Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні зранку в білої кучерявої Хмарки народилося Хмаренятко. Тато Вітер одразу полетів сповіщати весь світ.

Тільки-но Сонечко піднялося вище дерев, матуся запросила свого первістка на прогулянку.

Хмарка ніжно й міцно тримала долоньку малюка в своїй м’якій долоні.

Хмареня уважно роздивлялося світ, намагалося вирвати руку, пручалося і час від часу вигукувало: «Пусти! Хочу самостійно!».

Аж ось на широкому подвір’ї з’явилися симпатичні створіння.

–  Мамо, хто це такі?

–  То пані Киця і її Кошенятко.

Цікаве до всього маля зирнуло на свою матусю. Вона була просто біла і майже кругла, а пані Киця мала вушка, тендітні лапки та грайливого хвостика. Вся її пухнатість прикрашалася рудими і сірими смужечками.

Хмареня вивільнило з себе хвостика, чотири лапки і заворушило вушками.

–  Чому ти не така як пані Киця? – Похнюпившись спитало Хмареня.

Хмарка промовчала. Та ось Кошеня побігло за метеликом у зарослі лопуха. Спритна кішка одним стрибком наздогнала втікача і вхопила гострими зубами за загривок. «Отакої!» –   подумало Хмареня й розчаровано попрямувало з мамою далі.

Попереду розлігся зелений соковитий лужок.

–  Мамо! Дивись там інакші киці. Вони великі зі шпичаками на голові.

–  Ні, моє любеньке, це пані Корівка з Телятком.

Пані Корівка була неймовірною красунею. Розфарбована чорними плямами різної форми і розміру. Очі з довгими віями. Вигнуті роги. На ніжках лискучі копита. Довгий хвіст закінчувався мітличкою.

Хмареня відразу випустило з себе такого ж хвоста і два довгих гострих ріжка.

–  Чому ти не така, як пані Корівка? – Тільки встигло запитати маля, як угледіло жінку. Доярка поставила цеберку під пані Корівку і почала доїти. Білі цівочки молока дзюрчали весело і пахли солодко.

Хмареня відвернулося. Образа на пані Корівку, що віддає Теляткове молоко, на доярку і на весь несправедливий світ бриніла в оченятах великими краплинами.

– Летімо! – Смикнуло руку мале.

Ще трохи і внизу все змінилося. Поміж крислатих дерев лежала рівненька галявинка. Де-не-де виднілися кущики, під одним ворохобилося багато пухнатих комочків. Біля них лежала мама з куценьким, наче іграшковим, хвостиком і сторожко наставленими довгими вушками. Всі були в гурточку веселі та м’якенькі.

Хмареня допитливо зиркнуло на матусю.

– Це зайченята і пані Зайчиха – пояснила Хмарка.

У малого дослідника вже росли довжелезні вуха і куций хвостик.

 – Ну чому ти не така? – смикнуло новим вушком Хмареня.

Матуся мовчки поцілувала маля.

У заячій родині щось сталося. Пані Зайчиха покинула малят і дременула до лісу. З іншого боку наближалася зовсім інша, така самісінька на вигляд пані Зайчиха. Вона підбігла до малят і стала догодовувати.

Вуха і хвіст Хмареня миттю сховало:

– У зайців кілька матусь?

–  Ні, любеньке, зайчихи годують не тільки своїх зайченят.

Здивоване маля довго й уважно дивилося на білу майже круглу Хмарку, а потім запитало:

–  А ти завжди будеш моєю мамою?

–  Нажаль, так. – ніби вибачилася матуся.

Хмареня ніжно пригорнулося до неї, а потім міцно-міцно обхопило маленькими рученятами:

–  Пробач мені, будь ласочка, я не хочу іншу маму. Моя – найкраща!!!

Хмареня підняло очиці й оторопіло від здивування. Його матуся вигравала бузковим, рожевим, малиновим і блакитним, а на кучерявому волоссі лежала тоненька золота стрічечка.

Сонечко ховалося за обрій. Маля зачаровано мовчало. Все навкруги стало святковим.

Ось і тато Вітер повернувся з купою вітань. Лагідно обійняв свою родину.

–  Тату, а ти знав, що наша мама найкраща з усіх? – захоплено вимовило мале Хмареня.

– Звісно! Матуся – це завжди свято.

* * * * *