Олександра Кондратюк — родом із невеличкого містечка Сквира, що на Київщині. Та 5 років вже, як проживаю в Києві. Навчаюсь у Київському Національному Університеті Культури і Мистецтв (КНУКіМ). За спеціальністю тележурналіст, диктор та телеведуча програм. Почала писати 2 роки тому дитячі вірші та казки згодом зрозуміла, що можу писати есе, нариси та оповідання, чим й досі займаюсь. За що дуже вдячна долі.
Заплющую очі і бачу чисте,бездонне небо. Родючі поля, застелені пшеницею кольору сонця. Безкрайні ріки та чисті, мов сльоза джерела. Все – це моя Батьківщина. Мені до болю знайомий запах цієї беззахисної, але в той же час сильної та терплячої країни. Де кожен знає ціну свободи, а національна свідомість зашкалює навіть у 15.
Та відкривши очі, я бачу жах буденності…. Небо плаче сірими сльозама від болю, земля вмирає від спраги, а ріки просять порятунку з кожною хвилиною все більше й більше. Все, що будувалося роками розгромили практично за рік, немов цими шляхами пройшов велетень, не дивлячись собі під ноги, все змінилося, окрім людських відчуттів…
* * *
Вона знала,як люди швидко звикають до неї. Якщо не поспілкуються з нею, їм не вистачить кисню для наступного подиху, а кров більше не буде текти по їхніх венах. Але чому саме так, ніяк збагнути не могла… Та в її серці була своя атмосфера, свій світ!