епохи, в якій живе творець. Тому й цікаво простежити за рухом поезомислення у вирі буднів і свят.

1. Навколо назви

Не знаю як і хто ставиться до назви видання. А для мене це схоже на якийсь ритуал. З оцінки ймення починаю знайомство з книгою. Як кажуть, зустрічаю, дивлячись на одежу. Можливо, у такому методі є якийсь гандж, бо дехто каже, що іноді таким чином можна пропустити геніальність. Не вірю! Ніколи вона не заховається за такі банальності, як «криниця», «поріг», «ріка». Не причаїться оригінальність і за несвіжістю на кшталт: «поезії», «вірші», «сонети», «катрени», «рубаї»…

Чомусь здається, що Антоніна Царук солідарна з цим моїм міркуванням. Бо своє дитя охрестила «Тобі, прозріння пізнє…» Небанально, бо зернини неординарності неодмінно проростають з повтору назви окремого твору, рядка чи образу.

Правда, і тут нерідко бувають несподіванки. Із незрозумілим присмаком. Але особисто не робив би з цього проблеми. «Тобі, прозріння пізнє…» – так називається поема. Про рідне місто? Ймовірні, либонь, перешепти і про певну незрозумілість. Нехай і так! Але мені ця назва більше імпонує за прямолобність наймень «Батурин» Ольги Бабій, «Золотоноша» Тетяни Винник, «Грушеве» Любові Геньби…

1. Припадання до ріднизни

Недавно з одним поетом розговорилися про присутність географічності в поезії. І обоє погодилися з тим, що проблема дійсно існує. Бо не може версифікатор хоча б одним твором не оспівати місцину, де народився чи мешкає. Отже, про написане слід, напевно, гадати у двох вимірах: констатаційному чи аналогійному. Кожен із них (не бачу потреби приховувати!) має свої приваби та відвороти. Тому не буду розпросторюватися думками. Адже все зводиться до рівня майстерності віршника і сприйняття читальника.

Антоніна Царук поему «Тобі, прозріння пізнє…» приурочила місту Кропивницький, у якому живе. Що тут мовити? Та мислиться тільки про одне. В історії вітчизняної літератури є чимало подібностей. Скажімо, свого часу незабутній Ростислав Братунь поемно проїхався трамваєм через найцікавіші моменти проминулого княжого Львова. Сучасна поетка Наталія Баклай в поемі «Лубни» оспівала рідне містечко. Окремі твори про ріднизну мають також Геннадій Щипківський, Мирослав Лазарук, Леся Степовичка, Любов Проць… (Перелік імен можна продовжити, бо тема має притягальну властивість.)

Коли позирк з такої дзвіниці є зрозумілим, знову доторкнемося до поеми Антоніни Царук. Перед нами – заримований туристичний путівник? Можливо, і є щось від цього. Але подібні «розумування» мене не проймають, коли зір натрапляє на такі вдалості: «мов корабель на хризоліті хвиль», «збива Інгул кривавиці іржу», «арена битв за куш». (Згоден, що подібних цікавинок є ще мало. Але вони, слава Богу, є, а якість постійно зростатиме кількісно. Закон часу.)

Є тут один момент. Поема має велике просвітницьке значення. Так би мовити, написана на злобу дня. А хіба декларативність (і при негативному ставленні до неї) не здобула собі права на існування?

1. Історія і сучасність

Та не тільки ця поема таїть у собі історичний відсвіт. Згадаймо хоча б про твір такого жанру «Гелена» – поетичну розповідь про дружину Богдана Хмельницького. Як не захопитися привабливостями на зразок: «музейна тиша живить спомин струною кобз, череп’ям доль», «любов тримаю, як жебрак», «у смерку Хмелевих зіниць»… А від цього тексту свідомість прошкує до віршів «Під Крутами», «Скарби Полуботка», де екскурси у минувшину є очевидними. (Очевидно, не звернув би на них уваги, коли б не небуденності: «…синь очей вже випила зима», «не зорі зойкнули, а очі мами», «пензля трепетного нерв».)

По-різному можна говорити про твори на історичну тематику. Але сумніваюсь, що вони зачепили б за живе, якби у рядках не було проекцій у сьогодення, у майбутнє. «Та з пекла століть кобзи спів солов’їний Славутою влився в козацькі серця», «Хай при ньому майбутнє кільчиться без корости лихих заграв».

Зазирання у проминуле, погляд у майбутність. Здається, що то вони народили вірші «Мене все менше у бетонних стінах», «Живий», «Ротація». («Стріляє сонце ультрафіолетом», «Царинка зелен-жита», «І астмою пієтету ламають перо поети».)

Не коментуватиму образності, які мені подобаються. Імпонує мені і те, що вже навіть із назв творів висновковую, що вони – відгук на воєнні події на східних рубежах нашої держави. Як на мене, то тут варто загострити увагу на кількох моментах. Зрозуміло, що поетка і рецензент оцінюють події як «диванні воїни» (прошу вибачення за те, що вжив словосполучення з післямови до цієї книги). Та через різність місць проживання авторів різними є больові пороги сприймання. Та й різностатевість має значення. Через це не коментую. Лише погоджуся з автором післямови письменником Василем Бондарем, що у віршах на тему війни немає хоча б двох з однаковим мотивом.

Поезії Антоніни Царук на громадянську тематику мають ще одну особливість. Так зване суміщення мелодій. Приміром, у вірші "Я за тебе журилась» переплелися громадянськість й інтимність. «Мій Геракле підземний, вугільного пекла кріпак». «На зчорнілих легенях грів руки усміхнений лузер». «Підступають до горла прокльони, як лезо ножа».

1. Суспільне та інтимне

Якби сув’язь тем (як маємо в поезії «Я за тебе журилась») була б поодинокою, то про неї все ж треба згадати як про неординарність у громадянськості. Але справа полягає у несамотинності явища. Аби знову не теоретизувати з цього приводу, пропоную звернутись до твору «Я чекатиму скільки треба»: «По росі твоїх снів», «Йде до тебе моя душа». (Коли вчитатись у текст, то може скластися враження, що рецензент помилився, начепивши на нього ярлик: мовляв, не варто цього робити, бо перед нами постав чистий зразок жіночої лірики інтимного плану. Можна було б погодитися з таким  міркуванням. Але… І літературний критик має рацію, бо просторікувати про якусь «чисту» лірику при сильних подихах суспільних вітрів – абсурд. Та ще й тоді, коли у книзі переважають громадянські мотиви.

І ще тоді, коли маємо й інші взірці перетинів. Скажімо, у вірші «Хорал осінній лине в небеса» мирно сусідують філософічне осмислення світу та світлість пейзажу: «Дурненьке серце велич тиші рушить», «попеліє осені яса», «трепет жилки на осіннім листі», «гілка, що тримає небеса». А твір «Цей дощ такий несміливий, як ти»: «А він, чудний, на леза блискавиць упав луною Бахових симфоній», «Дощеві не потрібен п’єдестал», «збира коралі на мостах небесних».

Нашарування різних тематичних пластів вважаю його закономірністю у даному випадкові. Бо за усім цим стоїть бентежність слововиявів: «Під вітром сипле пелюстками вишня, кривава вишня у душі моїй». «Підкови слів злітають, як гормони». «Й душа, як дивина скороминуща, навшпиньки стане й зблисне, мов зоря». «Пригорнуся хмарини латкою, вітром повіву на осонні».

Інтимність поезовираження, яка не може не радувати. Громадянськість віршоспалахів, котра не вкидає у збайдужіння? А може, вони крокують поруч? (Коли подумав про це, то чомусь пригадалася недавня телефонна розмова з пані Антоніною про любовний струмінь у поезії. Чи не можна тепер вглиблюватися у цю тему, йдучи до суті через переплетення громадянського та інтимного?)

1. Крізь вихор слововираження

Згодімося, що теми поетичних творів Антоніни Царук (зокрема, ті, про які вже йшлося) є далекими від новизни у тематичному плані (не хотів би, аби цю констатацію сприйняли як докір авторці. Якщо розібратися, то не може бути тематичного ноу-хау. Все уже давно розставлено по поличках і нічого супроти не вдієш.)

А коли воно так, то з усією серйозністю постає питання про індивідуальність слововираження, тимпаче, що «Тобі, прозріння пізнє…» має в собі оті елементи собості, коли варто балакати про наповнення книги метафоричними зблисками, несподіваністю порівнянь, оригінальними образами. Доплюсуймо сюди спроби афористичності та густонаселеність поетичних рядків прикметами навколишності.

З останнього й почнемо. «Я злітаю над степом коникомя, над окопами, териконами, вище сонця з малюнка сина». «Нагодую пташат калиною, що виспівують нашій криниці». «Впав Чорнобиль материнці до зіниць». Доторкнемося і до афористичності окремих рядків поетки. «У рабстві вмирати – тяжко». «Бо серце не може схибить». «За волю ми навчилися вмирать. Навчи нас, Боже, вільними прожити!»...

Впевнений, що ці вдалості не вгризлися б у свідомість, якби віршарка не наповнила свої рядки чарівністю висловлювань. Мене приворожив до себе метафоричний ряд. «Ходять птахи цибаті – скльовують зорі з неба». «Медалі груди ці не цілували». «Розстрілюють тишу патрони». «Знов терпіння пальці зводить». Тут метафори з творів Антоніни Царук мають одну характерність. У плинові тексту вони є дещо несподіваними, але водночас і такими, що логічно випливають із написаного.

Як і порівняння, котрі нерідко зустрічаємо на сторінках книги. «Схилялись в шанобі ліси, як знамена». «Свіжий ранок, наче кухоль молока». «Розкинув руки, наче обіймав». (В окремих висловлюваннях помітні познаки буденності. Але все залежить від того, як вони сприймаються у контексті.) До вдалих метафор і порівнянь додамо взірці образного мислення: «роса твоїх снів», «сонце відважне», «шанці шляху», «кровинка сонечка», «босі ноги стовбурів», «гопак вогню», «пам’яті гніздо»…

1. Позирк у майбутність

Загальновідомо, що кожна віршована книга сучасного автора відображає рух поетичного мислення особистості в час її появи. Та будь-яке видання не може обмежитися цією шляхетністю. Якщо воно не має проекцій у майбутність, то версифікатор марно знущався над білизною паперу. Авторці збірки «Тобі, прозріння пізнє…» муки знущальника над мачинням буквиць не загрожує.

Є кілька штришків до майбутнього поступу поетки. Свого часу дехто уже зауважував, що вона пройшла шлях від авторки творів для найменших читачів до «дорослої» поетки, освоївши драматичну та історичну поеми, баладу і притчу. До речі, деякі жанри з цього розмаїття можна уздріти в книзі. Оскільки про поеми «Тобі, прозріння пізнє…» й «Гелена» вже йшлося, то до цієї літературної форми не повертатимусь. «Сонце моє відважне», «Балада про кротів», «Ой зростила мати сина» носять на собі баладне тавро. «Граніти і лишайники» та «Марії» позначені притчевістю. А я хотів би відштовхнутись від верлібрів без розділових знаків: «шарпає поли вітер», «сльота і сірість», «На теплі долоньки пелюстя», «печаль печі». Чи не тому, що тут бачимо цілий касказ неперебутностей: «базікання копистки», «високе чоло вишневого саду», «пуцьвірінок сонця», «свіжий шрам могили». Органічність цікавинок у цих текстах дає підстави говорити, що поетка ступає на дуже потрібну для версифікацій стезю. Вказують на це й слова з елементами неологічності та рідковживаності: «жовтоблакить», «сокорух», «розволонтерився», «майданиться».

Є тут над чим замислитися. Чи, може, поєнати все це з неофольклоризмом, шлях до якого намітився в баладі «Ой зростила мати сина»: «Калини вірне серце клала в чай», «Чорним громом в груди вп’ялася змія», «І земля споришами шле вісточку в хату…»

Вибухова суміш майбутнього. Чи спрацює детонатор незвіданого ше слова? Лише поетка це знає.

                                                                                                                                                          Ігор ФАРИНА