Жінка-УКРАЇНКА

Помітила давно, що у Чернівцях може статися що завгодно, в хорошому сенсі цієї фрази. Люди, які ніби матеріалізувалися з якогось казкового оповідання – їх зустрічаю настільки часто, що і розповідати знайомим якось незручно: «Так не буває, в тебе надто багата фантазія», - можуть сказати. Тому про моїх «чудо-людей», з якими познайомила доля, я розповідаю лише «своїм» - тим, з ким можна поговорити про містику, чудеса чи просто незвичайності. Але одного разу сталося подвійне чудо: мені абсолютно точно матеріалізувався герой новели «Хитра ягода» (написаної ще три роки тому і опублікованої), і мене в той момент сфотографували. Тобто, я отримала світлину того чудо-моменту, який досі перший зринає в пам’яті у відповідь на запитання: «А чи віриш ти у чудо?».

Звичайний спекотний і не надто приємний день 30 червня. Виходжу з обласної бібліотеки з єдиною думкою – як же втомлює спека і як невчасно я одяглася в чорне. Вулиця Кобилянської, як на диво, посеред дня була майже безлюдна, тож окрім кількох людей, які також, як і я, вийшли з книгозбірні з засідання творчого клубу «Дебют-читання», фактично нікого і не було. Пані Діна Пугачова (одна з учасниць клубу) і я напівжартома говорили щось про містику і чудеса, але я швидше підтримувала розмову, ніж була фактично присутні в ній, бо втома знебарвила настрій, хотілося додому, або хоча би до води.

Сонце розпікало так, що я бачила перед собою лише силует голуба, який туди-сюди походжав переді мною. Одна частина мене підтримувала бесіду, іншу ж частину мене щось тривожно кусало за душу (так, до речі, часто буває, коли хочеться писати щось художнє), то я подумала, що сьогодні прийде, певно, гарний образ. Можливо, я була надто глибоко у своїх думках, бо не відразу помітила сивого дідуся, який з’явився переді мною і простягнув руку, яку обсіли голуби. Всі сірі і один білий. Дід «привів» зграю птиць так, ніби вона його власна. Я ніби прокинулася з думок і подумала «Певно, він пропонує сфотографуватися за гроші, а мені зараз не до витрат». Тому я подивилася якось скоса і на крок відійшла. Дідусь посміхнувся, зробив крок назустріч (так, що відстань стала така ж, як була від початку), і заговорив якось дуже тепло і проникливо: «Дівчино, птиці – як любов. Вони бояться байдужих. Їх ловити не треба….» І передає птиць на руки мені і пані Діні та пані Ірині, з якими ми розмовляли до його появи.

 Починаю йому довіряти і таки даю руку для того, аби сів голуб, але ще до кінця не розумію, що ж відбувається. "От ви любите їх, світ - і вони не тікають, вам ловити не треба. Вірте мені. Птах – він як любов, ви відчуваєте його тепло? Птах найближче до любові…».

Мені стало совісно. Що не повірила йому, що прийняла за заїжджих аферистів, які обкладають голубами туристів, а потім просять за «послугу» мінімум сто. Що не побачила його, не зрозуміла чому він тут. «Цей дідик ніби з казки. Ти ж ніколи не була така підозріла до інших – чому ти так. Іванка, ти не матеріалістка, чому закрилася, що з тобою?» - ще крутилося в голові. А голуби  казкового дідика обсідали мої руки і плечі, тулилися до шиї, і дідок щасливо посміхався самими ямочками щік і навіть трохи бородою…

Раптом нізвідки взялася дитина на велосипеді (хоч ніби цією вулицею і заборонили велосипедний рух, але в той момент все відбувалося поза правилами) – і голуби перелетіли на сусідній фасад. Те, що в наступний момент зробив дідусь – мені ще раз довело, що він з цим світом на «ти» - він розвернувся обличчям до своїх птиць, розправив руки, і насвистуючи їм Дассіна, покликав до себе. І птиці прилетіли на свист, сіли на руки,  і ми з ним продовжили годувати голубів крихтами, і чоловік знов повторював, що птицям головне вірити.

Той момент сфотографував чернівецький бард Ігор Деменчук. Власне, якби не він, ця історія для багато кого була би в категорії «так не буває», а є фото – ніби доказ, що буває. І в кадрі той момент якраз, де я тішуся, що птиці мені повірили і сіли на руки. Щемкий, аж лоскітливий момент щастя від довіри. І тільки через день чи два, коли я отримала фото, мене блискавкою вразило побачене: мені збувся персонаж. Це точно та картинка, яку я уявляла, коли писала свою «Хитру ягоду», і голуби такі ж. всі сірі і один білий – як дід, їх власник. І героїня там така сама недовірлива,а  дідусь там – трохи чарівник. «Так не буває», - думала я, бо скільки разів на презентаціях на відповідь про походження сюжетів я відповідала: вони – не з життя, не існує описаних мною людей…

«Так не буває», - кожного разу тепер, коли я чую цю фразу, згадую чернівецького чарівника, який посеред розпеченого червневого полудня підійшов до втомленої і настороженої дівчини, поділився своїми птицями і довів: в цьому місті, як і в цьому світі, буває все…

Іванна Стеф'юк