Світлана Талан. Не вурдалаки (уривок з роману)

Сьогодні ти знову мені наснився. Ти збирався піти від мене до чужої жінки. Я плакала і просила не йти, бо я є твоя дружина. Ти так сумно подивився на мене, а я притулилася до твоїх грудей, і стало так затишно, так спокійно! Прокидаюся вранці, простягаю руку, а поруч - порожнеча та холод. Йду до тебе на могилу. Тут можна поплакати та поговорити з тобою. Біля твоєї могили – порожнє місце, яке я залишила для себе, а щоб хтось інший його не зайняв, я поставила металеву огорожу. Якась жіночка одного разу, проходячи повз могилу, сказала, що зараз вже не модно ставити огорожі. Я промовчала. Хіба вона може зрозуміти навіщо я це зробила? Ось я приходжу до тебе, відчиняю низенькі дверцята, ніби заходжу до хати, щоправда, не тієї омріяної та бажаної, як колись, але до обов’язкової та неминучої для кожної людини. Це наш останній примісток, де ми будемо поруч довічно. Такий закон життя, але є якась несправедливість у тому, що ми з тобою опинилися по різні боки. Ти пішов, залишивши мене на самоті, хоча обіцяв інше. Мене мучить почуття провини, що я можу бачити цей світ, а ти, Романе, ні.

 Я розповідаю Романові про кожен день, який пройшов без нього. Коли розказую гарні новини, мені здається, що портрет Романа на граніті посміхається до мене, коли я сумую – сумує і він.

- Мені дуже без тебе погано, - жаліюся я . – А як тобі там без мене?

Мовчить. І так буде завжди.

- Ех, Романе, Романе,- зітхаю я, - Могло бути все інакше. Чи то ти поспішив піти, чи я запізнилася?