Жінка-УКРАЇНКА

Атаманчук Ольга. Сонце у кухлику. Добірка віршів. – Золота пектораль. 2018. № 1. Доля для мене під сонцем дарує тепло. – Літературний Тернопіль. 2018. № 4. Заглядаю у вікна споминів. – Подільська толока. № 14.

Не раз спостерігав за дивністю. На засіданнях літоб’єднань чи у пресі вперше зустрічаєш твори молодих авторів. І чимось особливим вони не вражають, бо дуже помітними є учнівські наївність і банальність. Але минає час і такі автори «виписуються». Й написане хочеться читати, бо воно манить неординарністю.

Не знаю чи було щось подібне в Ольги Атаманчук з Тернополя, бо познайомився з її доробком тоді, коли поетичні строфи молодої авторки «говорили» про небанальність віршомислення. Ще одним підтвердженням цього стали добірки, які цього року з’явилися у журналах «Золота пектораль», «Літературний Тернопіль», альманасі «Подільська толока».

Про що ж вона пише? Перед нами – громадянська, філософська, пейзажна та інтимна лірики. Звісно, можна багато балакати про ці тематичні пласти, виокремлюючи окремі тексти. Тематики воєнних дій на східних рубежах нашої держави вона торкається у вірші «Солдатові». («Зійде ранкове сонце, і стежки не будуть, мов кривавих стрічок в’язка».) Відлунює у римах і материнська любов. («Мамо, то ж ви напували дощем і надією».) Філософія буднів: відчування людини у плині часу. («А світ – наче прірва незміряна, А світ – і кричить, і їжачиться».) Тішить те, що поетка пильно вдивляється у навколосвіття, зорячи на нього крізь окуляри власної пейзажності. («Джміль купається в сонця золоті».) І цурається версифікаторка приховування почуттів кохання. («Мені би – потерті джинси і світло твоїх очей».)

Та хіба тільки це підтверджує вище згаданий умовивід? Як на мене, то з цим завданням успішно справляється «населення» римотворів. («Ховається день за соснами». «Він роси тихо сіяв у спориш». «Як місяць, присівши на ґанку, малює промінням панно». «З неба ясні зірки хмари збирають у кошик». «Тулиться ніч до ніг чорною дикою кішкою». «Чи ще не принесли весну журавлі?») Ви, напевно, помітили, що «мешканці» віршів – дерева і рослини, звірі і птахи, небесні світила і зірки – виграють за рахунок оригінальної метафоричності.

Але метафоричні зблиски не є самотинними, бо застосування цього тропу характеризує й інші вірші. («Щулиться серце курчам безпорадним». «Ностальгією небо хворіє». «Дощ блукає по парку стишено». «Сльозами плачуть зморені свічки». «Малюють мрії своє графіті». «Заглядаю у вікна споминів».) Свою порцію метафоричності додають також такі словосполуки, як «руки-дощі», «блискавиці-кроки», «пегаси-думки».

Усе це вкупі створює чарівні образи на кшталт: «скрипка вітру», «привязь мінору», «віри тоненька нитка», «щастя горня», «руки дерев», «насіння долі»… (Зрозуміло, що у сучасної поезії помітну роль відіграє контекст і саме його найдужче дошукує моє я. але водночас чарують й так звані « безрифні» вірші. За рахунок образності, як і вірші Ольги Атаманчук.)

…Отже, простість слововиявів? А чому б, зрештою, і ні? Тим паче, що про це «промовляють» порівняння. («Зоря межи хмар, як примха». «Душа – немов кулька повітряна». «І розірветься, немов струна». «Ліхтарик дрижить, наче він у вбранні сироти». «та свічка віри, як білий лебідь».) Коли вчитуєшся у ці взірці порівнянь, то висновковуєш, що простість залишається промовистою.

І нарешті мовлю про таке. Вдатності дуже багато говорять про поетку. Але натякають і на те, що у майбутності можуть бути форму шукання і словотворчість. Принаймні, про таке гадається, коли читаєш акровірш «Осінній шепіт» чи натрапляєш на слово «безградне». Бо саме це промовляє про завтрашні пошуки. Себто про те, без чого поезія взагалі неможлива.

Ігор Фарина,
письменник,
м. Шумськ