Жінка-УКРАЇНКА

Янис Акуратерс. Палаючий острів: повість. Пер. Ліни Мельник. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2018. – 144 с.
В останні роки можна підмітити одну характерну особливість: посилилась увага до книг, перекладених з інших мов. Як на мене, це перш за все продиктовано тим, що люди хочуть ліпше взнати край, де намірились побувати. Тривіальні туристичні довідники не спроможні вгамувати «голод пізнання». І тут на допомогу приходять перекладні видання поезії, прози чи есеїстики. «Палаючий острів» належить саме до таких. Це – перша в Україні інтерпретація повісті відомого латиського письменника Яниса Акуратерса.

Про що йдеться у творі? Звісно, відповідаючи на це запитання, дехто вдасться до викладу вражень від написаного, розлого коментуючи їх. Не буду заперечувати, бо раціональне зерно у такому підході існує. Але автор цього відгуку не хоче ставати на такий шлях. Бо вважає, що радше необхідно зробити сюжетний наголос.

Смайлис Зимза через чималий відрізок часу повертається на свою малу батьківщину, де на нього напливають спомини про шкільні роки та перше кохання. Тобто в розвитку подій немає нічого надзвичайного чи карколомного, та, зустрічаючись зі споминальністю, думаєш не про це, а про щось інше. Точніше, про вікові відсвіти сприймання. Головний герой подорожує течією власної пам’яті, що характерно не лише для представників його покоління. (Розумію, звичайно, що не всі погодяться з таким міркуванням. Але… не хочу змінювати хід власних розмислів комусь на догоду, та й повість підштовхує до таких розмірковувань.)

Отже, віковий фактор? Саме так! Але не згадуватиму тут про усі нюанси, бо мене зацікавив лише один. Нині нерідко чуємо, що теперішній часоплин не спонукає до «пірнання» у спогади, бо ритм буднів і свят став напруженішим. Неправда! Денні потоки стрімкішають, але людині все більше хочеться «занурення» у спокій. Як не крути, а за це агітує вже хоча б той факт, що за переклад твору, написаного понад століття тому, взялася наша сучасниця. І реалії споминальності виявились такими знайомими для неї. Бо відчувається природність почувань інтерпретаторки. Сумніваюся, що читальник «клюнув» би на це, коли б не збагнув вростання душі перекладачки в тему.

Зверну увагу на ще один момент. Іноді побутує думка, що в почуттях людей різних національностей є велика різниця. Помилкове твердження! Розбіжності маємо тільки в ментальному плані. А відчуття любові і ненависті, бурі і тиші однакові для всіх. І видно, що інтерпретаторка тонко вловлює делікатний момент.

До загальних моментів віднесемо і різностатевість повістяра та перекладачки. Як би там не було, а цей момент дуже важливий: коли ще якось можна впоратися зі стилістичними особливостями зі статевим ухилом, то часто-густо перекладачці-жінці важко вглибитися у хід думання автора-мужчини. Здається, що подібне не раз відчували такі знані майстрині перекладу, як Марія Габлевич, Наталія Іваничук, Наталія Чорпіта…

А тепер перейдемо до викладу вражень від знайомства з конкретним твором. Відразу зауважу таке. Читаючи повість, нерідко можна натрапити на неординарні метафори, порівняння, цікаві образи. Приваблюють і пейзажні описи. Дехто, зауваживши це, мовить, що не варто зациклюватися на поетичних моментах. Мовляв, вони шкодять прозі. Хибне уявлення. Так звана «зайвина» характеризує стиль автора. Заклик позбуватися її – то прагнення до однаковості викладу, точніше, до знеособлення ролі літератора. А від цього дуже близько до відмови від особливостей письменницької особистості і до віри в те, що ці функції може взяти на себе купа залізяччя у вигляді робота. Не заперечуватиму, що сучасна техніка пішла далеко вперед і може багато, але вона ніколи не передасть биття людського серця. Навіть найдосконаліші її взірці не замінять лету свідомості.

Це, зокрема, видно на прикладі метафор, серед яких виділив би такі. «На тому кущі живе золоте сонечко», «Сни походжають навколо всіх поснулих», «Білою птахою пливе її дух», «Письмена самі випромінюють світло», «Між яблуневим гіллям блукатимуть слова». Скажіть, будь ласка, хіба можливо це, якби словотворець не був чутливим?

Як і тоді, коли зір натрапляє на порівняння на кшталт: «все огортала тиша, ніби глибоке озеро», «тендітні довгі руки, мов стеблини білих озерних лілій», «перекипіла вечірня заграва, мов рожева піна над хмарами»? Такого ефекту досягнуто за рахунок сполучників «ніби», «як», «мов». Але іноді в порівняннях вони відсутні. Та художній троп не програє від цього: «життя – відьма», «лунає дзвінок – руйнується світ легенд» (коли вже заговорив про порівняння, то згадаю про те, що автор подекуди суміщає обидва підвиди: «незвіданого й незабутнього – такого ж милого йому, як весняний вітерець», «сидить поруч – така легка, кришталево чиста, мов місячне сяйво»…)

А хіба не потепліє на серці, коли у перекладі знаходиш такі слова, як «блискітки», «відзвук», «пообіддя», «лакомина», «відпор», «повідь»? Це свідчить про те, що перекладачка вміло використовують рідну мову. Бо, на жаль, нерідко доводиться зустрічати у прозових творах так звану мовну причесаність навіть без натяку на цікаве літеросплетіння. І особливо прикро, що ця хвороба вже вразила багатьох молодих авторів.

Неприємно і від того, що деякі письменники ігнорують пейзажні описи, хоч живописання словом може бути таким промовистим. І за прикладами далеко ходити не треба. Перегорнімо ще кілька сторінок повісті. «Молодий місяць – ніби гострий серп. Надворі весняна ніч. А над усім дихає чиєсь легке дихання, від якого повниться все близьке і далеке», «З димарів поодиноких будинків піднімався дим; поміж березами стояли темно-зелені купи ялин; на полі багато робітників в’язали жито у снопи. А південний горизонт сховали ліси, ліси, і мости хмар». Як бачимо, автор намагався привабити пейзажними описами. Своєрідними вийшли вони у нього, бо поєднують реалії та уяву, метафоричність і образність мислення. Додамо сюди природність поєднання оповіді з місцевим фольклором.

«Палаючий острів» – дебют перекладачки. Вдалий початок. Всі, звісно, очікують на наступний крок. Яким він буде? Переконаний, що така невідомість вкрай потрібна і для читачів, і для неї, бо стимулює до розвитку.

Ігор Фарина,
письменник