Зимову хатню нудьгу інколи розвіюю читанням мого рукописання, що пахне чаром минувшини, мерехтом таїни в твоїх очах і непрощенним гріхом нашої спільної забутої молодості. Ці мої старосвітські писання ніколи не будуть оприлюднені, та й художня їх вартісність, наче з клоччя батіг.
Однак з напівзабуття виборсується щось таке, що зворушує мене дотепер: «Наостанку лютого сонце їсть сніг, і він стає ніздрюватим, схожим із лагідним спонжиком для макіяжу із твоєї косметички. Той сніг зовсім не холодний, він не скрипить під твоїми червоними чобітками, коли ти поспішаєш на побачення…» Та от біда: в моїй пам’яті геть звітрилося твоє обличчя, тільки з тих пір для мене найулюбленіші кольори: ті червоні сап’янці, той білий-білий сніг…
А це вже з музею ілюзій, себто із романів французького класика Оноре де Бальзака, якими я тоді захоплювався: «Найтепліше вересневе сонце, воно нагадує жінку бальзаківського віку, яка вже не має запаморочливої вроди, зате лагідну вдачу…» Перебігаю ще раз очима й усміхаюся: ну й що з того? Бальзаківські молодиці зосталися і без персонажів колись улюбленого мною письменника, варто згадати рядки із листа графині Лаурі де Берні: «Не кажіть мені більше про кохання, мсьє Оноре! Коли ви ще лежали в колисці і бігали босоніж на лужку біля будинку годувальниці, я вже ховала одного з своїх дітей і думала, що світ назавжди втратив для мене яскравість барв і принадність ароматів»…
Ще ж по вицвілих чорнильних рядках вичитуєш отаку сентенцію: «І день дніє, і ніч ночіє, і людська душа врівноважується радістю та печаллю порівну. Якраз тоді моя душа сумувала…» За чим, про що… Либонь, то зима, втікаючи від березня, загубила в яругах свої білі рукавички, так схожі на твої, і ти плачеш, і радієш водночас, адже давно зачекалась новітніх солов’їних метафор.
Солов’ї, подумалось, то маленькі пташата, але й вони завжди повертаються з вирію. А роки, на жаль, ніколи. І я зітхаю, моє рукописання зітхає…
Володимир САПОН