Нещодавно у тернопільському видавництві «Богдан» побачила світ нова книжка Сергія Пантюка для дітей «Фікус Бенджамін розповідає про щастя».
У творі письменник, доброволець, головний сержант ЗСУ Сергій Пантюк торкається актуальної проблеми – як говорити з дітьми про війну. Про війну, яка триває вже одинадцятий рік, і від якої потерпають і дорослі, і діти, на фронті, в тилу, чи в еміграції. Ця розмова письменникові вдається, хоч і відчувається, що бійцю із позивним «Сліва», який пізнав війну не з інтернет-новин, а наживо, іноді й складно дібрати легку форму висловлювання.
Орієнтуючись на молодших школярів, письменник обрав жанр повісті-казки, наповнивши її атрибутами дива (так, оповідачем виступає фікус Бенджамін, який опікується квітковим закутком у квартирі хлопчика Романа та його батьків) і казковими персонажами (Добрим Хатнім Духом – домовичком Добриком). Саме завдяки отакому казковому поєднанню різних світів Роман (Ромчик, Равлик) починає розмовляти із рослинами і Добриком, а його нові друзі здійснюють справжнє чудо, написавши листа про Ромчикового тата до самого генерала Залужного.
В оповідь украплено багато драматичних деталей війни: чітко названі вороги – «кацапи»; пояснено слово «війна» і ситуацію зі внутрішньою еміграцією; «жахним жахіттям» названо бомбардування ракетами школи, під час якого загинув однокласник Романа Юрко, а сам Ромчик отримав важке поранення… Але ці реалії теперішнього життя українців вписано автором делікатно, на тлі опису рослин, їхніх вередувань, знайомства «укорінених» зі «двостовбуровою істотою», яка раптом стала «одностовбуровою» і почала розуміти мову фікуса, фіалок та орхідей… Автор не уникає складних питань, але поступово підводить юного читача до їх усвідомлення, камуфлюючи цю тему казковими атрибутами. Адже школярі читали вже багато казок, і готові до сприймання історій про боротьбу зі злом, яке, на жаль, не щезає з нашого життя і набуває різних форм і видів.
Книжка пізнавальна, бо її персонажі діляться цікавими для дітей досвідами: «…вам, кімнатним рослинам, також можна споживати чай»; «вони мені розповіли, що лише на їхніх гілках ростуть справжні горіхи» (волоські????), «а оті твої арахіси – то звичайні бобові, мигдаль – уміст сливової кісточки, а що таке кеш’ю – цього й трухляві пні до ладу не знають. Якийсь хвостик тропічної груші»; «Балакучі люди, як правило, щирі й не носять каміння за пазухою та дуль у кишенях».
Книжка має виховний потенціал, бо актуалізує, наприклад, тему булінгу: «Моє ім’я Роман… А в школі прозивають Равлик. Прозивалися…Бо тепер, мабуть, якось інакше будуть. Одноногий чи Каліка…» Чи спонукає до «котоманії»: «…Це кошеня. Майбутній поважний кіт. Татові побратими подарували, коли його вчора проводжали на потяг. Взагалі-то його звати «Леопард», як наш найкращий танк, але Лео – коротше і краще».
Так само Сергій Пантюк не зраджує собі у «мовизні» і дарує малечі кілька нових словесних каламбурів: рука – «безлиста гілка», люди – «двостовбурові істоти» та ін.
Полегшує сприймання цієї історії не лише чарівне прибуття тата Ромчика у відпустку тоді, коли ще син не поїхав на три місяці до Франції на лікування, а й украплення гумору в її епізоди. Так, фікус Бенджамін насмішив Ромчика тим, що заплутався у поняттях «тефлон» і «телефон».
А вже пісня, яку співають усі нові друзі Ромчика разом із ним, заохочує читачів до інтерактиву ‒ і співати, і створювати нові її жартівливі куплети:
Ой, зелений Фікус, зеле-е-ений,
А в куточку кактус страше-е-енний,
Зелені Фіалочки цвіту-у-уть,
А товстянки гроші всім даю-ю-ють…
Що ж сказали персонажі книжки про щастя… ‒ дізнаєтеся, коли прочитаєте цю добру, трішки сумну, але мудру книжку Сергія Пантюка.