Жінка-УКРАЇНКА

БЕРЦІ ІЗ МУШЛІ

Ольга заціпеніла від наростаючого ревіння літаків. Такі звукизавжди сприймала з тривогою, ніби в минулому пережила бомбардування. «Знову «Руслани» з Гостомельського аеродрому здіймаються у небо», подумала в очікуванні чоловіка з роботи.

Він працював диспетчером на летовищі, а вона вдома редагувала тексти. Від тривалого вичитування перед очима вже рябіло. Треба відволіктися. Ввімкнула телевізора. На великому моніторі Toshiba у новинах не було нічого втішного ‑ в Україні тривала Революція Гідності.

Житло з чоловіком Ольга винаймала у передмісті Києва. Це був невеликий, у глухому дворі садиби, цегляний літній будиночок на дві кімнати з верандою і горищем. Дім господарів стояв першим від дороги. Двору великого не було, тільки вузенькі прохідні доріжки до гаража і вуличного туалету, кілька фруктових дерев. Триметровий паркан відмежовував хатинку від сусідів. Від головної вулиці, якою курсувала місцева маршрутка, літнього будиночка не видно зовсім. Світ навсібіч на лісовий масив, де губилося дачне поселення, відкривався тільки з балкону горища, куди можна було піднятися металевою драбиною.

Якось мешканці поміряли квадратуру тимчасового житла і з’ясували, що будівельну норму вони мають – 21 метр. Правда – це умови для однієї особи, але вибирати вони не можуть, бо ціна найманого помешкання їм по кишені. Тому корисною площею для них вважався кожен сантиметр. Меблі, холодильник, телевізор і газову плиту їм надали господарі.

У спальні поміщалося велике двоспальне ліжко, тумба для телевізора, а під вікном ‑ стіл, за яким вони їли. Поряд з ліжком довга дворівнева полиця, яка слугувала для книжкового стосу. Під нею на дерев’яній підлозі без килима прихистилися дві валізи. У одній із них молода сім’я зберігала взуття.

Велика дорожня сумка у вигляді мушлі радувала око спогадами про Чорне море. Саме в Ялті Ольга і Максим Куєвди придбали валізу незвичайної форми. Заодно в Сімферополі на залізничному вокзалі ‑ дерев’яну підставку під гаряче із запахом ялівця.

Це була кругляшка зліплена з менших, на яких зображені красномовні символи з написами назв найважливіших міст Криму.

Несподівано секція «Коктебель» відкололася від підставки. Оля намагалася приклеїти круглячок «Моментом», але шматочки дерева так розсохлися, що не трималися купи. Довелося скріпити весь «Крим» канцелярською гумкою до кращих часів.

Веранда їхнього будиночка мала умовне зонування. На шести квадратних метрах під вікном на всю стіну була кухня у вигляді газової плити, яка відділялася перегородкою в одну цеглину. За нею – відкрита душова кабіна з холодною водою, де вони, загартовані, два рази в день ополіскувалися, чистили зуби й вмивалися. При вхідних дверях стояв холодильник, і, як продовження стіни між плитою і душем, металева вішалка, на яку Ольга прикріпила клейонку, бо фіранок на вікні не було.

Фундамент будинку неглибоко залягав, і через щілини дерев’яних плінтусів в оселю частенько навідувалися різні комахи. Вони швидко пробігали, фарбованою в червоне, підлогою й зникали так само зненацька, як і вигулькували.

Максим на роботу в Гостомель добирався маршруткою, а Ольга до Києва в редакцію електричкою. Розклад залізничного транспорту був незручним для добирання в столицю. Часом доводилося й Олі їхати маршруткою.

Стоячи на зупинці маршрутки, помітила як рухалися машини військових. Недалеко базувалася ракетна частина. «Куди це вони?». Маршрутки їхали з українською символікою на лобовому склі. Всі притомні люди таким чином підтримували Майдан ‑ епіцентр життя всієї країни.

На зупинці кілька людей обмінялися тривожними новинами. На під’їзді до Києва на блок-постах самооборони патріотично налаштовані добровольці палять шини і не пускають транспорт до столиці. З’явилася інформація, що багато провокаторів працюють на дестабілізацію ситуації в Києві, і, щоб убезпечити життя жінок, дітей та літніх людей, сили «Самооборони» розвертали транспорт назад, просили водіїв притлумлювати паніку пасажирів.

Оля так і не поїхала того дня до Києва, хоча треба було відвезти відредаговану книжку видавцеві. Жодна маршрутка не зупинилася, щоб взяти нових пасажирів. Похнюплена повернулася додому.

Удома помітила, як уздовж плінтуса ворушилася якась чорна тонка лінія. Придивилася, то рухалися мурахи. Організовано вони виходили з однієї щілини й, перетнувши стіну, зникали в іншій. «Передчуття мають і комахи», подумала Оля. «Треба відправляти Максима на Майдан.» Ввімкнула знову телевізора. Тривожні новини по всіх каналах. Максим не телефонував. Домовилися, що він сам набиратиме її і казатиме як він.

Оля витягнула з-під столу чудернацьку валізу, а з неї берці. Взуття пахнуло шкірою. Вона любила запах якісного взуття. Притулилася щокою до халяви черевика і поринула спогадами в кримське літо…

Оля і Максим того літа відпочивали в Криму разом уперше. У них був медовий місяць. Вони жадібно підставлялися ніжному кримському сонцю, ніби відчували що востаннє розкошують на українському півострові. Жили в готелі на березі моря. Вранці ходили у відкритий басейн з морською водою. Працівники готелю хвалилися, що саме тут тренувалася чемпіонка Яна Клочкова. Після прохолодної води в басейні морська здавалася лагідно-теплою. Змивали сіль моря під гарячим душем, такий водний контраст став несподівано корисним: Оля схудла за тиждень відпочинку на чотири кілограми. І харчування молодят було скромне. Вживали багато винограду, інжиру, що були місцевими фруктами. Готельним харчуванням втішалися – уранішні й вечірні «шведські столи» мали багатий вибір. Оля полюбляла молочні каші, йогурти, мед і запашну зернову випічку. Її вечірній раціон співпадав з уподобаннями чоловіка. Максим також любив омлети і салати із зелені. Їхні сусіди за столиком не відмовлялися від келиха кримського вина. Молодята на ніч вино не вживали – планували мати дитину. Максиму й Олі було добре разом, бо вони відчували потребу один в одному, як джерельній воді. Свіжість почуттів не полишала їх ось уже три роки поспіль. Так довго вони йшли до узаконення стосунків. І хоча не були в одній професії, але мали спільні інтереси, і друзі тепер стали також спільними.

Уранці запланували прогулянку морем до знаменитого з готичними шпилями замку «Ластівчине гніздо». Свого часу така дача була побудована німецьким нафтовим промисловцем бароном Штейнгелем. Там, на Аврориній скалі, на висоті 40 метрів любив відпочивати німецький романтик. Далеко від батьківщини такий прихисток нагадував німцю середньовічні будівлі на берегах Рейну.

До екскурсії доєдналися туристи з Німеччини. Коли з моря стало видно Лівадійський палац, де під час Ялтинської конференції було підписано «Декларацію про визволену Європу», молодий екскурсовод безтурботно сповістив, що саме тут було покінчено з німецькими фашистами.

Оля і Максим стурбовано подивилися на стареньких німців, які щиро захоплювалися туристичною подорожжю. І хоча німецький переклад був досконалим, що подумали співвітчизники Гітлера про українського екскурсовода, ніхто не дізнався. Майже у кожного німця-туриста за скельцями окулярів ховалися їхні емоції.

На межі літа і осені погода була гарною. Сонячні промені вилискували перламутром на поверхні води. Зненацька з їхнім катером для прогулянок почали змагатися дельфіни. Вони виринали і зникали у хвилях, ніби гралися у хованки. Туристи пожвавішали і фотографували морське диво. Дельфіни супроводжували катер до самого «Ластівчиного гнізда». Піднімалися сходами на верхівку скали, щоб прослухати промову гіда про історію замку. Тривалий час історично-архітектурна пам’ятка функціонувала як ресторан. Максим штурхнув Олю під лікоть: «Дивись, як гармонійно». Біля вхідних дверей закличка ресторану: «Завітайте на романтичну вечерю!». Поряд на кам’яниці дрімав вгодований великий пухнастий котяра. «Вочеведь, вечеряють всі з котом», пирснула зо сміху Оля…

Жінка відняла від обличчя берці і повернулася у реальність. «Більше ніколи не побачу кримського зухвалого кота», чомусь саме за ним зараз защеміло серце. Знову передчуття.

Максим не телефонував. Оля в напрузі набрала його номер і він відразу відповів.

‑ Живий?! ‑ тривожно зойкнула Оля, не знаючи, про що спитати в першу чергу.

‑ Живий, не хвилюйся. Я на Майдані, ‑ і вимкнув слухавку.

Оля розгублено дивилася на екран телевізора, і раптом на весь монітор висвітилося обличчя Максима. У відблисках вечірнього Майдану, воно було одухотворене і красиве. Її чоловік співав славень України. Вона також стала на рівні, приклала долоню до лівого боку грудей і разом співала, а сльози мимохідь рясно текли по щоках. З тих пір Максим не повертався додому. Перетелефоновував. Заспокоював.

У лютому Оля поїхала до Парламентської бібліотеки на культурний захід «Мови нацменшин». Науковців, бібліотекарів, журналістів набилося у приміщення бібліотеки на Подолі повна зала. Близько шістнадцятої ведуча оголосила, що всі станції метро зачинені. Всі присутні поступово залишали залу бібліотеки. Оля вийшла на набережну Дніпра і пішки йшла до станції метро «Поштова площа». З Подолу було видно чорний дим над будівлею Верховної Ради. Станція метро, справді, була закрита. Порятунком для багатьох обдурених пасажирів метро став фунікульор, двері станції якого були відкриті навстіж. І Оля швиденько пройшла через турнікет. Коли вийшла з приміщення станції біля Михайлівського Золотоверхого собору, то чомусь переможно подивилася в бік Подолу і Верховної Ради. Спішно прямувала Софійською вулицею на Майдан, щоб зустрітися з Максимом, вона не знала, що востаннє.

На підступах до Майдану з боку Жовтневого палацу стояв кордон міліції зі щитами, а майданівці палили шини, щоб не підпустити охоронців близько. Біля пам’ятника Кию, Щеку, Хориву і сестрі їхній Либіді молодь видовбувала бруківку. Оля, шукаючи Максима, панічно рухалася від одного гурту людей до іншого, від намету до намету. Запам’ятався підліток у балаклаві з наплічником і маленьким господарським молотком у руках. Хлопець розгублено тупцював навколо пам’ятника засновникам Києва, а молоток тримав у лівій руці, як авторучку, ніби хотів розпочати занотовувати ним важливу інформацію. Після лютневих смертей на Майдані Оля довго згадувала саме того підлітка.

Максим був у наметі рухівців. Там було тривожно. На Олю всі зашикали: «Додому, додому. Восьма вечора, скоро буде штурм Майдану. На місцях лишаються тільки чоловіки».

‑ Олю, ну, я ж просив, не приходь. Чим ти допоможеш? У нас усе по-дорослому, а ти й одягу теплого не маєш. Повертайся додому, ще встигнеш доїхати до нашого дачного поселення, ‑ говорив і швидко цілував дружину, пригорнув лагідно.

‑ А я тобі берці принесла, вони зручні, щоб було взуття змінне. Де тобі знайдуть тут 45 розмір? – ніяковіла і заколисувалася в обіймах чоловіка. Не хотіла прощатися, передчувала недобре.

Максим силою незлобливо виштовхав Олю з небезпечної зони і вона похнюплена побрела вулицею Михайлівською вверх від Майдану. Біля пам’ятника Богдану Хмельницькому даішники перепиняли весь транспорт, не пускали до Майдану «швидку». Водії повиходили з машин і жорстко напирали на дорожню міліцію. «Швидкій» вдалося з матюками навздогін проїхати в бік Майдану. Метро не працювало. Оля планувала дійти до Володимирського собору, щоб доїхати №5 тролейбусом до Нивок, а там пішки добратися до електрички на Святошин. На перехресті Володимирської і Прорізної її перепинив якийсь чоловік і запросив переночувати у нього, бо «добратися в іншій бік Києва не реально», нездоровий блиск в очах незнайомця змусив Олю повернути назад до Майдану. «Залишуся з Максимом до ранку в наметі», вирішила. Пішла Прорізною вниз до Хрещатика. Раптом збагнула, що вулиця підозріло порожня. На одному з вуличних підвіконь побачила наплічник такий, як у підлітка з молотком. Жінка вклякла біля забутих речей: «Їх забрали в СІЗО». Знову пішла в бік Володимирського собору.

На зупинці людей було багато. Переповнені маршрутки не зупинялися. За годину очікування, нарешті прийшов №5 тролейбус, куди Оля ледве втиснулася. Доїхала до Нивок, де вийшла і пішла до зупинки приміських електричок. «Додому, в Лісову Бучу. Дивитимуся новини, можливо, побачу Максима». Йшла розбитою дорогою, де каналізаційні люки, давно вкрадені, були розмічені гілками, щоб ніхто не потрапив у дірку у темряві. Вуличні ліхтарі не на всіх стовпах світили, тому треба було дивитися під ноги.

Настрій у Олі був поганий. Подумки молилася за пережиття цієї ночі майданівцями.

Вранці жінка з новин дізналася про початок війни держави зі своїм народом. «І це 21 століття!», Оля обурювалася і шукала відповіді, на тисячу питань нинішньої ситуації в Україні.

Максим не озивався. Оля згодом поїхала сама до Києва і розпитувала у самооборонівців про чоловіка. Ніхто не знав куди він дівся. Оля думала, що їй робити, де шукати Максима. Підключила всіх знайомих. Шукали в лікарнях, відділках міліції, у різних списках. Його зарахували до зниклих безвісти.

Коли почалася війна на Сході України, Оля працювала у волонтерській організації. Збирала необхідні речі для бійців АТО і передавала цінний вантаж воїнам. Інтуїція нашіптувала, що це робить і для свого Максима. Вірила, що він живий.

Якось з колегами в редакції переглядали російське відео закинуте в інтернет. Це було зняте на любительську відеокамеру катування українських військових. Перед кількома, озброєними по вуха, російськими недомірками сиділи зв’язані воїни АТО. Сидячи наші хлопці були в рівень стоячих ворогів. Двоє українських хлопців у військовій формі й матросках з характерними козацькими зачісками сміливо відповідали українською на тупі запитання:

‑Кто вас послал? – із цигаркою у роті цідив крізь зуби російський найманець.

‑ Ми захищаємо свою землю від таких виродків, як ти, ‑ встиг сказати побитий до невпізнання козак, і автоматна черга межи очі скосила воїна.

Оля жадібно вдивлялася і вслухалася у відео. Далі побачила, як росіяни повантажили тіла убитих і повезли кудись. Новий кадр – машина приїхала вочевидь до якогось штабу ДНРівців. Задні двері мікроавтобуса відчинив той, хто привіз тіла.

‑Вот, смотрите, завалили двох бЕндеровцев. Две штуки заработал, ‑ водій бусика зачепив одне тіло ногою і викинув його на землю. Понівечене, воно впало під ноги деенерівцю. Ноги мертвого зачепилися за борт машини. Оля аж кинулася до екрану ноутбука. На вбитому були берці Максима. Це був він. Людину у кривавому одязі і заюшеному до невпізнання обличчі катували. В Олі щось йокнуло в середині і вона знепритомніла, тому далі не побачила, як викидали з машини другого вбитого. Його голова зачепилася за якесь залізяччя на дні автівки, а обкурений росіянин смикнув вбитого зі всієї сили за руку, стягуючи на землю. Голова воїна розірвалася навпіл – потилиця лишилася на дні машини, а обличчя з відкритими очима і розтуленими устами опинилися на чоботях деенерівця. Той істерично засміявся і визвірився, відштовхнувши останки мертвого:

‑ Своих не всех хороним, а тыэтих припер!

 

КРАВАТКА

Обірваний електричний провід упав на прання, яке хвилину тому заміжня тридцятирічна Ніна розвішала на шворці у дворі власної садиби. Від несподіванки жінка відскочила і заклякла, шокована. Пластикова миска з недовішаною білизною випала з її рук на траву.

‑ Ой лишенько, ‑ зойкнула Ніна, ‑ і кинулася у ванну кімнату вимикати пральну машину, жалкуючи, що не допрала весь брудний одяг. – Ну це ж треба, щоб серед білого дня, у сонячну погоду, і така оказія, ‑ жінка приказувала сама до себе і метушилася, не знала, що робити.

Вдома чоловіка не було – саме поїхав у відрядження. Тривожні думки змінювали одна одну. «Зараз сусідські діти повертатимуться через наш провулок зі школи, а там провід лежить, треба викликати аварійну службу від Лариси, у неї міський номер їхній є. А поки сусіда-електрика запросимо оглянути місце обриву. Все-таки фахівець». Такі думки підштовхували до дій.

Через дорогу у дворі приватного будинку під вересневим лагідним сонечком поважно походжав з голим торсом і в шортах Володька-електрик. Так його іменували на їхньому кутку. Бо ж перша його професія ‑ таки електрик. Безкінечні могоричі від клієнтів, яких мав на стороні, поза роботою, мало не довели Вовчика до алкоголізму. Вчасно одружився. Родина дружини з віруючих, тому хлопець забожився тещі і тестю, що не питиме. А після армії вдалося влаштуватися на роботу в міліцію. Лагодити електроприлади тепер доводилося не часто, бо ж могоричі не брав, а гроші клієнти чомусь не пропонували. Але родичі пишалися, що вдома всі електроприлади працювали, як часовий механізм: тільки заблимає тривожно якась лампочка, Володька вже й скрутить два проводи докупи, і воно й далі працює.

У міліції зовсім інша справа. Все серйозно і відповідально, ніяких могоричів. Тільки ось дівчатка тепер стали новим спотикачом Володьки. Адже відділ, де він справно віддавався роботі, називався – «боротьби з проституцією і наркоманією». Боротися вчився на ходу, адже ні в яких інститутах цьому не вчать.

З наркоманією було не складно. Конфісковували з колегами марихуану, яку поширювали серед залежних місцеві цигани. З них як з гуся вода. Тільки конфіскуєш, а вони з Азії нову порцію трави отримають.

Тепер грузини замість гвоздик переправляли дурман у Європу, де в Голландії було легалізовано легкі наркотики. Україна стала транзитною країною, в якій щось і реалізовувалося, завдячуючи циганам.

Якось у відділок міліції під час чергування Вовчика принесли пакет з травою. Жінка, яка приперла це, знайшла пакет у себе під вікном першого поверху багатоквартирного будинку. Вочевидь хтось сплутав вікна. Жінці подякували за пильність і відправили з Богом. Вовчик не знав, чи то, справді, наркотики, тому з напарником перевірили силу трави на собі – закурили. Їхній настрій несподівано покращився, сміялися без причини кілька годин поспіль. Схаменулися, коли зіпсували частину товару. Зорієнтувалися і через своїх людей продали цю ж траву знайомим циганам. Вторгували трохи грошей і запросили «посидіти» дівчат, яких самі ж і затримали за проституцію.

Дві неповнолітні студентки на залізничному вокзалі не мали конкуренції серед місцевих, адже у передмісті Києва майже всі один одного знали, як у селі, тому ніхто відкрито цим не займався. Катя і Ліза були зі Сходу України, вони приїхали підкоряти столицю, але грошей на одяг і косметику не вистачало. Якось у веселій молодіжній компанії небідний хлопець заплатив Каті за ніч сексу. І вона вирішила відкинути всі умовності моралі і забезпечити собі безбідне студентське життя. Батьки в Каті померли, і її виховувала бабуся. Стипендію дівчина отримувала, але з бабусиної пенсії їй соромно було брати щось на пристойний одяг і взуття. Її подруга Ліза також була не з багатої родини, тому дівчата зійшлися на тому, що нікому зла не чинять, а навіть навпаки – заповнюють життя молодиків собою, компенсуючи їхнє невдале шлюбне життя чи інші розчарування. І брали дівчата за ніч небагато, бо ще не знали собі ціни. Спочатку клієнтів знаходили на студентських вечірках, потім облюбували вокзал, де навіть у них з’явився сутенер.

Місцевий хлопак, який упав дівчаткам на хвіст, мав з їхньої «роботи» свої проценти. Обіцяв прикривати перед міліцією. Але якось Катя і Ліза заробили чималу суму – на вокзал зайшов крутий бізнесмен, щоб подивитися розклад потягів по Україні. Планував рятуватися від депресії в Одесі, вивчав саме розклад, а студенточки на очі потрапили. І все при них: і ніжки від вух, і груди високі, і дупи кругленькі, а личка – писанки. Вмить і про депресію забув чоловік, якось несподівано для себе запросив дівчаток до себе на дачу. Зрозумів, що вони від скрути нічні зміни відпрацьовують. Не образив багатій студенток. Вони старалися його задовольнити, а він був щедрий вранці з ними по-батьківськи, бо ж так воно і було. Дівчата вдвічі молодші, тільки-но по 16 виповнилося, перший курс університету. Він же – тертий калач після розлучення, переживає, бо ж там донечка лишилася.

Сума на ранок у гаманцях дівчат була чимала, мали віддати відсоток сутенеру, але вони замовчали про весь заробіток і віддали йому скільки, як і в попередні рази. Сутенер, якого звали Павликом, тобто маленьким, і був дрібним чоловічком невизначеного віку. Тобто йому було 25 років, але недоглянута шкіра і неохайний вигляд робили Павлика схожого на гнома. Цього разу – обдуреного. Він бачив, у чиїй машині поїхали Ліза і Катя, і коли вони скупо відрахували сутенерську пайку, він пішов і все розповів колишній дружині бізнесмена.

Та кинулася в міліцію. Мов, слава піде містечком. Батько десятирічної школярки забавляється з неповнолітніми. Потім вона пошкодувала, що звернулася до захисників правопорядку, бо дівчат затримали «на гарячому», але ж і недобру славу про батька своєї доньки влаштувала-таки вона. Ніхто б і не знав. Заплатила б за інформацію тому Павлику, і по всьому, а тепер – все містечко гуде, як у вулику, про справу з неповнолітніми.

Дівчат було викрито, але з університету їх не виключили ‑ спрацювала громадська думка, що студентки з бідних родин. Тепер відсиджували 15 діб за проституцію.

Вовчик знудьгувався зі своєю стриманою в сексі дружиною й вирішив допомогти дівчатам: записав у протокол, що за гарну поведінку відпускає їх під розписку, що не займатимуться таким ганебним ремеслом. Дозволив дівчатам закурити, підсунув їм «план», який у відділку був постійним конфіскатом. Звеселілі студентки, розчулені добротою дядечка міліціонера, несподівано відключилися, стомившись від напруги екстриму. І Вовчик сам, без напарника, якого саме викликали на розбір побутової бійки, підхопив легеньких Катю і Лізу під руки і виніс їх із камери та й виклав на старий диван у своїй кімнаті чергового міліції.

Молоде тіло вабило своєю незвіданістю, і він відався на поталу інстинкту. Притулявся губами до дівочих принад, смакував їхню вологу, занурював язика у заглибини тіла. Катя і Ліза майже не реагували, ніби перебували в гіпнотичному сні, а Вовчик набирав обертів руками і язиком. Зненацька, після годинного тактильного інтиму, дівчата прокинулися – перестало діяти куриво. Налякані і здивовані студентки не могли збагнути в чому справа. Вовчик винувато тицяв їм в обличчя протокол і бубнів, що відпускає їх з миром. Катя і Ліза нарешті допетрали що до чого і мерщій забралися з відділку.

Вовчик наступного дня написав заяву на звільнення і перейшов працювати паламарем у православну церкву Московського патріархату. Допомагав батюшці проводити службу. Збирав кошти з прихожан під час богослужіння. На великі свята носив відро води за попом, який щедро кропив люд святою водою. Хотілося Вовчику і на сповідях бути присутнім, але батюшка проводив акт зняття гріха одноосібно.

А Вовчик ніби сказився після тюремного пізнання гріха. Придивлявся до молодих прихожанок, ніби чекав, що на сповідь прийдуть студентки. Знав, як батюшка часом відпускає жіночі гріхи. І сповідальня для цього була відповідно обладнана. Вовчик тільки прибирав інколи те ложе відпущених гріхів. Мовчав, бо вже не знав, чи й знайде собі іншу роботу. А тут така ширма перед віруючими батьками дружини.

Коли у двір зайшла у прозорій літній спідниці Ніна, Вовчик вкляк на місці, бо у нього прокинувся його Везувій. Шорти настовбурчилися і він не знав, як приховати своє тваринне бажання. Ніби у напівсні він слухав Ніну, яка щось стурбовано казала і запрошувала його до себе у двір. З усього він зрозумів, що потрібні кігті для лазіння по стовпу.

‑ Гараз, я зараз, за 15 хвилин, буду, ‑ промимрив Вовчик і зник у своєму будинку.

Ніна пішла до обірваного проводу. Там, у провулку, сусідка Лариса зі своєю приятелькою стояли ланцюгом і пояснювали перехожим бабусям, як треба обходити небезпеку.

Справді за 15 хвилин, Вовчик-електрик-міліціонер-паламар забовванів у їхньому провулку. Ішов із кігтями в руках. Він був у сорочці з довгим рукавом, у штанях з напрасованими стрілками, підперезаними шкіряним паском. Жінки пирснули зо сміху. На тлі однотонної бежевої сорочки яскравіла рожева краватка в синій горошок.

‑ Ну він ще б піджак одягнув, щоб по стовпу пристойніше лізти, ‑ заохочувала Ніна сусідок до знущань.

Вовчик вмить збагнув свою придуркуватість, але відступати не було куди. Він мовчки вдягнув кігті і поліз у краватці на стовпа.

 

ТАНОК САМОТНЬОГО МЕТЕЛИКА

‑ Сміливіше, сміливіше! Підняли ручки – вдихнули ‑ раз, подивилися на пальчики і… видихнули ‑ скинули енергію з ручок до пальчиків ніг ‑ два. Маринко, ноги в колінах не згинай.

‑ Романе Вікторовичу, доброго дня, ‑ до тренувальної зали зазирнула мама Маринки. – Ще довго триватиме репетиція?

‑ Закінчуємо, закінчуємо звільнятися від зайвої енергії. Всі вільні. До наступного заняття – до четверга, ‑ хореограф прощався з молодшою групою танцівників.

‑ Романе Вікторовичу, ну як вона? – мама Маринки закохано дивилася на вчителя танців.

‑ Що Вам сказати? Маринка робитиме все, що вимагається на заняттях і не більше того. Немає у неї пристрасті в рухах.

‑ А хі-ба народні та-нці мають бути при-страсними? – мама Маринки грайливо розтягувала слова.

‑ Олю, ну, ти даєш! Наш учитель тому і їздить зі столиці до цього «Джерельця», щоб навчити наших діток київської пристрасті танцю. Я правильно зрозуміла Вас, Романе Вікторовичу, ‑ безцеремонно втрутилася у розмову мама партнера по танцях шестирічної Маринки Лариса. – Ось мій Дениско вже за місяць занять навіть стрункіший став. У садочку ж за поставою не слідкують…

‑ Танець – це гармонізація власної енергії, яка по тілу людини рухається по спіралі. Своєрідні скручування у таночку гармонізують потік енергії, тому велике значення має розминка. І не тільки, щоб м’язи розім’яти, а й закрутити в спіраль енергію пристрасті кожного, щоб вистрілила. Тоді колектив у танці здаватиметься одним живим організмом, який запалює серця глядачів. Та так, що кожен, хто споглядає шоу, сам готовий кинутися в танок, ‑ із запалом пояснив хореограф.

Учитель танців був молодий високий і гарно збудований колишній танцівник. Його пластичні і чіткі рухи виказували людину, яка вміє раціонально використовувати енергію. Ніякої метушні, все красиво і граційно. Дівчатка групи народного танцю старанно виконували настанови хореографа. Їхні мами обіцяли дітям, що на виступах вони одягнуть красиві костюми.

Заради цього Маринка і прийшла до школи танцю, але мріяла, що з Дениском танцюватиме у довгій рожевій сукенці. Вони пара, як Барбі і Кен…

‑ Пані Олю, вашій донечці варто подумати про зміну танцювальної групи. Можливо, хай вона перейде в групу латиноамериканських танців? – Роман Вікторович щиро хотів зробити із дітей зірок.

‑ Ой, Ви знаєте, там же такі дорогі плаття треба купувати і навіть «купальники» не прості, як у нас, а блискучі. Ми не потягнемо таку суму. У нас же старшенька танцює самбу. Студенти-кубинці викладають на заняттях.

‑ А я не хочу, щоб мій Дениско танцював такі вульгарні танці. Що це за крутіння стегнами?.. ‑ обурилася Лариса. – Краще гопака для нього і немає танцю. Ви ж бачите, він навіть зачіску-оселедець вже має. А вони ж з Маринкою вже рік як пара. У танцях це дорогого коштує. Мені здається, що вони добре зтанцювалися, ‑ не вгавала мама семирічного Дениска.

Діти від 5 до 7 років охоче ходили в Центр мистецтв «Джерельце» на заняття з народних танців, хоча їх було всього 10 осіб, але як чудово, що є аж 5 пар. Можна і колом рухатися, і парами. Гопак і коломийки найперші таночки, які діти почали освоювати з допомогою хореографа ансамблю «Кияночка» Романа Вікторовича.

Для Романа Вікторовича у «Джерельці» був підробіток. Хлопчики, звісно, не так активно відвідують заняття, як дівчатка, але ж саме у такому віці вирішується їхнє майбутнє. Хоча гуртки здебільшого їм обирали мами чи бабусі. Хотіли, щоб у діток була струнка постава. Адже сколіоз такий наживний. Чи то наплічники затяжкі для не сформованого дитячого хребта – до школи ж бо вже з 6 років ходять; а чи поза у сні неправильна – все індивідуально.

Малі танцюристи пишалися своїм учителем танців, адже тренує «Кияночку». Подейкують, що у минулому танцював в Театрі опери і балету, але ж вік танцівника у балеті короткий, тому й доводиться йому ось підробляти.

Роман Вікторович за рік звик їздити електричкою у передмістя Києва на вечірні заняття. Три рази на тиждень. Це дає можливість мати дві роботи, щоб просто вижити його родині.

«Людина звикає до всього, ‑ думав хореограф. ‑ Тільки настирність матусь і бабусь юних танцівників інколи заважає налаштуватися на гармонію танцю.»

Танець не любить метушні. Танець – це рух інтимної енергії. Яка вона у танцівника на момент танцю, такою він ділиться нею з простором. Простір не приватний, енергія приватна. Змішування енергій різних танцівників народжує мікс колективної пристрасті…

«Що ж мені робити з флегматичними дітками. Підуть з гурту, колектив і зовсім розпадеться. А скоро ж показовий виступ. Так хочеться грант отримати… Для занять танцями підходять тільки сангвініки», ‑ думалося хореографу. ‑ «І ці розмови про пристрасть, що мене прорвало. І ця сумна не пластична дівчинка Маринка… Але ж за навчання родини сплачують вчасно, і я маю додаткову роботу. Зараз це важливо», ‑ заспокоював себе Роман Вікторович.

Виступ народного гурту «Колосочок» запланували на Різдво. Всі учасники переймалися підготовкою. Несподівано захворіла Маринка – чорнобильська дитина. У неї виявили рак. Вона почала проходити хіміотерапію і вже не ходила на заняття з танців.

Дениско приходив у «Джерельце» і відсторонено виконував комплекс вправ розминки, а під час тренувальних танців парами сідав у куточку на лаву і думав про Маринку.

Вона була тендітною темноокою дівчинкою. Її смішні русяві хвостики у танці інколи лоскотали щоки Дениску. А йому це навіть подобалося.

«Що тепер буде з Маринкою? Без неї доведеться кидати танці. Тато ніби наврочив – все казав, що танці – це дівчачі викрутаси, а хлопці мають грати у футбол. Але ж гопак буває і бойовий…», ‑ чуб-оселедець Дениска ‑ як у справжнього козака. «А Маринка у віночку така гарна, ніби із казочки», ‑ хлопчику нестерпно боляче було за свою Барбі. – «А я у неї Кен. Такий собі стрункий американець».

Увечері вдома Дениско чув, як сварилися батьки. Мама зізналася батькові, що в сина пари тепер немає, а він визвірився: «То хай кидає ті, дівчачі забавки, і ти перестанеш бігати до хореографа. Що я не бачу, коли ти приходиш із «Джерельця», то вся квітнеш і про якусь пристрасть белькочеш».

Дениско чув, як мати пояснювала, чому корисно займатися танцями їхньому хлопчику, а батько стояв на своєму: «Раз немає пари, то хай кидає їх…»

Концерт відбувся успішно. Дитячий гурт «Колосочок» під керівництвом Романа Вікторовича отримав омріяний грант, адже серед кількох дитячих колективів мав найефектніший виступ. Серед журі була француженка, яка під час нагородження пристрасно потиснула руку Роману Вікторовичу і запросила приїхати на гастролі до Франції.

Маринці залишилося жити місяць.

«Колосочок» готувався до поїздки за кордон.

Після Різдва вдарили сильні морози – більше мінус 25 градусів. У школах і садочках дітям відмінили заняття. У такий холодний четвер Роман Вікторович приїхав у «Джерельце», щоб зібрати документи для поїздки колективу за кордон. Директриса «Джерельця» також раділа, що «її діти» поїдуть представляти Україну за кордоном саме з народними танцями.

‑ Ой, якби не Ви, Романе Вікторовичу, то про нас ніхто б і не знав… ‑ щебетала директриса, допомагаючи збирати теку документів на дітей. І тут зненацька зникло світло.

Роман Вікторович піднявся на другий поверх, де був електрощит із запобіжниками. Хотів перевірити, чи це вибило світло тільки у «Джерельці». Коли підіймався по сходах наверх, то у вікно побачив, що містечко все в темряві. «Чергове відключення на годину», ‑ згадав хореограф про особливості життя передмістя.

Спускаючись сходами, побачив у фойє дві постаті. Це були мама Дениска і він сам. Привіталися.

‑ Дитинко, чому ж ти в такий мороз прийшов на заняття, коли їх немає? – вдавано суворо сказав Роман Вікторович.

‑ Мені не холодно, коли помирає Маринка. Я не ходитиму більше на танці. Тато записав мене на футбол, ‑ хлопчик захлинався пристрастю слів, він мужньо ковтав сльози, які дорослі в темряві не бачили. Семирічний хлопчик за добу став дорослим…

Мама Дениска розгублено мовчала. Хореограф по-батьківськи взяв на руки вже колишнього танцівника гурту «Колосок» і міцно стиснув у обіймах.

‑ Ну, ну, заспокойся, хлопчику. Ти молодець! У тебе ще буде пристрасть у житті…

 

ЧОМУ ТАНЦЮЄ БОГОМОЛ

‑ Що це таке? – Андрій тримав у руках велику зелену комаху, схожу чи то на коника, чи на сарану, яку під час прибирання знайшов на шафі.

‑ Це богомол, ‑ сказала Таня, яка працювала ветеринаром у міській клініці. – Цікаві істоти. Ці хижаки єдині серед комах, хто може зазирнути собі за спину.

‑ Але ж комаха ледве дихає. Спека її доконала.

‑ Ні, це самець богомола і він помирає.

‑ Чому?

‑ У період спарювання запліднена самка відкушує самцю голову і виїдає його мозок для поповнення свого енергетичного запасу. Самка починає їсти самця з голови, і якщо спаровування почалося, то рухи самця можуть стати ще більш енергійними, тим самим збільшуючи кількість сперми.

‑ Але голова у комахи на місці, ‑ Андрій продовжував досліджувати небачену істоту, приголомшений почутим. Несподівано в ньому прокинулася гендерна солідарність ‑ йому стало шкода цього богомола.

‑ А ну дай роздивитися, ‑ Таня обережно, двома пальцями, щоб не розчавити, взяла комаху. – Дійсно, з головою. Це самка, саме вагітна, тому й така дохла. У богомолок довжина тіла до 11 см і вони на кілька сантиметрів більші за самців. Інколи самець не реагує на увагу самки – і це йому рятує життя. Самець мусить виконати своєрідний танець, намагаючись змінити характер зацікавлення самки ним не як здобиччю, а як партнером. До речі, богомолка може з’їсти невелику пташку, втамовуючи голод, ‑ Таня видавала порції інформації, не помічаючи збентеження Андрія.

‑ Не розумію, у чому релігійність цієї комахи – богомол називається, ‑ Андрій продовжував обурюватися.

‑ Просто, коли людина вперше відкрила світу цю істоту, то передні лапки у неї були складені, ніби вона молилася, тому й богомол.

«Поганий знак, ‑ подумав Андрій. – Треба линяти звідси, знайти собі іншу коханку. Ну, полікувала кота, ну подякував раз-два і до побачення. Внадився. А мозок Таня вміє свердлити. Особливо, коли починає видавати ось таку розумну інформацію. Відчуваю себе амебою. Але ж хто мені лікар, що я всього лише водій і цікавить мене у жінках тільки одне. Ні, два. Ще годує мене Таня смачно. Вона така мудра, невже не здогадується, що майбутнього у нас немає…»

‑ Слухай, то я винесу її із квартири в парк, ‑ Андрій вирішив закінчити з добровільним прибиранням однокімнатної квартири Тані.

‑ Та потім винесеш. Давай я тебе погодую і підемо на пляж, а то літо ж закінчується, а ми все працюємо.

‑ Я згадав, що маю зустрітися з Петром, він мені колеса зимові має показати.

‑ Та нащо тобі в серпні зимові колеса, ‑ Таня відчула несподівану стурбованість Андрія. – Тоді я сама піду засмагати. Вечірня засмага найкорисніша, ‑ тридцятирічна жінка розсердилася, надувши губки.

«Ось знову – ця її зарозумілість. Нащо колеса… Про богомола мені втирала годину. Використовує мене. Все треба зав’язувати з нею. Є й інші пухкенькі губи і стрункі ніжки», ‑ Андрій опустив очі, щоб Таня по очах не прочитала думки, хтозна, може, вона і це вміє.

Андрій вдягнув футболку, взув літні кросівки, схопив свою сумку і стрімко помчав із сьомого поверху сходами вниз.

Таня не зупиняла його, вона вже також попрощалася з Андрієм назавжди. Підійшла до картини на стіні, на якій був портрет Андрія ню, ну майже ню. Сюжет картини знайомого художника був класичним. Андрій з голим торсом сидів, прикритий червоною тканиною, а з поміж розставлених ніг виповзав товстий пітон. Демонічний символ чоловічого начала.

Тані подобалося розвинуте тіло Андрія і коли він зачісував мокре після душу волосся назад. Але вона ігнорувала його намагання показати своє домінування над нею. Вона любила свободу вибору. Вона вибирала красу природи, зручність одягу, приємність спілкування і ніякого диктату. Одне заважало в стосунках з чоловіками – її рентгенівський погляд. Вона у перші хвилини зустрічі чомусь бачила відразу плями на одязі, відірвані ґудзики, розстебнуту ширінку, розшнуровані черевики. Тому багато знайомих чоловіків її побоювалися, і вона досі була не заміжня.

Жінка вдягнула купальника, довгу літню спідницю з індійськими символами, коротенький топ, в’єтнамки, окуляри, заколола волосся крабиком, кинула до сумки телефон, плеєр і навушники й вирушила на пляж, який був через дорогу від будинку.

Русанівка – це район-острів, з’єднаний з мегаполісом мостами, весною щедро буяє рослинністю: квітне бузок, абрикоси, особливо чарують півники. Влітку вздовж Русанівської набережної кав’ярні і ресторани працюють з літніми майданчиками. Таня любила цей район, його розважливих мешканців, розмірене життя.

За радянських часів район будувався як спальний, для еліти. У затоку на пляж приїздили зі всього Києва. Прибережні зарослі вільхи, верби, акації та фруктових дерев утворювали чималий міський парк. Під його тінню влаштовували родинні і корпоративні пікніки з наметами, шашликом, бадмінтоном і дресурою собачок. Діти вдосталь вовтузилися у неглибокій воді побіля берега, будуючи із піску нехитрі споруди, молодь весело перегукувалася, сміялася, дуріла, цілувалася-обіймалася. Новачок пляжу з перших днів відчував себе вдома, йому було затишно і комфортно. Всі компанії тримали дистанцію, не конфліктували. Самотні пляжники знайомилися і вели розмови, які ні до чого не зобов’язували.

‑ Шукати чоловіка треба на пляжі, як от я твого діда знайшла ‑ казала її бабуся-плавчиха, яка хвилювалася за долю онуки. – Скажи мені, Таню, про що казка «Попелюшка»?

‑ Про кохання з першого погляду, ‑ Таня ніби школярка поспішила відповісти.

‑ Ні, дорогенька. Казка про те, як вдало вийти заміж. Чоловіки сприймають жінку в перші кілька секунд за зовніми ознаками: мімікою обличчя, блиском очей, рухами тіла. Характер не відразу ж на долоні. Чим могла зацікавити бідна дівчина знатного жениха? Пам’ятаєш, як принц, не знаючи, хто Попелюшка, оцінив її граційність у танці, помітив загадковість погляду через вуаль і мудрість у невимушеній розмові. Така поведінка інтригує і підштовхує до сміливих вчинків, нових зустрічей. А принц міг би тоді обрати наречену зі сотні претенденток, зауваж, рівні собі.

Таня познайомилася з Андрієм саме на пляжі, про нього бабуся так і не взнала. Незаміжня жінка орієнтувалася на свої фізіологічні потреби і на його зовнішність. Так водій таксі на рік став її коханцем без спільного майбутнього.

Бабуся ж радила обирати на пляжі не лише партнера, а й нареченого, бо там видно не тільки тіло людини, а й її темперамент, якщо бути добрим психологом.

Молода жінка любила плавати і менше засмагати. У неї і так була темна шкіра, тому, вийшовши з води, вона трималася затінку, стояла і слухала музику, між тим спостерігала за пляжниками. Для неї це не менш цікаве захоплення, ніж перегляд улюбленого кіно. Але фільм за відомим сценарієм, а життя пляжу ‑ за теорією абсурду.

Ось біля неї розташувалися надміру товсті мати з донькою з двома великими пакетами. Вони стали засмагати і при цьому їли чіпси, потім витягнули з торби великі персики, далі помідори, затим ‑ варену кукурудзу. Все це зникало у чималому пузці, на око, десятирічної дівчинки і желеподібному животі її молодої, на обличчя, мами. Вони, як і весь пляж, спостерігали за псом в ошийнику, який ловив біля берега жаб, і за трьома підлітками, які, впіймавши товстого вужа, влаштували для себе екстремальну фотосесію. Від пережовування чергової порції чіпсів на ногах і животі товстої жінки аж трусився целюліт. «Теорія про Попелюшку тут безсила, але ж вона вийшла заміж і народила собі подібну. А можливо вона американка? Бо Голівуд це одне, а реальне життя у них ‑ це суцільний фаст-фуд», подумала Таня.

Поряд на великому махровому синьому рушнику лежав на животі вже добре засмаглий чоловік років сорока. Як і у кожного, хто переживає кризу середнього віку, у нього були помітні застарілі комплекси. Таня таки була непоганим психологом, далася взнаки професія. Тому вона відразу розкусила цього крутелика. Він здавався їй кумедним звіром у клітці своїх комплексів. Із того прихистку цей мачо визирав зацькованим і нещасним самітником. Незважаючи на оточення, чоловік намагався засмагнути по-максимуму. Він так глибоко запхнув плавки у дупу, що вони були майже непомітні зверху. Коли він вчергове заходив у воду зросити своє спрагле, розімліле на сонці, тіло, труси в дупі відповідали назві ‑стрінги. Проходячи повз Таню, він кинув на неї хижий погляд самця. Таня роздивилася його обличчя, на якому читалися всі алкогольні порції за останній тиждень. Жовте фарбоване волосся було гладенько зализане, і навіть у воді чоловік раз по раз його пригладжував. «Нарцис», констатувала Таня і подумки себе зупинила, адже не всі можуть потрапити в рамки її ідеалу чоловіка. «Ну і серед кого тут обирати? Бабуся таки не врахувала вимоги часу».

‑ Я за Вами не перший день спостерігаю, ‑ до Тані підступив високий старий чоловік з прищуленим правим оком. Його тіло добре збереглося, тому вік відразу не прочитувався. Чоловік назвався Едіком, і вона мало не в обличчя розсміялася йому. «Відразу виказав свої несерйозні наміри. Хоче на один секс закадрити. Ну, ну, цікаво, що ти скажеш, голубе сивоголовий», Таня хитренько зиркала на старого. А він почав від пуповини прямолінійно: що дружина померла кілька років тому, а діти самостійно живуть, і в нього є хата під Полтавою, а в Києві – ось поряд трикімнатна квартира, і так далі.

Таня ще кілька разів заходила у воду, щоб поплавати. Вечоріло, і вона зібралася додому. Взяла речі і пішла в кабінку для переодягання. Зняла купальник і з’ясувала, що не взяла сухої білизни. Вдягнула футболку і довгу спідницю на голе тіло і попрямувала через парк до свого будинку. Несподівано з кущів вигулькнув Едік, також уже вдягнутий. Намагався йти поряд, просив її номер телефону, запрошував на келих вина.

Таня не уявляла себе поряд з однооким Едіком, хай навіть насправді з трикімнатною квартирою, хатою під Полтавою і чималою пенсією військового.

Удома Таня накинулася з докорами на бабусю, яка віднікувалася від знайомого Едіка.

‑ Ти вже мене в гарем хочеш прилаштувати. У мене все добре, бабусю, я сама дам собі раду. Ось днями їхатиму в Болгарію на «Золоті Піски» на відпочинок. Адже якщо закохувати в себе по-справжньому, то не менше, ніж принца… з чистою совістю. Чи в Україні тільки богомоли для мене лишилися?

Бабуся ображено і здивовано водночас глипнула на Таню.