Жінка-УКРАЇНКА

Дмитро Кремінь — поет, есеїст, перекладач. Народився 1953 року на  Закарпатті. Випускник філфаку Ужгородського державного університету. З 1975 року живе і працює на Миколаївщині — в селищі Казанка та в самому Миколаєві. Голова Миколаївської обласної організації НСПУ. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, всеукраїнських літературних премій імені Василя Чумака, Володимира Свідзінського, Володимира Сосюри, Леоніда Вишеславського «Планета поета», Зореслава (Стефана Сабола), міжнародної премії імені Івана Кошелівця тощо. Нагороджений Грамотою Верховної Ради України, медаллю князя Миколи Гедройця. Автор багатьох поетичних книжок, виданих у Києві, Одесі, Миколаєві та Ужгороді. У перекладі вірші виходили в Англії, США, Канаді та Китаї.

Обставинами життя тісно пов’язаний із Чернігівщиною — далекого 1978 року його дружиною стала Ольга Колесник із села Гусавка Менського району. Побралися молодята в седищі Казанка, на батьківщині Павла Глазового, де працювали за направленням. Тут у молодої пари народився син Тарас, нині відомий політик і вчений, депутат Верховної Ради України. Багато ліричних перлин Дмитра Креміня народжені на Придесенні або натхнені прекрасною землею українського Полісся. Друкувався у газеті «Гарт» і «Деснянська правда». Особисті зв’язки підтримує із чернігівськими письменниками Дмитром Івановим і Володимиром Сапоном.

Родичем поета по лінії дружини був незабутній еколог-травник і літератор Михайло Курдюк, який недавно відійшов у засвіти. Близька рідня мешкає у самому Чернігові та в селі Гусавка, в селищі Березне та в самій Мені. Зокрема, в Гусавці — рідна сестра  дружини Валентина Самсонова, а в місті Мена — вчительське подружжя Наталії Василівни та Миколи Григоровича Луценка. Їхній син Ростислав, офіцер внутрішньої служби, доводиться хрещеником поета.

* * *

Ледь шелестить вологими губами
В колодязі глибокому вода.
Глибока ніч схиляється над нами,
Зірками в душу небо загляда.

О, ноче України! Ми самі
Себе шукаєм, задивившись вгору,
Де все вже є в небесному письмі –
Літа війни, терору й людомору.
Але не цим і ми, і світ стоїть.
І ми – не діти цвинтарної саги.
І сяйво йде із світлових століть,
Немов небесні корогви і стяги.

Яке високе небо уночі!
Мов авта на Хрещатику – світила.
Сузір’я підбери собі і мчи
На Банкову свою небесну, мила.
Це ж так у нас: окраїнна земля,
То половці, то обри й печеніги.
Вертаємось – і зорями поля.
А лоціями – Велесові книги.
І мчить по нас то січ, а то орда.
Чумацький Віз гуркоче понад нами.
І ледь шепоче білими губами
У Сиваші солоному вода …

* * *

Соняшник із-за старого тину
Посміхнувся – блиснув чорний зуб.
А колись я тут учив дитину
По землі ходити без упину.
Син і йде, у сяйві мідних труб!
А у нього – космос у долонях,
І красуня перша – це жона …
Ти ж, моя кохана, сивий сонях,
І літа вже наші мчать на конях,
Де зупинка знана і сумна.
Сумно те, що вже ми посивілі,
Та душею – зовсім не старі.
А в отецькій хаті, не на віллі,
Ти знайшла старі календарі.
Стали ми на цій землі ізгої …
Запиши – і запали скрижаль.
Тільки золотої й дорогої,
Золотої й дорогої – жаль!

* * *

Так жаль мені саду, який сам собою цвіте.
А білена хата давно на замку, і нітрошки
Уже не чекаю, що літо прийде золоте …
Старе моє щастя – як схлипи трофейні гармошки.
І жаль мені саду і всього, що тут постає …
Малиновий запах городу обійми розкриє.
І внук – наче янгол: о, радуйся, бабо Маріє!

А завтра – на Седнів. Альтанка там Глібова є.
Пленер живописців і церква кіношна од Вія.
Лиш хату замкнула й не йде уже баба Марія …

Барокові, панські, мазепинські Снов і Турець.
І десь тут, у Седневі, слід молодого Шевченка.
І я на заплаву гребу, на малий острівець.
Княгине, яскине, яка ти мені далеченька!
П’ємо на пленері з мольберта, і хай йому грець!

Тепер і самому немає ні ночі, ні дня.
І лізе на голову вшістка мені чортівня.
І все ж мені жалко того молодого коня,
Він став, бо зчепився плужок уже з віссю земною.
І небо високе гойдається понаді мною.
І в небі – як діти – літак літака доганя.
Було мені щастя, тепер воно рідко буває …

Висока-висока вода із Десни прибуває.
Літа під водою, де мріють столітні соми …
Висока-висока вода вже пів-світу затопить.
І риба столітня тебе попід хвилею схопить.
Й «ракети» з Чернігова вже не діждемося ми.

І панночка-відьма над нами летить у труні.
І схлипує вітер, і дивиться Вієм ув очі …
І хрест на могилі. І хрещики на полотні.
О, панно любове! О ніч України! О ночі!

І більше – ніколи. Ти чуєш? І більше – ні-ні!
Лиш панський маєток біліє крізь липи мені,
І ляля у льолі. Махнула поету рукою -
І все потонуло навіки, як сад над рікою.

Лиш Вієва доня. Лиш твій силует на стіні …

* * *

Впала музика з неба, і сім її нот
Долинає до мене із мороку літ.
Молодому поетові дивляться в рот,
А старому поетові дивляться вслід.
Молодий – на естраді. Гуде стадіон,
І майбутнє щасливим експресом гуде.
А старому поетові свій пантеон,
І вже голос його не почуєш ніде.
Був і я молодим, а розтанув, мов дим.
І січе мене люто із неба шрапнель.
Але все мені – музика й давній інтим,
Коли муза з райцентру прийшла у готель.
Ти прийшла – наче музика, в повені вод.
І старому поету видіння снує.
Досі є в нас поети і є в нас народ,
Але кожен із свого колодязя п’є.
Полонезу стихія. І полумְ’я, й лід.
Але впав я, мов ангел, із горніх небес.
Я пройду – ти прощально поглянеш услід.
І заплачеш, як плакав колись полонез …

* * *

І садок вишневий біля школи,
Біля школи яблуневий цвіт …
О, невже не вчути вам ніколи
Голоси дзвінких дитячих літ?
А травою встелена алея,
Яблуня, що звалася «апорт»?
Діти Архімеда й Галілея,
Малювання, музика і спорт?
У новітній феодальній ері –
Як ми жити будемо віки,
Так, аби сміялись на пленері
Пана Енгельгардта малюки?
І музикувати, і радіти
Буде пан за кавою-глясе.
Ви питали, як там наші діти?
Просто не народяться. І все …

* * *

Золото розсипаного жнива.
Стежка в гарбузинні на город …
А була романтика фальшива,
Кажете? І нею жив народ?
І гриміли духові оркестри.
І було Довженкове кіно …
Повмирали браття наші й сестри,
Де екранне ткали полотно.
Десни зачарованої хвилі.
Місячна стежина до ріки …
Ще колись і в мене на могилі
Затріпочуть білі рушники!

* * *

Корова задивилася в колодязь
І впала поміж місяць і зірки.
Ніде її сьогодні не знаходять
Ані господар, ані пастушки.
Сама вона не вибереться з пастки.
А як знайдуть і витягнуть скоріш,
Уже вона не буде в лузі пасти,
А тихо піде під різницький ніж.
І нас колодязь – яма оркестрова,
І контрабас гуде, як голос бід.
А з неба озивається корова,
І плаче стежка босоногих літ.
Літак у небі креслить кола срібні,
Колодязні ридають журавлі,
Неначе ми нікому не потрібні,
Останні українці на землі.
А живемо у центрі – наче збоку,
На перехресті тисячі доріг.
І воду цю колодязну глибоку
Бере на небо чорний одноріг.
А пастушки в нічне і досі ходять.
А ту корову досі жаль мені,
Яка упала в зоряний колодязь,
А світло згасло в мами у вікні …

* * *

Ользі

Цілий день на городі картоплю копала,
А прийшла із городу, бо зоряна ніч.
А вночі, накопавшись, і в снах не літала,
І не бачила рідних облич.

Але ніч …Ах ця ніч із плеядами й зорями,
Розсипала небесний огонь по землі.
І невже ми ізнову тих предків повторимо,
Що копали не скарб у землі – картоплі?

Насмішили усіх. Находились Европою.
А в саменьких – потоп. І Десна. І Дніпро.
…Піду й я на город – і щоднини викопую
То картоплю, то древнє чавунне ядро …

* * *

Потішна гетьманська столиця
Із мурів, гармат і церков.
Бароко, меди і пашниця,
І Мотря, така білолиця,
І чорна гетьманська любов.
А в небі – комета Галлея,
Та відблиск батуринських веж.
Чорнило і кров Кочубея, –
Усе у Батурині ждеш.
Усе тут на рівні балади,
Бо хто на землі не грішив?
Од Чорної ради – до зради
Дороги козацьких старшин.
Анатема. Кров і неслава.
Прокляття вовіки віків.
А наша неслава – Полтава,
Вікторія царських полків.
І смерть, що приречена слову
Сьогодні на рідній землі.
…А хвилі із річечки Снову
Виносять на берег шаблі,
Пістолі та ржаві мушкети,
Пробиті старі черепи.
І де ви сьогодні знайдете
Мазепин відбиток стопи?
Болиголов буде стелиться
Де гетьман у славі пройшов.
І кров. І гетьманська столиця.
І слід од царських підошов …

* * *

У лугах уже пожовкли трави
І приходить осінь у село.
Пропливли у гавань пароплави …
У якім столітті це було?
З Домниці кричали капітану
Юрми ярмаркових молодиць.
Нині видно з білого туману
Корабельні сосни й блиск зірниць.
І мені ви спогад цей пробачте.
Час – і монастирське п’ю вино.
А з туману сосни, ніби мачти,
Мов ескадра, що пішла на дно.
Та побачу, ніби у стоп-кадрі:
Нас нескоро снігом занесе.
Молодість вернеться на ескадрі,
І любов повернеться, і все!

* * *

Асфальтівка звертає на Седнів.
На такий молодесенький Седнів.
На такий замальований Седнів –
На картини нема полотна …
Проминули літа молодії,
Відкричали народні витії,
Але б’ється у мене під серцем,
Що Шевченкова липа – одна.

Я на трон поетичний не сяду,
А тим більш не від’їду в Канаду,
Та й мені, та й мені з зорепаду
Крихта зірки упала вночі …
Я запродав би душу і чорту
За стихійну любов до офорту,
Як луна золотого акорду –
Молоденький поет при свічі.

Ні, нелегко і жив, і писав я …
Що тепер мені – слава, безслав’я?
Чи Осія мені, чи Ісайя -
Все одно мені, ох, все одно.
Повінчався навік з чужиною,
Налюбився з чужою жоною,
Але ти обійшла стороною,
Біла горлиця, бідна княжно!

Асфальтівка на Седнів звертає,
Чорний ворон у небі кружляє.
Чи у Господа милість така є,
Як вечірня пречиста зоря?
І навпіл розламалися гори.
І ревуть реактивні мотори.
І свіча, що горіла учора,-
Догоряє уже, догоря.

Я караюсь, і мучусь, і каюсь,
Мов гарячої ватри торкаюсь.
Зрікся я золотих істуканів - 
І востаннє відбилось в очах:
Асфальтівка звертає на Седнів,
І ніколи – із Седнева в Канів.
І свіча догоряє під серцем,
І згоряє, мов серце, свіча …

* * *

Минуле не клени.
Немудро це і вбого.
Ми в Храмі-на-Крові молились, я і ти …
Минуле – вічний мрець – хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости.

Усе це так і є. І нащо нам деталі.
Пройшов імперський вік – тепер не ті меню …
Та кораблі пливли, і літаки літали.
І ждала ти мене із попелу й вогню.
Я чисту воду пив у зорянім колодязі,
І зоряна мені співала течія …

І як забуду я, що в місячному одязі
Мені сказала ти уперше:
- Я – твоя …

* * *

Під голубим поганським небом,
У чорній темряві століть
Трави язичеський молебень
При ватрі вечора стоїть.
Згадай, о вечоре-ізгою:
Тут Степ, тут – Скіфія була …

Летить зоря над головою,
Летить, а спалена дотла!
Вечірні сутінки неволять …
І все ж, і все ж у світлу мить
Козацький степ, козацька воля
На вітрі вольному летить
І в цю журбу, і в цю завію
Летять розорані степи.
І тільки вихор деревію
Іще не складено в снопи.
В душі, де мука і сум’яття,
В літах, які не омину,
Вже гоготить гучне багаття
І деревію, й полину.
Я сам спалю себе й розвію,
Розвію, звіюся упрах.
Зелений вихор деревію
Не вигасає на вітрах!

* * *

На ясні зорі та на тихі води
Летіли й ми по цій гіркій землі,
Де з кутими колесами підводи
Уже везли останні картоплі.
Райцентр у Мені, та село Гусавка,
Та десь на Десні той смертельний вир,
Куди пливла Маруся Богуславка
Та в Домниці виднівся монастир.
Усе пройшло в епосі неоліту,
Лягло в старокозацький патерик.
І бідну челядь нашу посполиту
Переселили в віртуальний вік.
Отак і є – комп’ютер і корова,
Та ще на лузі вранішній туман.
І шоколадна плиточка «Корона»,
Та ще ступила осінь на екран.
І з нею – гарбузові піраміди,
Та сплеск води, та ще світіння зір.
І все до мене їде – й не приїде
Ні кум із Мени, ані машталір.
А в Києві – театр у зоопарку,
Та відьми на Батиєвій горі …
Та доки час – тримай, Миколо, марку,
Збирай своє козацтво до зорі.
Хай ці хлоп’ята мамині і школи,
Муштруються. І цей малий народ
Під корогви полковника Миколи
Уже стає – за хату і город.
Інакше завтра і землі не стане,
Та пропадуть останні картоплі,
І ми промаршируємо востаннє
Під зорями на цій гіркій землі …

* * *

І Болдина гора в Чернігові,
І в Києві Батиєва гора,-
Ви бачилися печенігові,
І половцю, й монголу – й пра-пра-пра …
Церквами, монастирськими химерами,
Тьмутараканню золотих віків, –
Снитесь у злоті бань під хмародерами,
А виросли скінхеди з козаків.
Інету раті – воями хоробрими,
Та хакерами на Десні й Дніпрі …
А вже слов’яни вигибоша обрами,
Аскольдами і Дірами в цій грі.
А ще старими королями Лірами,
Ізгоями п’яти материків.
І що ми клянемо, у що ми віримо,-
Не видно за кулісами віків.

Така мініатюрна ця Земля …
Вона була – у пращі Бога камінь.
Фортецями, патериками,
Монастирями – серце звеселя
Цей еталонний українний дух,
І в Київській Руси – меди до хліба,
І кров зарізаних Бориса й Гліба,
Камінний хліб о часі лютих скрух.
А ненависть мине – листочки фігові
Спадуть, мов злото, листячком трави 
На Болдиній горі в Чернігові,
І в Києві, де золоті церкви …

м. Миколаїв